1. При призначенні покарання обставинами, які його пом’якшують, визна­ються:

1.  з’явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю зло­чину;
2.  добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди;

21) надання медичної або іншої допомоги потерпілому безпосередньо після

вчинення злочину;

1.  вчинення злочину неповнолітнім;
2.  вчинення злочину жінкою в стані вагітності;
3.  вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних чи інших обставин;
4.  вчинення злочину під впливом погрози, примусу або через матеріальну, службову чи іншу залежність;
5.  вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викли­каного неправомірними або аморальними діями потерпілого;
6.  вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності;
7.  виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, поєднане з вчиненням злочину у випадках, передбачених цим Кодексом.

1.  При призначенні покарання суд може визнати такими, що його пом’якшують, і інші обставини, не зазначені в частині першій цієї статті.
2.  Якщо будь-яка з обставин, що пом’якшує покарання, передбачена в статті Особливої частини цього Кодексу як ознака злочину, що впливає на його квалі­фікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його пом’якшує.

(Стаття 66у редакції Закону України № 270-УІ від 15 квітня 2008 р.)

1.  До обставин, які пом ’якшують покарання, належать як зазначені, так і не за­значені у законі (ст. 66 КК), але встановлені судом за конкретною справою об’єктивні та суб’єктивні чинники, що не є ознаками конкретного складу злочину і не впливають на його кваліфікацію, проте свідчать про знижений ступінь суспільної небезпеки вчиненого діяння і (або) особи винного і тим самим надають суду право для пом’якшення покарання.
2.  У пунктах 1, 2 та 21 ч. 1 ст. 66 КК передбачені такі види обставин, які пом’якшують покарання і певним (позитивним) чином характеризують післязлочинну (посткримі- нальну) поведінку особи, а саме: а) з’явлення із зізнанням; б) щире каяття; в) активне сприяння розкриттю злочину; г) добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди; ґ) надання медичної або іншої допомоги потерпілому безпосередньо після вчинення злочину. Усі ці форми поведінки особи є різновидами так званого діяльного каяття, яке полягає в тому, що здійснюється: а) особою, яка вчинила злочин; б) після вчинення злочину, але до ухвалення вироку; в) добровільно;

г)  шляхом активних дій; ґ) для відвернення, зменшення чи відшкодування злочинних наслідків (п. 3 ППВСУ «Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності» від 23 грудня 2005р. // ВВСУ. - 2006. - № 2. - С. 13-16).

Під з ’явленням із зізнанням розуміється особисте, добровільне письмове чи усне повідомлення органам досудового розслідування, прокурору або суду про підготов- люваний, вчинюваний чи вчинений злочин до повідомлення особі про підозру у вчи­ненні нею злочину (статті 276-279 КПК). Щире каяття характеризує суб’єктивне ставлення винного до вчиненого злочину, яке полягає в тому, що він визнає свою провину, висловлює жаль з приводу вчиненого та бажання виправити ситуацію, що склалася (п. 3 ППВСУ від 23 грудня 2005р.; ВВСУ. - 2008. - № 1. - С. 22-23). Актив­не сприяння розкриттю злочину припускає надання особою органам досудового роз­слідування будь-якої допомоги в установленні невідомих їм обставин справи (п. 3 ППВСУ від 23 грудня 2005 р.). Добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди (п. 2 ч. 1 ст. 66 КК) полягає у добровільному (ініціатива може виходити і від інших осіб, наприклад, родичів, потерпілого) задоволенні винним або іншими особами (які діють від його імені чи за його дорученням) до чи після від­криття кримінального провадження, але до ухвалення обвинувального вироку, об­ґрунтованих претензій потерпілого щодо відшкодування заподіяної злочином матері­альної та моральної шкоди, загладжуванні її в інший спосіб (п. 3 ППВСУ від 23 грудня 2005р.). Надання медичної або іншої допомоги потерпілому безпосередньо після вчинення злочину має бути здійснено відразу після вчинення злочину і може по­лягати у різних формах активної поведінки винного (наприклад, виклик машини швидкої медичної допомоги, доставлення до лікарні тощо).

Наявність обставин, зазначених у пп. 1, 2 та 21 ст. 66 КК, за умов, передбачених у статтях 44-48 Загальної частини КК, а також у низці статей Особливої частини КК (наприклад, ч. 4 ст. 212, ч. 3 ст. 263, ч. 6 ст. 369 КК) може бути підставою не тільки для пом’якшення покарання, а й для звільнення особи від кримінальної відповідаль­ності.

За умов, зазначених у законі, ці обставини можуть бути підставою для застосуван­ня і ст. 691 КК (див. коментар до цієї статті).

1.  Вчинення злочину неповнолітнім (п. 3 ч. 1 ст. 66 КК) вважається обставиною, що пом’якшує покарання, якщо злочин вчинений особою, яка на час його вчинення не до­сягла 18-річного віку. Закон не тільки визнає неповноліття винного обставиною, що пом’якшує покарання, а й встановлює певні особливості, які мають враховуватися судом при призначенні покарання такій особі (див. коментар до статей 98-103 КК).
2.  Вчинення злочину жінкою в стані вагітності (п. 4 ч. 1 ст. 66 КК) визнається пом’якшувальною обставиною внаслідок того, що такий стан пов’язаний з низкою певних психофізичних особливостей організму, які деякою мірою знижують здатність жінки повністю контролювати свою поведінку. При цьому строк вагітності на момент вчинення злочину, а також поінформованість про такий стан самої жінки значення не мають.
3.  Вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних чи інших обста­вин (п. 5 ч. 1 ст. 66 КК) пом’якшує покарання, якщо злочин вчиняється під впливом особистих (хвороба), сімейних (загибель близьких) чи інших (складні житлові умови) обставин, які несприятливо склалися для винного. Зазначені чинники визнаються обставинами, які пом’якшують покарання, лише за умов, якщо вони: а) виникли не з вини самої особи, яка вчинила злочин; б) були дійсно тяжкими, а не є такими лише на думку самого винного; в) обумовили вчинення ним злочину. Отже, суд має встано­вити наявність зв’язку між цими обставинами і вчиненим злочином, характер якого свідчить, що наявні на боці винного тяжкі обставини значною мірою обумовили вчинення ним злочину. Відсутність такого зв’язку виключає можливість визнання за­значених обставин такими, що пом’якшують покарання.
4.  Вчинення злочину під впливом погрози, примусу або через матеріальну, службо­ву чи іншу залежність (п. 6 ч. 1 ст. 66 КК) надає суду право пом’якшити покарання, бо під час вчинення злочину можливість вибору варіанта поведінки була обмежена у зв’язку з певними формами впливу на винного. Закон виділяє три форми такого впливу: а) погроза заподіяти винному або його близьким фізичну, матеріальну чи

 
моральну шкоду, яка повинна бути досить істотною, реальною і дійсною; б) примус, який припускає різні способи фізичного впливу на винного, які, однак, не позбавляють його повністю свободи вибору варіанта поведінки (позбавлення волі, побої, тілесні ушкодження), внаслідок якого він вчиняє злочин. Як погроза, так і фізичний примус визнаються обставинами, що пом’якшують покарання, якщо відсутні підстави для застосування статей 39 та 40 КК (див. коментар до цих статей); в) матеріальна, службова чи інша залежність припускає таке становище винного, за якого він по­вністю або частково перебуває на утриманні (майновому забезпеченні) особи, яка схиляє його до вчинення злочину (батьки, опікуни, кредитори), або знаходиться у неї в підпорядкуванні по службі (посаді) чи по роботі, або опиняється через якісь інші життєві обставини в ситуації, яка зобов’ язує його виконати прохання, побажання, вказівки чи вимоги іншої особи (родинні, сімейні, релігійні, партійні стосунки тощо). При вчиненні злочину через службову залежність суд повинен переконатися, що у справі відсутні підстави для застосування ст. 41 КК (див. коментар до ст. 41 КК).

1.  Вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного не­правомірними або аморальними діями потерпілого (п. 7 ч. 1 ст. 66 КК) є там, де винний вчиняє злочин у стані так званого фізіологічного афекту (про його поняття та озна­ки див. коментар до ст. 116 КК), що визнається обставиною, яка пом’якшує покаран­ня, за наявності таких умов: 1) на час вчинення злочину винний перебував у стані сильного душевного хвилювання; 2) цей стан був викликаний (спровокований) не­правомірною (протиправною) або аморальною поведінкою самого потерпілого;

1. такий стан виник у винного раптово; 4) вчинений злочин був відповідною і негай­ною реакцією на неправомірну поведінку потерпілого; 5) злочин вчинено щодо саме тієї особи, неправомірні чи аморальні дії якої викликали у винного стан афекту;

1. стан афекту не є ознакою, яка впливає на кваліфікацію злочину (див. коментар до ст. 116 КК). Відсутність хоча б однієї із зазначених умов виключає можливість ви­знання розглядуваної обставини такою, що пом’якшує покарання.

1.  Вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності (п. 8 ч. 1 ст. 66 КК) визнається обставиною, що пом’якшує покарання, за умов, якщо: а) на час вчинення злочину винний перебував у стані крайньої необхідності (ч. 1 ст. 39 КК); б) межі край­ньої необхідності були перевищені (ч. 2 ст. 39 КК); в) у справі відсутні обставини, на­явність яких надає суду право застосувати ч. 3 ст. 39 КК (див. коментар до ст. 39 КК).
2.  Виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної ді­яльності організованої групи чи злочинної організації, поєднане із вчиненням злочину у випадках, передбачених КК (п. 9 ч. 1 ст. 66 КК). Положення п. 9 ч. 1 ст. 66 КК корес­пондують приписам ст. 43 КК (див. коментар до ст. 43 КК). Порівняльний аналіз цих норм свідчить, що ця обставина враховується судом як така, що пом’якшує покаран­ня, за умов, якщо: а) на час вчинення злочину винний виконував спеціальне завдання, зазначене у ст. 43 КК; б) у складі організованої групи (злочинної організації) вчинив особливо тяжкий умисний злочин, пов’язаний з насильством над потерпілим, або тяжкий умисний злочин, пов’язаний із заподіянням тяжкого тілесного ушкодження потерпілому чи спричиненням інших тяжких або особливо тяжких наслідків. Закон не тільки визнає цю обставину такою, що пом’якшує покарання, а й встановлює у ч. 3 ст. 43 КК певні межі караності діяння, вчиненого за наявності цієї обставини - суд не має права засудити таку особу до довічного позбавлення волі, а позбавлення волі не може бути призначене їй на строк, більший, ніж половина максимального строку, встановленого для цього виду покарання у санкції статті за вчинений злочин.

У разі вчинення особою за тих же умов іншого злочину (тобто не зазначеного у ч. 2 ст. 43 КК) кримінальна відповідальність повністю виключається на підставі

ч.  1 ст. 43 КК (див. коментар до ст. 43 КК).