1. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 65 КК суд повинен не тільки призначити певний вид покарання (основного й додаткового), а й визначити у вироку конкретну його міру - строк, розмір, суму. При визначенні цієї міри закон зобов’язує суд керуватися мініму­мом і максимумом конкретної санкції і, за загальним правилом, забороняє виходити

 
за ці межі. Отже, при призначенні покарання суд «зв’язаний» мінімальними й макси­мальними межами конкретної санкції. По-перше, це стосується можливості вибору судом виду покарання, тому що за один злочин суд може: а) призначити лише одне основне покарання; б) приєднати до основного одне або кілька додаткових покарань (див. коментар до ч. 4 ст. 52 КК). По-друге, обмежені і рамки конкретної міри по­карання - вона має бути визначена лише в тих межах «від» і «до», які встановлені в санкції. Якщо ж у санкції визначено лише максимальну межу конкретного виду покарання (основного і (або) додаткового), то мінімальна його межа дорівнює тому мінімуму, який встановлено для відповідного виду покарання у статтях 53-63 Загаль­ної частини КК і за межі якого суд не має права вийти ні за яких умов (п. 17 ППВСУ від 24 жовтня 2003 р.; ВВСУ. - 2010. - № 1. - С. 29-30; ПС (2008-2011). - С. 91-93).

1.  Вимога закону про призначення покарання в межах санкції (п. 1 ст. 65 КК) має характер загального правила, тому у п. 1 ч. 1 та частинах 3 й 4 ст. 65 КК вказується і на винятки із нього, згідно з якими суд має право вийти: а) за максимальні межі санкції при призначенні основного покарання у виді штрафу з підстав, передбачених у ч. 2 ст. 53 КК (див. про це докладно коментар до ст. 53 КК); б) за мінімальні межі санкції при застосуванні ст. 69 КК (див. коментар до цієї статті); в) за максимальні межі санкції при використанні положень статей 70 та 71 КК (див. коментар до цих статей). Проте вихід за мінімальні або максимальні межі конкретної санкції можли­вий не тільки у зазначених, а й в інших, спеціально передбачених законом випадках.
2.  Так, призначення покарання нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті Особливої частини КК, можливе у таких випадках:

•  при застосуванні ч. 3 ст. 43 КК, згідно з якою покарання у виді позбавлення волі за злочини, зазначені в ч. 2 ст. 43 КК, не може бути призначене на строк, більший, ніж половина максимального строку цього покарання, встановленого у санкції за цей зло­чин. Тому, наприклад, при засудженні особи, зазначеної у ст. 43 КК, за ч. 2 ст. 121 КК максимальний строк позбавлення волі, призначений вироком суду, має дорівнювати 5 рокам, хоча мінімальна межа цього виду покарання, передбачена в санкції за цей злочин, складає 7 років;
•  при застосуванні частин 2 і 3 статей 68 та 691 КК, згідно з якими строк (розмір) призначеного з урахуванням положень цих норм покарання не може перевищувати половини (ч. 2 ст. 68 КК) або двох третин (ч. 3 ст. 68, ст. 691 КК) максимального стро­ку (розміру) найбільш суворого виду покарання, передбаченого відповідною санкцією. Тому в деяких випадках застосування наведених норм може скластися і така ситуація, коли призначене судом покарання за своїм строком (розміром) виявиться навіть ниж­чим від мінімальної межі, встановленої для відповідного виду покарання у конкретній санкції. Це, наприклад, можливо у разі застосування положень ч. 2 ст. 68 КК при за­судженні за ч. 1 ст. 14 і ч. 4 ст. 185 КК або у разі застосування ст. 691 КК при засуджен­ні за ч. 2 ст. 121 КК тощо;
•  при застосуванні статей 99-102 КК, згідно з якими щодо неповнолітніх закон встановлює більш низькі (порівняно з особами, які досягли повноліття) мінімальні та максимальні межі тих видів покарань, які можуть бути їм призначені. Але у санкціях деяких статей Особливої частини КК може бути передбачений і більш високий мінімум цих видів покарань (наприклад, громадські роботи у санкції ст. 124 або штраф у ч. 1 ст. 2031 КК). Тому у разі їх призначення за такими санкціями щодо неповнолітніх суд може вийти за мінімальні межі санкції і призначити основне покарання на менш три­валий строк (у меншому розмірі), ніж це встановлено у відповідній санкції, хоча під­стави для застосування ст. 69 КК будуть відсутні;

- у разі відмови суду від призначення (тобто при непризначенні судом) такого до­даткового покарання, яке в санкції статті Особливої частини КК передбачене як обов ’язкове, а підстави для застосування ч. 2 ст. 69 КК у справі відсутні. Так, виклю­чається призначення конфіскації майна, яка передбачена у санкції як обов’язкове додаткове покарання: а) при звільненні особи від основного покарання з випробуван­ням на підставі ст. 75 КК (п. 19 ППВСУ від 24 жовтня 2003 р.; ПС (2008-2011). - С. 166-167, 186-187, 196-197); б) при засудженні неповнолітнього (п. 19 ППВСУ від 24 жовтня 2003р.; ПС (2008-2011). - С. 194-196); в) при засудженні за злочин, який не є корисливим і тому не відповідає вимогам (підставам) призначення конфіскації майна, встановленим у ч. 2 ст. 59 КК (ВВСУ. - 2011. - № 8. - С. 9-11; СПВСУ. Кн. 1. - С. 36-37, 53-59). Наприклад, якщо службове зловживання вчинене не з ко­рисливих мотивів, а в інших особистих інтересах, то передбачена ч. 3 ст. 364 КК обов’язкова конфіскація не може бути призначена, бо це суперечило б вимогам як

ч.  2 ст. 59 КК, так і п. 2 ч. 1 ст. 65 КК.

Виключається призначення судом і такого додаткового покарання, яке передбаче­не ст. 55 КК і встановлено в санкції статті Особливої частини КК як обов’язкове, але вчинений злочин не відповідає вимогам, зазначеним у ч. 2 ст. 55 КК як підстава для призначення цього покарання (див. коментар до ст. 55 КК). Так, хоча у санкціях ч. 2 ст. 308, частин 2 та 3 ст. 312 КК додаткове покарання у виді позбавлення права перед­бачене як обов’язкове, проте його застосування неприпустиме, якщо заволодіння наркотичними засобами або прекурсорами здійснюється не шляхом привласнення чи зловживання службовим становищем, а внаслідок, наприклад, крадіжки, грабежу, розбою чи вимагання.

Таким чином, у всіх наведених випадках суд виходить за мінімальні межі санкції статті Особливої частини КК.

1.  Призначення покарання вище від найвищої межі, встановленої в санкції стат­ті Особливої частини КК, можливе у випадках приєднання судом до основного по­карання таких видів додаткових покарань, які в санкції статті, за якою засуджується винний, безпосередньо не передбачені. Це стосується позбавлення військового, спе­ціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу чи позбавлення права обі­ймати певні посади або займатися певною діяльністю, перше з яких не передбачене в жодній санкції і тому завжди призначається за розсудом суду на підставі ст. 54 КК, а друге може бути призначене і за відсутності в санкції на підставі ч. 2 ст. 55 КК (див. коментар до цих статей). Саме у цих випадках, приєднуючи до основного по­карання таке додаткове, яке не передбачене в санкції статті Особливої частини КК, суд виходить за максимальні межі такої санкції.
2.  Можливі й такі ситуації, коли, виходячи із встановлених законом особливостей караності окремих категорій суб’єктів і враховуючи конструкцію тієї чи іншої санкції статті Особливої частини КК, суд «змушений» навіть повністю відмовитися від при­значення покарання, передбаченого у санкції. Так, якщо санкцією статті Особливої частини КК, за якою засуджується особа, передбачені лише такі види покарань, які з огляду на її вік (наприклад, неповнолітній) чи стан (наприклад, вагітність) не можуть бути до неї застосовані, суд або закриває провадження і звільняє особу від криміналь­ної відповідальності (за наявності для того підстав), або ухвалює обвинувальний вирок і звільняє засудженого від покарання (п. 8 ППВСУ від 24 жовтня 2003 р.; ВВСУ. - 2004. - № 5. - С. 7; РВСУ. - 2011. - Вип. 1(22). - С. 102-103). Наприклад, жоден із видів покарань, передбачених у санкції ст. 128 КК, не може бути призначений вагітній жінці, тому при її засудженні за цей злочин суд не вправі їх призначити і (якщо не знайде підстав для звільнення винної від кримінальної відповідальності або для застосування ст. 69 КК), змушений буде звільнити її від покарання. Як у цих, так і в інших аналогічних випадках має місце так зване «засудження без призначення по­карання», бо суд повинен тут ухвалити обвинувальний вирок без призначення пока­рання (ПС (2009-2011). - С. 95-96).
3.  Наведені ситуації свідчать, що суд може вийти як за мінімальну, так і за мак­симальну межу конкретної санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК не тільки при застосуванні статей 53, 69, 70, 71 КК, на що прямо вказується у п. 1

ч.  1 та в частинах 3 і 4 ст. 65 КК, а й в інших випадках, спеціально передбачених у нор­мах Загальної частини КК. Проте такий порядок призначення покарання не суперечить загальним засадам призначення покарання, бо у ст. 65 КК встановлено, що призна­чення покарання здійснюється судом не тільки у межах санкції (п. 1 ч. 1 ст. 65 КК), а й відповідно до положень Загальної частини КК (п. 2 ч. 1 ст. 65 КК).