1.  При застосуванні ч. 1 ст. 69 КК за вчинення злочину, за який передбачено основне покарання у виді штрафу в розмірі понад три тисячі н. м. д. г., слід також ураховувати, що орієнтиром «мінімального порогу», від якого у цих випадках відра­ховується знижений на чверть розмір штрафу, є найнижча межа основного покарання у виді штрафу, встановлена санкцією статті (частини статті), а не визначений судом розмір штрафу, який враховує майнову шкоду, завдану злочином, або отриманий вна­слідок його вчинення незаконний дохід (КС. - 2012. - Вип. 1. - С. 72-89).
2.  Перехід до іншого, більш м ’якого виду основного покарання припускає, що на підставі ч. 1 ст. 69 КК суд призначає такий вид основного покарання, який: а) не пе­редбачений у санкції тієї статті Особливої частини КК, за якою засуджується винний; б) є більш м ’яким порівняно з тим, який передбачений у відносно визначеній санкції.
3.  Слід ураховувати, що призначення більш м’якого, не передбаченого в санкції виду покарання, не виключається і в тих випадках, коли така санкція є альтернатив­ною і передбачає ще декілька видів покарань, одні з яких є більш, а інші менш м’якими порівняно з тим, який обирається судом на підставі ч. 1 ст. 69 КК. Тому не суперечить приписам ст. 69 КК і такий порядок її застосування, коли суд призначає не зазначений у санкції і більш м’ який вид покарання, але такий, який є більш м’ яким порівняно не з усіма, а лише з одним із тих видів покарань, які передбачені в аль­тернативній санкції. Обумовлено це конструкцією цілої низки санкцій. Наприклад, у санкціях ч. 4 ст. 157, ч. 3 ст. 176 КК передбачені лише два види основних пока­рань - штраф і позбавлення волі, тобто «плавний» перехід за суворістю між цими видами покарань у наведених санкціях відсутній. Тому цілком може скластися така ситуація, коли при засудженні за злочини, передбачені цими статтями, є підстави для застосування ст. 69 КК, але при цьому суд доходить висновку, що штраф у да­ному випадку буде надто м’ яким, а позбавлення волі - надто суворим покаранням. Із урахуванням цього суд може призначити, наприклад, обмеження волі або арешт, що цілком узгоджується з приписами ст. 69 КК, бо остання, встановлюючи можли­вість переходу до більш м’ якого виду покарання, не вимагає, щоб обраний судом при цьому вид покарання був обов’ язково найменш м’ яким порівняно з усіма тими видами покарань, які передбачені в санкції.
4.  Закон не обмежує право суду у виборі більш м’якого виду покарання і він вирішує це питання на свій розсуд з урахуванням обставин конкретної справи і даних про особу винного. Тому це може бути будь-який, але обов’язково більш м ’який по­рівняно із зазначеним у санкції вид основного покарання з числа тих, які переліче­ні у ст. 51 КК. При вирішенні питання про те, чи є покарання більш м’яким, суд

 
звертається до законодавчого їх переліку (ст. 51 КК), у якому всі види покарань розташовані в послідовності від менш до більш суворого (див. коментар до ст. 51 КК). Проте слід ураховувати, що деякі (спеціальні) види покарань (статті 55, 58, 62 КК) і при застосуванні ст. 69 КК можуть обиратися судом лише за наявності підстав для їх призначення, встановлених у відповідних нормах Загальної частини КК. На­приклад, покарання, передбачене ст. 55 КК, може призначатися судом як більш м’яке на підставі ч. 1 ст. 69 КК лише за умови, якщо вчинений особою злочин був пов’язаний з посадою, яку особа обіймала або з діяльністю, якою вона займалася (ч. 2 ст. 55 КК). Необхідно також ураховувати, що визначаючи конкретну міру (строк, розмір) більш м’ якого виду покарання, суд має виходити з тих мінімальних і макси­мальних його меж, які встановлені для цього виду покарання у відповідних нормах Загальної частини КК.

1.  Відповідно до ч. 2 ст. 69 КК з підстав, передбачених ч. 1 цієї статті, суд може не призначати додаткове покарання, яке передбачене в санкції статті Особливої частини КК як обов ’язкове. Отже, для застосування ч. 2 ст. 69 КК необхідно (крім наявності відповідних підстав), щоб додаткове покарання було, по-перше, безпосе­редньо передбачене в санкції статті Особливої частини КК, за якою засуджується винний, і, по-друге, закріплене в цій санкції як обов’язкове до призначення (СПУ. -

1. - № 5. - С. 15-16; № 8. - С. 72-76; РВСУ. - 2010. - Вип. 2 (21). - С. 102-104). Пояснюється це тим, що у випадках, коли додаткове покарання передбачене в санкції як факультативне, питання про доцільність його призначення вирішується за роз­судом суду без використання для цього приписів ст. 69 КК (див. коментар до статей 52 і 65 КК).

1.  Надаючи суду право не призначати додаткове покарання, передбачене у санк­ції як обов’язкове, закон (ч. 2 ст. 69 КК) встановлює й виняток із нього, який сто­сується випадків призначення покарання за вчинення злочину, за який передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі понад три тисячі н. м. д. г. Із цих при­писів закону випливає, що у тих випадках, коли в санкції статті (частини статті) Особливої частини КК поряд з основним покаранням у виді штрафу в розмірі понад три тисячі н. м. д. г. передбачено й обов’ язкове додаткове покарання будь-якого виду, суд незалежно від наявності підстав, визначених у ч. 1 ст. 69 КК, не може застосу­вати ч. 2 ст. 69 КК і зобов ’язаний призначати це додаткове покарання (КС. - 2012. - Вип. 1. - С. 72-89).
2.  Системний аналіз частин 1 та 2 ст. 69 КК свідчить, що закон не виключає мож­ливості застосування цієї норми одночасно стосовно як основного, так і додаткового видів покарань. Тому суд має право призначити основне покарання нижче від най­нижчої його межі чи перейти до більш м ’якого його виду й одночасно не призначити обов ’язкове додаткове покарання.
3.  Рішення про одночасне застосування ст. 69 КК стосовно основного й додатко­вого покарань може бути обумовлене конкретними обставинами справи і може прий­матися, якщо:

- суд дійде висновку, що «подвійне пом’якшення» покарання (основного й до­даткового) диктується ступенем тяжкості вчиненого та даними, які позитивно харак­теризують особу винного;

•  призначене на підставі ч. 1 ст. 69 КК більш м’яке основне покарання виявляєть­ся менш суворим (більш м’яким), ніж передбачене в санкції обов’язкове додаткове покарання. Так, якщо за крадіжку в особливо великих розмірах суд при застосуванні ч. 1 ст. 69 КК замість позбавлення волі призначить штраф, то цілком послідовною буде у цьому випадку і відмова від призначення конфіскації майна, хоча остання в санкції ч. 5 ст. 185 КК і передбачена як обов’язкова;
•  більш м’яке основне покарання, призначене із застосуванням ч. 1 ст. 69 КК, ви­явиться покаранням того ж виду (аналогічним), що й додаткове, яке передбачене в санкції як обов’язкове. Так, якщо за привласнення майна на підставі ч. 1 ст. 69 КК замість обмеження чи позбавлення волі суд призначить основне покарання у виді по­збавлення права обіймати певні посади, то він змушений буде відмовитися від при­значення аналогічного за видом додаткового покарання, хоча в санкції ч. 2 ст. 191 КК воно передбачене як обов’язкове.

1.  При застосуванні ст. 69 КК суд має враховувати й таке:

•  більш м’яке покарання, ніж передбачене законом, може бути призначене лише за кожний окремий злочин, тому, перш ніж призначити остаточне покарання за сукуп­ністю злочинів (ст. 70 КК) чи вироків (ст. 71 КК), суд має попередньо обговорити питання про доцільність застосування ст. 69 КК за кожний злочин окремо. Застосу­вання положень ст. 69 КК щодо покарання, остаточно визначеного за сукупністю злочинів чи вироків, є неприпустимим (п. 8 ППВСУ від 24 жовтня 2003 р.; РВСУ. -

1. - Вип. 2 (9). - С. 94-95; СПВСУ 2010. - С. 79-81);

•  призначення покарання із застосуванням ст. 69 КК не виключає можливості звільнення особи від відбування цього покарання з випробуванням на підставі ста­тей 75-79, 104 КК. При цьому питання про звільнення особи від покарання з випро­буванням вирішується вже після того, як відбулося його призначення із застосуван­ням ст. 69 КК;
•  застосування ст. 69 КК до неповнолітніх має певні особливості й у зв’язку з цим повинно здійснюватися з додержанням вимог статей 98-103 КК;
•  суд не має права застосовувати ст. 69 КК на тій підставі, що в санкції статті, за якою засуджується особа, передбачені лише такі види покарань, які з огляду на її вік (наприклад, неповнолітній) чи стан (наприклад, вагітності) не можуть бути до неї за­стосовані (п. 8 ППВСУ від 24 жовтня 2003 р.; РВСУ. - 2005. - Вип. 2(9). - С. 92-94; 2007. - Вип. 2 (15). - С. 100-101). У таких випадках суд, за наявності підстав, може звільнити особу від кримінальної відповідальності (статті 44-48 КК), а за їх відсут­ності - ухвалити обвинувальний вирок без призначення покарання (п. 4 ч. 1 ст. 368 КПК) (СПВСУ 2010. - С. 71-72).

1.  Застосовуючи ст. 69 КК, суд повинен у мотивувальній частині вироку (п. 2

ч.  3 ст. 376 КПК) зазначити, які саме обставини справи і дані про особу винного він визнає такими, що істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину і впливають на пом’якшення покарання (КС. - 2007. - Вип. 3 (5). - С. 39-41; ВВСУ. - 2009. - № 8. - С. 33-34), а у резолютивній (ч. 4 ст. 376 КПК) - послатися на ст. 69 КК (п. 8 ППВСУ від 24 жовтня 2003 р.; ВВСУ. - 2006. - № 5. - С. 17). Невиконання цих вимог застосування ст. 69 КК є підставою для скасування вироку (ВВСУ. - 2003. - № 3. - С. 24-25; ПС (2001-2005). - С. 95-97).