Стаття 71. Призначення покарання за сукупністю вироків

  1.  Межі складання, а отже, і загальний строк (розмір) покарання, остаточно визна­ченого за сукупністю вироків, установлені в ч. 2 ст. 71 КК і залежать від: а) виду по­карання, який було призначено за попереднім вироком; б) виду покарання, який приз­начається за новим вироком; в) розміру невідбутої частини покарання, призначеного за попереднім вироком; г) розміру покарання, призначеного за новим вироком; д) ступеня тяжкості злочину, за вчинення якого особу засуджено за попереднім чи за новим вироками.
  2.  Якщо за кількома вироками призначені покарання одного виду або такі різно- видні, що підлягають складанню за правилами ч. 1 ст. 72 КК), то остаточне покарання за сукупністю вироків визначається в максимальних межах, установлених для більш суворого з цих видів покарань у Загальній частині КК (ч. 2 ст. 72 КК). Наприклад, при складанні виправних робіт максимально припустиму межу становить строк у два роки (ч. 1 ст. 57 КК), а при складанні обмеження волі його строк не може перевищувати п’яти років (ч. 1 ст. 61 КК).
  3.  Установлюючи межі складання - максимум відповідного виду покарання - ч. 2 ст. 71 КК передбачає і виняток із цього загального правила для позбавлення волі, за­гальний строк якого за сукупністю вироків може бути більше 15-ти років, але не по­винен перевищувати 25 років за умови, якщо хоча б один із вчинених злочинів є особ­ливо тяжким (ч. 5 ст. 12 КК). Проте призначення за сукупністю вироків позбавлення волі на строк понад 15 років є правом, а не обов’язком суду, який може ним і не ско­ристатися, навіть якщо одним із вироків особу засуджено за особливо тяжкий злочин. Водночас призначення остаточного покарання в межах 15-річного строку позбавлен­ня волі неможливе, якщо за кожним із вироків це покарання призначене в максималь­них межах - 15 років. За таких умов суд зобов ’язаний застосувати принцип частково­го складання і визначити остаточне покарання за сукупністю вироків на строк понад 15, але не більше 25 років позбавлення волі, бо поглинення покарань в силу ч. 1 ст. 71 КК у таких випадках виключається.
  4.  Хоча у ч. 2 ст. 71 КК наведений лише єдиний випадок призначення позбавлення волі за сукупністю вироків на строк понад 15 років, проте за межі цього строку суд може вийти і тоді, коли новий злочин вчиняється під час відбування покарання осо­бою, якій актом про помилування довічне позбавлення волі замінене позбавленням волі на строк не менше 25 років (ч. 2 ст. 87 КК). Такий порядок призначення покаран­ня не суперечить приписам ч. 2 ст. 71 КК, тому що, по-перше, і в цьому випадку хоча б один із вчинених особою злочинів є особливо тяжким, бо відповідно до ч. 1 ст. 64 КК довічне позбавлення встановлюється саме за такі злочини. По-друге, обмежитися у такій ситуації 15-річним строком позбавлення волі суд у багатьох випадках просто не має можливості ще й тому, що це призвело б до порушення вимог ч. 4 ст. 71 КК, бо розмір остаточного покарання за сукупністю вироків має бути більшим від невід­бутої´частини покарання за попереднім вироком.
  5.  У частині 1 ст. 71 КК закріплений лише такий порядок визначення остаточного покарання за сукупністю вироків, який полягає у приєднанні до знову призначеного покарання невідбутої частини покарання за попереднім вироком, тобто встановлено лише можливість складання покарань. Однак у ряді випадків складання призначених за окремими вироками покарань неможливе. Так, якщо хоча б за одним із вироків призначається довічне позбавлення волі, то загальний строк покарання, остаточно призначеного за їх сукупністю, визначається шляхом поглинення будь-яких менш суворих покарань довічним позбавленням волі (ч. 2 ст. 71 КК). Інакше кажучи, довічне позбавлення волі, призначене за одним із вироків, завжди поглинає собою менш су­ворі види покарань, призначені за іншими вироками (СПВСУ. Кн. 1. - С. 86-92; РВСУ. - 2012. - Вип. 2 (25). - С. 71-74).
  6.  Проте до застосування принципу поглинення суд змушений удаватися не лише в наведеному, а й в інших випадках, бо якщо за знову вчинений злочин призначено передбачене законом покарання у максимально припустимих його межах, невідбута частина покарання за попереднім вироком підлягає поглиненню (п. 25 ППВСУ від 24 жовтня 2003р.). Наприклад, якщо особа, засуджена до обмеження волі, до повно­го відбуття цього покарання вчинила новий злочин, за який знову засуджується до цього ж самого виду покарання, але в максимально можливих його межах - п’ять років (ч. 2 ст. 61 КК), то визначаючи остаточне покарання за сукупністю вироків, суд змушений буде вдатися до поглинення знову призначеним покаранням невідбутої частини покарання за попереднім вироком. Саме таку ситуацію враховує закон, коли в ч. 4 ст. 71 КК указує на можливість визначення остаточного покарання за сукупніс­тю вироків шляхом використання для цього принципу поглинення невідбутої за по­переднім вироком частини менш суворого виду покарання більш суворим, призна­ченим за новим вироком.
  7.  Якщо хоча б за одним із вироків призначене основне покарання, передбачене статтями 53 або 55 КК, остаточне покарання за сукупністю вироків не може бути ви­значене ні шляхом поглинання, ні шляхом складання, тому що згідно з ч. 3 ст. 72 КК ці види покарань, призначені за окремими вироками, завжди застосовуються одно­часно і виконуються самостійно.
  8.  Призначення за сукупністю вироків додаткових покарань здійснюється відповід­но до ч. 3 ст. 71 та ч. 4 ст. 72 КК. Оскільки одне або декілька додаткових покарань можуть бути призначені судом за одним чи за кількома вироками, а самі ці додаткові покарання можуть належати до одного чи до різних їх видів, необхідно враховувати таке:

 

 

 

  •  якщо додаткові покарання призначені тільки за попереднім вироком, то вирішення питання про порядок їх призначення за сукупністю вироків залежить від виду:

а) додаткового покарання - чи є воно строковим або безстроковим (одноактним);

б) основного покарання, до якого приєднується додаткове - чи пов’язане воно з обме­женням або позбавленням волі. З урахуванням зазначених особливостей на час ухва­лення судом нового вироку додаткове покарання за попереднім вироком може бути вже виконаним (наприклад, конфіскація майна) або ще повністю чи частково не виконувалось (наприклад, позбавлення права обіймати певні посади). Тому до основного покарання, остаточного призначеного за сукупністю вироків, приєднуються лише такі додаткові покарання (чи невідбута їх частина), які призначені за попереднім вироком, але ще не були виконані (не відбувались засудженим) на час постановлення нового вироку;

  •  якщо кілька додаткових покарань призначені лише за новим вироком, то вони приєднуються (без складання між собою) до основного покарання, остаточно визна­ченого за сукупністю вироків;
  •  якщо додаткові покарання призначені як за попереднім, так і за знову ухваленим вироками, порядок їх визначення за сукупністю вироків залежить від того, який саме вид додаткового покарання і в якому розмірі був призначений:

а) додаткове покарання або невідбута його частина, призначене за попереднім ви­роком, підлягає повному чи частковому складанню з додатковим покаранням того самого виду, призначеним за новим вироком, у межах максимального строку (розміру), встановленому для даного виду додаткового покарання в Загальній частині КК. Отри­мана за результатом такого складання загальна (сукупна) міра додаткового покарання приєднується до основного, остаточно визначеного за сукупністю вироків;

б) якщо хоча б за одним із вироків додаткове покарання призначене в максималь­них межах, установлених для нього в Загальній частині КК, то додаткове покарання того ж самого виду, призначене за іншим вироком, підлягає поглиненню;

в) якщо за кількома вироками призначені додаткові покарання різних видів, то до основного покарання, остаточно визначеного за сукупністю вироків, вони приєдну­ються одночасно без складання і кожне з них виконується самостійно (ч. 4 ст. 72 КК).

  1.  У частині 5 ст. 71 КК наведена ситуація, коли після ухвалення вироку, але до відбуття призначеного ним покарання особа вчиняє не один, а кілька злочинів. У таких випадках у вчиненому одночасно є ознаки як сукупності злочинів, так і сукупності вироків, тому в цій ситуації суд спочатку повинен призначити покарання за правилами ст. 70 КК, а потім визначити остаточне покарання відповідно до приписів ст. 71 КК. На практиці трапляються і більш складні ситуації, коли після постановлення вироку встановлюється, що засуджений винен ще в кількох злочинах, одні з яких вчинено до, а інші - після ухвалення першого вироку. У наведених випадках покарання за остан­нім вироком призначається із застосуванням правил як ст. 70, так і ст. 71 КК у такому порядку: а) спочатку - за правилами частин 1-3 ст. 70 КК за сукупністю злочинів, вчинених до постановлення першого вироку; б) після цього - за правилами ч. 4 ст. 70 КК; в) потім - за сукупністю злочинів (частини 1-3 ст. 70 КК), вчинених після ухва­лення першого вироку; г) нарешті, остаточно - за сукупністю вироків (ст. 71 КК).
  2.  Призначення покарання за сукупністю вироків щодо неповнолітнього здійсню­ється за правилами ст. 71 КК з урахуванням вимог статей 98-103 КК.