Сутність пізнавального відношення людини до всесвіту полягає у виробленні адекватного відтворювання дійсності, без якого неможлива реальна орієнтація людини у світі й успішне його перетворювання [37, с.320]. Будь-яке пізнання базується на спільних методологічних закономірностях, але для окремих його видів характерні і певні особливості. Пізнання у кримінальному судочинстві слід відмежовувати від наукового, теоретичного пізнання. Предмет останнього безмежний, він складається з нових сутностей, закономірностей розвитку природи і суспільства. Предмет процесуального пізнання обмежений приписами кримінального та кримінально-процесуального закону, пов¢язаний не з абсолютно новими, а вже пізнаними сутностями, які виявляються у таких поняттях, як подія злочину, вина та інші обставини, що підлягають доказуванню в кримінальній справі. Визначальною рисою кримінально-процесуального пізнання є його правова регламентація, яка покликана забезпечити найбільш ефективний, оптимальний шлях цього пізнання [50, с.202]. Пізнання у кримінальному судочинстві здійснюється за допомогою кримінально-процесуального доказування. "За своєю гносеологічною суттю кримінально-процесуальне доказування являє собою різновид людського пізнання дійсності. Воно не є науковим у тому розумінні, що не ставить собі за мету пізнання закономірностей розвитку природи й суспільства, але у плані встановлення окремих фактів, явищ дійсності воно має багато спільного з науковим пізнанням. У кримінально-процесуальному доказуванні як пізнавальній діяльності застосовуються (звичайно, з урахуванням його специфіки) всі закони і категорії діалектичної і формальної логіки. Ця специфіка зумовлена передусім об¢єктом, завданням і засобами  пізнання, колом його суб¢єктів, процесуальними строками і процесуальною формою" [181, с. 115-116].

Метою кримінально-процесуального пізнання є одержання знання про обставини, що підлягають доказуванню в кримінальній справі. Здійснюючи доказування, органи й особи, які ведуть процес, повинні встановити обставини, які мають значення для прийняття правильного рішення в справі. Важливо, щоб під час провадження по кримінальній справі компетентні державні органи з усього потоку інформації про властивості, стан, особливості об¢єкту дослідження виділяли найбільш важливі юридично значущі обставини. Їх обсяг повинен бути достатнім для правильного вирішення справи по суті. Сутність таких обставин складає предмет доказування в кримінальному процесі і визначається в ст. ст. 64, 23 КПК України.

Згідно ст. 64 КПК України при провадженні досудового слідства, дізнання і розгляді кримінальної справи в суді підлягають доказуванню:

1. подія злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину);
2. винність обвинуваченого у вчиненні злочину і мотиви злочину;
3. обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а також обставини, що характеризують особу обвинуваченого, пом¢якшують та обтяжують покарання;
4. характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розмір витрат закладу охорони здоров¢я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння.

Стаття 23 КПК України визначає, що при провадженні дізнання, досудового слідства і судового розгляду кримінальної справи орган дізнання, слідчий, прокурор зобов¢язані виявити причини і умови, які сприяли вчиненню злочину.

На думку деяких вчених аналіз системи обставин предмету доказування дозволяє зробити висновок, що при провадженні в кримінальних справах реально існує декілька видів предмета доказування, що відрізняються один від одного структурою, змістом фактів та обставин, які їх складають тощо [212, с.49; 148, с.59-63; 83, с.33]. У залежності від правових наслідків, що наступають при остаточному вирішенні кримінальних справ, виділяють:  

• предмет доказування, який являє собою сукупність обставин, що необхідно встановити при вчиненні певною особою злочину ("предмет обвинувачення"). Такий вид предмету доказування має місце, поки є підстави кримінальної відповідальності, а провадження у справі закінчується складанням обвинувального висновку з наступним винесенням обвинувального вироку і призначенням покарання винному;
• предмет доказування, який є протилежним предмету обвинувачення -предмет виправдання (п. 1, 2, 5 ч. 1 ст. 6, п. 2 ст. 213 КПК України). З огляду на те, що процесуально-правові підстави закриття справ за п. 2 ст. 6 КПК України містять у своїй основі ряд специфічних кримінально-правових компонентів, можливо виділення окремих різновидів даного виду предмету доказування [212, с.62-63]: а) в справах про діяння, які через малозначність не становлять суспільної небезпеки (п.2 ст.11 КК України); б) в справах про діяння, вчинені до видання закону, який скасовує злочинність діяння (п. 1 ст.5 КК України); в) в справах про необхідну оборону (ст. 36 КК України); г) крайню необхідність (ст. 39 КК України); д) при затриманні особи, що вчинила злочин (ст. 38 КК України) тощо;
• предмет доказування в справах, що закриваються за нереабілітуючих підстав (звільнення особи від кримінальної відповідальності із заміною її іншими заходами впливу; у разі, коли закон передбачає безумовне закриття кримінальної справи (п. 4 ч. 1 ст. 6, ст. 111 КПК України) тощо);
• "нейтральний" предмет доказування. Він має місце у випадках, коли кримінальна справа закривається на підставах,  які не зачіпають питання про винуватість чи невинуватість особи. Це закриття справ: за примиренням потерпілого з обвинуваченим або за відсутністю скарги потерпілого (п. 6, 7 ч.1 ст. 6 КПК України); щодо особи, про яку є вирок по тому ж обвинуваченню, що набрав законної сили, або ухвала, чи постанова суду про закриття справи з тієї ж підстави (п.9 ч.1 ст.6 КПК України) тощо [212, с. 65];
• предмет доказування у справах осіб, які вчинили суспільно небезпечне діяння у стані неосудності або обмеженої осудності, а також осіб, які вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановлення вироку або під час відбування покарання. По цим кримінальним справам поруч з обставинами, що підлягають дослідженню по кожній кримінальній справі, виникає необхідність доказування  обставин, що свідчать про наявність чи відсутність умов і підстав примусового  лікування [297, с. 72].

Зважаючи на те, що питання про предмет доказування по кримінальним справам є актуальним і сьогодні, автор вважає доцільним висловити деякі міркування з цієї проблеми.

У науковій літературі існує думка про те, що у ст. 64 КПК України закріплений предмет обвинувачення [212, с. 57; 147, с. 257]. Свою позицію вчені обгрунтовують тим, що, по-перше, законодавець орієнтує компетентні державні органи при провадженні по кримінальній справі на встановлення обставин, які викривають особу у вчиненні злочину. Наприклад, у п. 1, 2 ст. 64 КПК України робиться акцент на необхідності доказування події злочину, винності особи і нічого не говориться про встановлення відсутності цих обставин. У зв¢язку з чим, пропонується внести відповідні зміни до КПК України [147, с. 260; 178, с. 119]. На мій погляд, перелік обставин, що підлягають доказуванню в кримінальній справі, закріплений у законі з урахуванням принципу презумпції невинуватості. У разі, якщо не встановлена подія злочину чи не доказана вина особи у вчиненні злочину або існують сумніви з цих питань, то особа, згідно цього принципу, не  підлягає  кримінальній відповідальності. По-друге, вчені, які підтримують вищенаведену точку зору, вважають, що положення ст. 64 КПК України не охоплює випадків, коли компетентні державні органи дійдуть висновку про можливість звільнити особу від кримінальної відповідальності, або коли закон придписує безумовно закрити кримінальну справу. Крім обставин, вказаних у цій статті належить доказати і обставини, з якими закон пов¢язує закриття кримінальної справи, звільнення від кримінальної відповідальності або покарання. "Особливістю предмета доказування у справах вказаних категорій є те, що закон як підстави рішень називає факти майбутнього - можливість виправлення та перевиховання без застосування кримінального покарання" [212, с.59]. Цілком погоджуючись з цією думкою, вважаю, що необхідно усунути цю недосконалість закону для того, щоб органи, які здійснюють провадження по кримінальній справі з самого початку були орієнтовані на встановлення обставин, з якими закон пов¢язує безумовне закриття кримінальної справи, звільнення від кримінальної відповідальності та покарання. Для цього, з урахуванням відповідних положень КК України, необхідно доповнити ст. 64 КПК пунктом 5) обставини, що виключають кримінальну відповідальність; 6) обставини, що дозволяють звільнити від кримінальної відповідальності, покарання та його відбування; 7) обставини, що виключають провадження в кримінальній справі. Доречі, у Проект КПК внесені відповідні доповнення (ст. 157). На мій погляд, при нормативному визначенні предмету доказування у КПК повинна бути використана термінологія, яка застосовується у Кримінальному кодексі.

Існує думка, згідно якої предмет доказування в справах неповнолітніх являє собою конкретизацію (деталізацію) предмету доказування, описаного в ст. 64, 23 КПК України [150, с. 68; 237, с.5; 63, с.20; 152, с.27-45; 202, с. 17] і не складає окремого його виду. Автор вважає цю думку спірною. Із змісту ст. 433 КПК України випливає, що предмет доказування в справах неповнолітніх визначається ст. 64 та 433 КПК України. В останній зазначено, що "при провадженні досудового слідства та розгляді в суді справи про злочини неповнолітніх, крім обставин, зазначених в статті 64 цього Кодексу, необхідно також з¢ясувати …". Прислівник "крім" (в ст. 421 КПК Російської Федерації "поряд") свідчить про те, що обставини, окреслені в ст. 433, доповнюють загальний предмет доказування ст. 64 КПК України.1