Загальновідомою також є схема "перекачування коштів", за якою створюється підприємство, можливо, й корпоративне підприємство стає засновником іншого підприємства, а потім з корпоративного підприємства "ниви "переходять" до новоствореного підприємства, а борги залишаються у корпоративного підприємства. Таке положення є свідченням того, що корпоративні права необхідно визначати у різних правових ситуаціях, не відділяти їх від майнових прав учасників на майно підприємства та не фетишизувати право власності підприємства на належне йому майно.

Автор зустрічався з випадком, коли у 2003 році засновник підприємства намагався відстояти своє право власності на об'єкт нерухомості, проданий директором підприємства за ціною, невідповідною реальній його вартості, іншій юридичній особі. Всі суди вважали, що засновник може ставити питання лише про порушення права засновника на участь у загальних зборах, водночас як директор діяв відповідно до статуту, в якому чітко зазначено його повноваження - "розпоряджатися власністю підприємства". Тобто "на законних підставах" власника було відокремлено від власності. Проте це питання разом з принципами і способами протидії неналежному виконанню своїх функцій директором (президентом) юридичної особи докладніше буде розглянуто у наступному розділі.

На думку автора, умовна структура - юридична особа, не повинна убачатися самостійною щодо власників корпоративних прав, яких навіть не вважатимуть підприємцями або розцінюватимуть лише як "зовнішній фактор".

Зокрема, деякі автори гадають, що "здійснення дій органом юридичної особи від її імені не є представництвом. Існування представницьких правовідносин у діяльності юридичної особи може мати місце лише при виконанні таких функцій окремими працівниками юридичної особи, або іншими фізичними та юридичними особами. Тому доцільно п. 1ст. 92 ЦК України викласти таким чином: "Юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють згідно з установчими документами та законом, а також через належним чином уповноважених представників". Така позиція є типовим прикладом, коли юридичну особу сприймають самодостатнім елементом господарських відносин і без врахування корпоративних прав засновників та учасників підприємства. Якщо ж сприймати корпоративну юридичну особу як умовну надбудову, яка створюється на базі матеріальних внесків його засновників, зокрема, що є властивим для товариств з обмеженою відповідальністю, то виходитиме, що підприємство лише "управляє матеріальними правами власників майна і здійснює представництво їх інтересів". Ця теза є умовною, оскільки підприємство завдяки найманій праці збільшуватиме первісні внески засновників підприємства, але першоджерелом подальшого збільшення капіталу підприємства буде саме внесок його засновників. Тому слід брати до уваги приватноправові витоки матеріальної основи підприємства.

Водночас директор підприємства - це посада, яка у статутних документах підприємств наділяється певними повноваженнями, у тому числі й представляти права та інтереси підприємства у відносинах з контрагентами при укладенні господарських договорів. Буквально повноваження директора регламентуються приблизно так: підписувати від імені підприємства господарські договори, але ця посадова особа одночасно здійснюватиме представництво інтересів засновників та учасників товариства, які у корпоративних підприємствах очікуватимуть на отримання прибутку від дій директора і його структурних підрозділів.

Отже, про те, що посада директора підприємства є органом юридичної : :би, яку часто для підвищення його правового значення називають у статутах президентом підприємства, свідчить про його часто значні посадові повноваження. Але особа, яка виконуватиме ці повноваження, лише людина, яку можуть замінити, звільнивши з посади, тому знов-таки орган юридичної особи - це умовне позначення, яке не треба фетишизувати і надавати не властиві йому функції. Будь-який орган юридичної особи наділяється повноваженнями тими особами, які створюють підприємство, а тому такий орган має представляти інтереси тих суб'єктів, які його створили, визначили його повноваження, вправі контролювати і оцінювати його пильність за тими наслідками, які виникли у результаті його діяльності.

Характерною з цього приводу є позиція В. Кравчука. "Під органом юридичної особи розуміють особу (або групу осіб), які здійснюють керівництво діяльністю цієї організації. Воля юридичної особи виробляється, формулюється і виражається її керівними органами. Правова природа органів юридичної особи полягає в тому, що вони є невід'ємною частиною юридичної особи, які виражають її волю. Між юридичною особою та її органами не існує жодних правовідносин. Дії, вчинені від імені юридичної особи органом, який діє в межах своїх повноважень, вважаються діями самої юридичної особи. У багатьох зарубіжних країнах єдиного поняття органу юридичної особи не існує".

Така позиція говорить про сприйняття юридичної особи як певного і стабільного неподільного об'єкта, абсолютизує юридичну особу, не передбачає виникнення можливих спірних відносин та не допускає "жодних правовідносин" у структурі юридичної особи, а має на увазі тільки зовнішні відносини юридичної особи з контрагентами, з чим важко погодитися. Зокрема, це положення не відповідає самій структурі органів юридичної особи, оскільки ревізійна комісія має здійснювати контроль за діяльністю виконавчих органів. Проте на загальні збори здебільшого виносяться питання про притягнення директора до майнової відповідальності.

На практиці дуже часто у статутах підприємств визначаються органи підприємства, які вправі реалізувати або контролювати діяльність виконавчих органів, але вони існують лише на папері. Наприклад, до таких органів можна віднести раду директорів, спостережну раду, правління, ревізійну комісію тощо, але про них, як правило, говорять вже у подальшому, коли аналізують діяльність директора або президента підприємства. Як правило, такі органи юридичної особи практично не працюють, навіть їх суб'єктний склад не визначається. Можливо, це пов'язано з ментальністю українських підприємців, які схвалюють діяльність вищестоящого керівника, а потім критикують за наслідки і отримані результати, хоча уникнути значних помилок у діяльності підприємства можна було ще на стадії прийняття рішення про надання певній особі значних повноважень.

Але, дотримуючись концепції, запропонованої Гелецькою І.О., можна вважати, що найбільш реальним та "повним власником підприємства" слід вважати такий умовний орган юридичної особи, як загальні збори учасників, а всі інші органи будуть його представниками щодо визначених для них функцій. Саме цей орган автор визначає реальним, зрозуміло, якщо учасники провадять загальні збори у встановлені у статуті строки і не передали всі найважливіші повноваження з прийняття кардинальних рішень до ради директорів тощо. Тут можна говорити і про "стримуючі фактори", які стосуються впливу держави на здійснення підприємницької діяльності, зокрема, що обмежують безконтрольне використання робочої сили, неможливості здійснювати заборонену законодавством діяльність тощо. Так, держава встановила загальні межі прав усіх суб'єктів, що братимуть участь у підприємстві, але конкретизувати відносини повинні ті суб'єкти, які мають більші повноваження.

Тому виходить, що корпоративні права за законодавством можуть зводитися до участі у загальних зборах підприємства, на яких визначається стратегічна лінія розвитку підприємства, встановлюються конкретні розміри дивідендів, які виплачуватимуться за результатами діяльності підприємства, а також ті кошти, які вкладатимуться у його подальший розвиток, тощо.

Автор же вважає, що неможливо абсолютизувати юридичну особу та ототожнювати її органи з нею самою, оскільки корпоративні права учасників або засновників стають формальністю і зводитимуться до участі у загальних зборах. Більше того, така позиція призводитиме до втрати відповідальності тими

керівниками підприємства, які зобов'язані діяти не на свою користь, а на користь юридичної особи і при цьому має враховуватися інтерес у наслідках діяльності підприємства конкретних осіб - учасників та засновників товариства.

       Сам В. Кравчук наприкінці своєї статті зазначає: "Ця проблема має велику актуальність для України. Законодавство багатьох країн уже регулює такі правовідносини. Відповідно до № 43 Закону про товариства з обмеженою відповідальністю Німеччини станом на 1 січня 1992 р. управителі у веденні справ товариства мають виявляти розсудливість звичайного комерсанта. Управителі, які порушили свої зобов'язання, відповідають перед товариством за заподіяні збитки як солідарні боржники. Строк позовної давності за такими вимогами становить 5 років. У силу № 44 Закону такі самі правила поширюються і на заступників управителів. Це означає, що німецьке законодавство передбачає тільки можливість регресного позову до управителів. У такому самому порядку товариство відповідає перед третіми особами за шкоду, завдану діями управителів і за ст. 207 Закону Угорщини про господарські товариства від 1988 p., із змінами станом на 1991 р. Інший порядок передбачений у Франції. Так, відповідно до ст. 52 Закону від 24 червня 1966 р. № 66-537, з наступними змінами, управителі несуть індивідуальну або солідарну відповідальність перед третіми особами у разі порушення ними законодавчих або регламентних положень, які стосуються товариств з обмеженою відповідальністю, або за порушення статуту, або за помилки у своїй діяльності. Крім позову про відшкодування збитків, понесених особисто, учасники можуть в індивідуальному порядку або об'єднавшись вчинити управителям позов про "відповідальність перед товариством, вимагаючи повного відшкодування завданої товариству шкоди. Жодне з рішень зборів не може бути спрямоване на відмову від права на позов про відповідальність управителів у разі неправильного здійснення ними своїх повноважень. За ст. 53 позовна давність за такими вимогами становить 3 роки з моменту вчинення дії, яка завдала шкоди, а за діями, визнаними злочинами, - 10 років. На цих самих принципах ґрунтується відповідальність адміністраторів акціонерного  товариства перед товариством і його акціонерами (статті 243, 244). Отже, у  Франції збитки, завдані діями управителів третім особам, відшкодовуються безпосередньо управителями. Це означає, що товариство, від імені якого діяли такі управителі, до відповідальності за їхні неправомірні дії не притягується. Стаття 53 Цивільного кодексу Російської Федерації покладає на органи юридичної особи обов'язок діяти сумлінно та розумно. Вони зобов'язані на вимогу засновників (учасників) юридичної особи відшкодувати збитки, завдані ними юридичній особі, якщо інше не передбачено законом чи договором"

      Наведене положення зумовлює охорону і захист прав учасників товариств  від можливих правопорушень, а також охорону прав третіх осіб -контрагентів. Але це питання є актуальним не тільки для учасників, а й для їхніх спадкоємців, оскільки неправомірні дії управителів підприємствомпотенційно здатні завдати шкоди їхнім інтересам, а тому це положення має зумовлювати не тільки охоронні заходи, а й конкретні способи захисту  прав спадкоємців.