Правове становище військовослужбовця залежить від умов, у яких він проходить військову службу. Особливості його статусу можуть визначатися суспільно-політичною чи державно-правовою ситуацією, що склалася в державі, а також   перебуванням у складі підрозділів Збройних Сил України на території інших держав. Вони можуть діставати додаткові повноваження, на них можуть покладатися спеціальні обов'язки та для них визначатися особливі умови проходження служби.

Правовий статус військовослужбовця є однією з важливих політико-юридичних категорій, яка невід'ємно пов'язана з соціальною структурою суспільства, рівнем демократії, станом законності. Його аналіз в арміях минулого  свідчить про  те, що в них були відсутні демократичні правові інститути і такий загальний принцип, як законність. Вважалося, що це не притаманно армії, оскільки вона має особливу природу, в основі організації якої лежить беззаперечна дисципліна і підкорення наказам, а в основі дій лежить військова необхідність, несумісна з загальноприйнятими принципами законності. Можна навести суперечності норм пунктів 3 та 6 Загальних положень Дисциплінарного статуту Збройних Сил СРСР, у яких зазначалось, що військова дисципліна зобов'язує кожного військовослужбовця суворо дотримуватися Конституції СРСР та радянських законів, точно виконувати вимоги військової присяги, військових статутів, наказів та розпоряджень командирів (начальників). І в той же час зазначалося, що наказ командира (начальника) - закон для підлеглих. Наказ повинен бути виконаний беззаперечно, точно і в строк [169,с.178-179]. З одного боку, положення статуту вимагають дотримуватися Конституції і законів, а з другого - "сліпо" виконувати всі накази і розпорядження командирів.

Громадянин, вступаючи на військову службу, добровільно приймає на себе ряд визначених чинним законодавством обмежень та заборон. Правообмеження військовослужбовця обумовлені специфікою завдань та службових повноважень, які ним виконуються, тобто визначаються умовами військової служби. Вони стосуються, насамперед,  соціально-економічних прав, політичних та особистих прав і свобод. Головна мета правообмежень полягає в: забезпеченні ефективного функціонування військової служби; встановленні правових перешкод для можливих зловживань з боку військовослужбовця; створенні умов для здійснення ним своїх посадових повноважень; гарантуванні дотримання військовослужбовцем прав і свобод громадян [168,с.483-506].

Сучасні законодавчі основи правового становища військовослужбовців в арміях іноземних держав сформувалися на основі традицій військової служби, прийнятої системи комплектування, національного законодавства та міжнародно-правових актів. Так, у французькому законодавстві про статус військовослужбовців визначено, що військовослужбовці користуються всіма правами і свободами, якими конституція наділяє громадян, але з певними обмеженнями і особливостями, встановленими законом, а саме: забороняється вступати в політичні партії, брати участь в демонстраціях, створювати профспілки тощо. Для військовослужбовців США законодавчо регламентовані особливості та обмеження в політичній діяльності, участі у військових союзах та публічних демонстраціях, у виборчих правах, в підприємницькій діяльності, в поданні скарг тощо. Федеральний закон ФРН про бундесвер та ряд інших законодавчих актів[53] встановлюють заборони займатися політичною діяльністю в службовий час, діяти в інтересах або проти політичних течій, обмежується право брати участь у політичних заходах у військовій формі [150,с. 41-43; 185,с.29-30].

Міжнародне право передбачає можливість обмеження військовослужбовців у деяких правах. Так, міжнародними пактами передбачаються можливі обмеження в правах для особового складу збройних сил, поліції щодо створення профспілок та свободи асоціацій, свободи пересування, вільного висловлення думок тощо.

На "особливі відносини панування", маючи під цим на увазі взаємозв'язок між особою та державою, який базується на особливих обов'язках, що виходять за рамки звичних прав і обов'язків громадянина в державі і які повинні регулюватися окремими актами та знаходити своє підтвердження в конституції держави, вказував німецький вчений-юрист К. Хессе. Ці "особливі відносини" виявляються у відносинах держави і військових. Ним робиться висновок про можливість обмеження прав військовослужбовців законом у межах, передбачених нормами конституції [276,с.150].

Незважаючи на те, що в правовому становищі військовослужбовців різних держав є невеликі відмінності, в них можна виділити загальні риси введення обмежень і заборон, що обумовлюється специфікою військової служби, насамперед в таких сферах, як політична діяльність, підприємництво тощо. Разом з тим держава бере на себе обов'язок щодо захисту військовослужбовців[261; 230], надаючи їм соціальні і правові гарантії, матеріально забезпечуючи їх, підвищуючи їхню освіту та професіоналізм. Зазначене обумовлюється особливим характером обов'язків, покладених на військовослужбовців, пов'язаних із збройним захистом держави, з необхідністю чіткого виконання поставлених завдань в будь-яких умовах, в тому числі і з ризиком для власного життя[312,с.6].

Обмеження та заборони взаємопов'язані з гарантіями, які їх компенсують і  вирівнюють загальний баланс можливостей та труднощів у складі юридичного статусу військовослужбовця. Без правових компенсацій правовий статус військовослужбовця може значно погіршитися і стати  емоційно непривабливим. У свою чергу, необґрунтовані реальними потребами, гарантії можуть суттєво змінити правове становище військовослужбовця, його мотивацію, знецінити соціальний сенс цієї діяльності.

Обмеження та заборони для військовослужбовця обумовлені Конституцією України, встановлені законами та статутами Збройних Сил України, мають абсолютний характер, не пов'язані безпосередньо з виконанням ним офіційних обов'язків, діють відносно нього протягом всього часу проходження військової служби і не можуть бути відмінені або замінені іншими положеннями. Тобто під правообмеженнями, пов'язаними з проходженням військової служби, розуміються умови, правила і заборони, які ставлять військовослужбовця в певні юридичні рамки, виходити за межі яких заборонено. Обмеження прав і свобод військовослужбовця вказують на те, що він не може робити, щоб не вступити в конфлікт з інтересами держави і суспільства: "загальне призначення правових обмежень полягає у виключному визначенні можливостей у діяльності та поведінці особи, стримуванні його протизаконного діяння з метою захисту та охорони інтересів інших суб'єктів або суспільних інтересів"[179].     

Така особливість правового статусу військовослужбовців, як обмеження їх у політичних правах, пояснювалася інтересами суспільства та необхідністю усунення армії від політичної ролі в державі, необхідністю охорони спеціальних інтересів армії, а також охорони в ній дисципліни та військового порядку. Не допускається створення і діяльність організаційних структур політичних партій у військових формуваннях[1]; військовослужбовці не можуть бути членами будь-яких політичних партій або організацій чи рухів [257]; військовослужбовець не має права використовувати своє службове становище в інтересах політичних партій, релігійних об'єднань[282], всупереч виконуваному ним військовому обов'язку[293,с.47] тощо.

Завдання, що виконують військовослужбовці, вимагають від них дотримання політичної нейтральності, що пов'язано з принципом позапартійності військової служби. Але це не значить, що військовослужбовцю не дозволяється дотримуватися певних політичних поглядів. Обмеження військовослужбовців щодо участі у діяльності політичних партій не пов'язане зі змістом свободи поглядів і переконань, скасуванням їхніх політичних прав.

Необхідно зазначити, що згадані  імперативні норми, які забороняють членство військовослужбовців у партіях, тобто не допускають формалізації стосунків з прихильниками певної загальнонаціональної програми  суспільного  розвитку, які мають за головну  мету  участь  у  виробленні  державної  політики, формуванні органів влади, місцевого та регіонального самоврядування, не синхронізуються з іншими нормами чинного законодавства. Це стосується питання здійснення військовослужбовцями політичної діяльності, пов'язаної з реалізацією своїх політичних прав щодо вільного висловлення своїх поглядів і переконань, проведенням передвиборної кампанії та  участю у роботі представницьких органів тощо. Цими нормами допускається формалізація військовослужбовцями своїх політичних стосунків в інших формах з прихильниками певної загальнонаціональної програми  суспільного  розвитку. Тому виникає певна розбіжність між метою і результатом запровадження зазначеного вище обмеження. З одного боку, чинне законодавство не дозволяє військовослужбовцям формалізувати відносини зі своїми політичними однодумцями шляхом вступу в партію, з іншого - військовослужбовець може це робити за певних умов та в інший спосіб.  

Проблема реальної деполітизації військових в Україні є актуальною, оскільки є непоодинокі факти втягування військових різними політичними силами у сферу своїх корпоративних інтересів. Прагнення військових відігравати самостійну роль в політичних процесах нерідко закінчувалося заколотами, антиконституційними переворотами, виходом армії з-під контролю держави тощо. Для того, щоб у військових не виникало спокуси до протизаконних дій, вони мають займатися лише діяльністю, пов'язаною із їхнім призначенням - здійсненням захисту людини, суспільства, держави від загроз зовнішнього та внутрішнього характеру.

Вирішення питання реального обмеження політичної діяльності військовослужбовців, на нашу думку, можливе шляхом внесення в Конституцію та чинні закони України відповідних правових норм, згідно з якими військовослужбовці наділялися б лише активним виборчим правом. Такі обмеження діють в США, Німеччині та інших розвинутих країнах, і вони є певним запобіжним засобом щодо усунення загрози здійснення військових переворотів, використання військовослужбовців в певних політичних цілях, захисним механізмом демократичних здобутків суспільства тощо. Інший шлях вирішення згаданої проблеми - законодавче запровадження норми, згідно з якою військовослужбовець має звільнитися з  військової служби у зв'язку із здійсненням політичної діяльності.

Обмеження, передбачене частиною першою статті 17 Закону України "Про Збройні Сили України" [229], стосується питання перебування військовослужбовців у профспілках, призупинення їхнього членства в них на період проходження військової служби. Необхідно зазначити, що статті 36 і 37 Конституції України[1], які визначають підстави для заборони діяльності об'єднань громадян, не містять в собі норм, якими б зазначалося, що період часу проходження громадянами військової служби є умовою для обмеження їхнього конституційного права на створення та участь в такій громадській організації, як професійні спілки, основним призначенням яких є захист своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів. Ця невідповідність породила колізію між відповідними нормами згаданого Закону[229] та Конституцією України[1], роблячи їх такими, що не відповідають конституційним нормам і позбавляють військовослужбовців права застосовувати один із конституційних, дійових, ефективних механізмів захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів, яким є їхня участь у діяльності профспілок.