В педагогіці, крім загальних закономірностей формування особи в процесі навчання і дидактики, що досліджує закономірності засвоєння знань, формування переконань, методи і форми навчання, існують також спеціальні або предметні методики, що досліджують та характеризують особливості вивчення конкретних навчальних дисциплін [76, с.24]. Іншими словами, у педагогіці можна виділити як мінімум три рівні - теорію виховання, загальну дидактику і предметну або спеціальну дидактику. Те, що першими двома складовими повинні займатися фахівці в області педагогіки - безсумнівно, тому що тут мова йде про загальні закономірності і методи виховання і навчання. А по відношенню до третьої складової відповідь не може бути такою однозначною, тому що в ній мова ведеться про те, як на базі загальної теорії, загальних засобів і методів навчання вчити винятково специфічному, наприклад музиці, літературній творчості, медицині, юриспруденції і т.д. Тут вже недостатньо знань загальних підходів до навчання, тут особливе значення і складність набувають нюанси, аспекти, що відображають специфіку змісту предмету, особливості відповідної сфери практичної діяльності. Отут недостатньо загального уявлення про предмет, його потрібно "знати зсередини", "пропустити через себе". Наприклад, у майбутнього слідчого необхідно розвивати не просто спостережливість, а виборчу спостережливість - у рамках закономірностей слідовідображення. Наприклад, побачити не просто безладдя в квартирі, де ймовірно вчинена крадіжка, а помітити безлад, що вчинений тільки у тих місцях, де реально знаходилось зникле, що послужить основою для версії про інсценівку крадіжки, поінформованості злодія про місця збереження цінностей і т.д. Визначити, як учити таким елементам просто педагог не зможе, тому що він цього не знає. Учити цьому зможе тільки юрист, зокрема криміналіст із відповідними знаннями і досвідом [77, с. 234-240]. Слушно вказати, що спеціалісти з педагогіки це розуміють і не створювали подібних праць.

У сфері дослідження і розвитку криміналістичної дидактики вже є позитивні приклади. Це в першу чергу роботи М.К.Камінського і В.Г. Коломацького, що присвячені методиці і дидактиці курсу криміналістики. Розвиток цього напрямку криміналістичних досліджень повинен розширитися і зайняти свою належну нішу серед інших криміналістичних знань. В.О.Образцов абсолютно вірно підкреслює, що назріла необхідність по-новому поглянути на систему підготовки юридичних кадрів взагалі і слідчих в першу чергу: "Своє слово для вирішення цього повинні сказати і криміналісти - ті фахівці, що прямо пов'язані з процесом формування у студентів криміналістичних знань і їх використання в слідчій практиці (виділене нами. - О.О.)"[78].

Про необхідність удосконалення системи криміналістичної підготовки свідчать як і раніше зазначені соціальні фактори розвитку суспільства, так і історичний шлях розвитку криміналістики як навчальної дисципліни. Даний шлях був непростим, але підтвердив свою доцільність у системі підготовки юристів.

Криміналістика як необхідний компонент юридичної освіти не одразу завоювала визнання. Хоча ще Лінцський конгрес Міжнародного союзу криміналістів у 1894 р., а двома роками раніше Ганс Гросс у своєму "Довіднику для судових слідчих" наполегливо рекомендували включити криміналістику в число дисциплін, що вивчаються юридичними факультетами університетів. Однак, протягом ряду років після цього в зв'язку з її суто практичним, прикладним характером університети не включали її в програми підготовки юристів. До складу її перших аудиторій входили практичні працівники слідства і поліції. Так, у 1902 р., задовго до викладання криміналістики у Римському університеті, проф. Сальваторе Оттоленгі читав цикл лекцій про наукові методи розслідування на курсах поліцейських чиновників у Римі. В 1908 р. проф. С. М. Трегубов читав криміналістику на курсах кандидатів на посади начальників кримінально-розшукових відділень поліції. Влітку 1911 р. 16 чинів судового відомства були відряджені під керівництвом С. М. Трегубова в Лозанну, де протягом двох з половиною місяців слухали лекції Р. А. Рейса. І це був курс лекцій не для студентів, а для практиків.

Перші вузівські курси криміналістики були прочитані на початку XX століття Гроссом, Ничефоро, Рейсом, Миновичи у відповідно Празькому, Римському, Лозанському і Бухарестському університетах. У Росії вперше такий курс криміналістики був прочитаний у 1911-12 р. С. М. Трегубовим у Військово-юридичній академії та Училищі правознавства.

В перші післяреволюційні роки відношення до викладання криміналістики в наших університетах було негативним. Криміналістику розглядали як предмет викладання практичним працівникам, що вже мають досвід слідчої або розшукової роботи, з метою підвищення їхнього професійного рівня. Класична університетська юридична наука повставала проти криміналістики і тільки окремі університетські професори піднімали свій голос у її захист. Одним з перших з великою рішучістю з цього питання висловився професор Іркутського університету Г. Ю. Маннс. Він писав: "Негативне відношення до викладання криміналістики в університетах представляється по суті неправильним. Бажано, щоб її вивчення випереджувало, а не тільки супроводжувало практичну діяльність. Не слід забувати, що слідчий, що учиться під час практики або на практиці, учиться завжди за її рахунок, тобто за рахунок людей, що мають нещастя потрапити в сферу його невмілої діяльності, або за рахунок інтересів суспільства, що він, потерпаючи від невдач при розкритті злочинів, не в змозі належною мірою захистити"[79, с.162].

Г. Ю. Маннс вважав, що криміналістику варто викладати не всім студентам-юристам, а лише тим, хто спеціалізується у судово-слідчому профілю підготовки, що викладати криміналістику повинні юристи "через найтісніший зв'язок криміналістики з кримінальним судочинством, необхідності знання викладачем норм матеріального кримінального права та окремих питань, досліджуваних кримінальною соціологією". Характер і зміст криміналістики вимагали, на його думку, змішаної системи викладання з перенесенням центру уваги на практичні заняття [80, с. 22].

Зусиллями прихильників курсу криміналістики її викладання поступово включили в програми підготовки юристів у тих правових вузах, де існувала прокурорсько-судова спеціалізація. Для становлення вузівських курсів криміналістики істотно сприяла організація в ряді юридичних вищих навчальних закладів криміналістичних лабораторій, що виконували функції експертних установ.

Перша така лабораторія була створена у Саратівському юридичному інституті в 1930 р. У 1935 р. з ініціативи Е. У. Зіцера організується криміналістична лабораторія в Московському правовому інституті ім. П. Стучки, у 1936 р. — у Ленінградському юридичному інституті, у 1939 р. — в Алма-Атинському юридичному інституті, у 1940 р. — у Ташкентському юридичному інституті. За ідеєю їхніх творців, ці лабораторії повинні були виконувати дві функції: слугувати базою для оволодіння криміналістичними знаннями і навичками у сфері застосування техніко-криміналістичних засобів і прийомів студентами і проводити експертизи за дорученнями судово-слідчих органів, оскільки розгалуженої мережі судово-експертних установ у ті роки ще не існувало. Але життя внесло корективи в ці задуми: на перший план виступили задачі виробництва криміналістичних експертиз і лабораторії все більше втрачали характер навчальних підрозділів.

Аналізуючи роботу криміналістичної лабораторії, що існувала при Московському юридичному інституті, О.І. Вінберг у 1940 р. писав: "Лабораторія ставила своїм завданням проводити криміналістичні експертизи з тією метою, щоб на наявному практичному матеріалі, подібно клініці, навчати студентів, що проходять лабораторну криміналістичну практику. Однак життя захлиснуло цей скромний почин лабораторії. Органи прокуратури, суду, арбітражу та інші стали направляти з усіх кінців республіки вимоги про проведення експертизи. За 2,5 роки роботи лабораторія, позбавлена штатних одиниць, зуміла дати висновок більше ніж по тисячі кримінальних і цивільних справ, з яких 90% припадає на дослідження документів"[81, с.5]. Однак навіть і з таким експертним завантаженням криміналістичні лабораторії вузів вчинили благотворний вплив на рівень навчального процесу з криміналістики. Ця ідея може бути дуже корисна сьогодні, зокрема у формі "юридичної клінічної освіти"[49, с. 132-135; 82, с. 33-110].

Важливим моментом, що стимулював розвиток викладання криміналістики, було видання перших вузівських підручників з криміналістики в 1935, 1936, 1938 і 1939 роках. Незважаючи на деяку недосконалість, вони вплинули на систематизацію та уніфікацію навчальних курсів криміналістики, сприяли поширенню криміналістичних знань серед практичних працівників і підняли авторитет самої криміналістичної науки серед вузівських вчених.

Однак зміцнення положення криміналістики як необхідного компонента вузівської підготовки юристів гальмувалося в ті роки двома обставинами. По-перше, серед самих криміналістів не було єдності у питанні про юридичну природу криміналістики та її предмет дослідження. Ця обставина суттєво зміцнювала позиції супротивників щодо розширення курсу криміналістики в правових вузах і надання йому більшого значення. По-друге, справа істотно ускладнювалась тим, що пануюча в правовій науці концепція науки судового права, висунута О. Я. Вишинським, включала у свій зміст, поряд з науками кримінального і цивільного процесу, також криміналістику, що, таким чином, позбавляло її можливості бути представленою самостійною вузівською кафедрою.

Обидві ці обставини у сукупності призвели до того, що в організаційному відношенні криміналістика у вузах виявилася представленою по-різному, нерідко - у відповідності до того, як вона розумілася керівниками навчальних закладів. Так, у 1938 р. у Харківському інституті була створена кафедра криміналістики і судової медицини. Така ж кафедра існувала в 1945-1954 р. у Військово-юридичній академії, де до цього криміналістика в повному обсязі викладалася кафедрою судового права. Коли у Військово-юридичній академії була створена кафедра криміналістики і судової медицини (її начальником став член-кореспондент АМН СРСР проф. М.І.Авдєєв), розділ криміналістичної методики як і раніше викладався кафедрою судового права. В інших юридичних вузах криміналістика викладалася кафедрами кримінального процесу, кримінального права або комплексними кафедрами кримінально-правового циклу.

Організація самостійних кафедр криміналістики в юридичних вищих навчальних закладах почалася в 1949-50 роках. Такі кафедри були утворені спочатку в Московському державному університеті, Московському юридичному і Всесоюзному юридичному заочному інститутах, потім у Харківському, а пізніше в Саратовському і Свердловському юридичних інститутах. Першими керівниками цих кафедр були І. М. Якимов, С. О. Голунський, П. І. Тарасов-Родіонов, В. Я. Колдін, С. П. Мітрічев, В. П. Колмаков, Д. П. Рассейкін, Д. Я. Мірський. У 1955 р. у Вищій школі МВС СРСР була утворена самостійна кафедра криміналістики, що очолив О. І. Вінберг, який керував нею до початку 1960 року. У наступні роки на кафедрі сформувався могутній та висококваліфікований колектив; чисельність кафедри (разом з ад'юнктами) часом перевищувала 50 чоловік.

Викладання криміналістики здійснювалося з 1935 р. і в середніх юридичних навчальних закладах НКЮ-МЮ СРСР. У 1940 р. спеціально для них був виданий підручник криміналістики О. І. Вінберга і Б. М. Шавера. В післявоєнні роки значно підвищився рівень викладання криміналістики в середніх спеціальних навчальних закладах системи МВС, в ряді яких були утворені самостійні цикли криміналістики по типу вузівських кафедр.