Але виникає доречне питання: якою є гранична межа строку негайного проведення тієї чи іншої дії. Адже кожен із суб'єктів, які провадять кримінальне судочинство і залучають до його сфери інших учасників кримінально-процесуальної діяльності, може трактувати вирішення цього питання на власний розсуд, у зв'язку з чим термін "негайно" втратить свій сенс. З точки зору здорового глузду виконати будь-яку кримінально-процесуальну дію, не маючи на це визначеного законом часу, - є неможливим, адже можуть бути такі об'єктивні перепони, які не дозволять це зробити негайно. Вважаємо, що максимальний строк "негайності" проведення тієї чи іншої процесуальної дії повинен бути чітко визначений КПК, в іншому випадку буде недоречним притягувати до дисциплінарної відповідальності винних осіб, які допустили тяганину та повільність розслідування. Ми погоджуємося з О.Р. Михайленком, який зазначає, що негайність швидше пов'язана із ситуативними обставинами та означає невідкладність проведення визначених законом дій. Тобто за наявності можливості ці дії мають бути виконані негайно. Але в будь-яких випадках "негайність" щодо кримінально-процесуальних дій не може перевищувати 24 години [201, с. 50].

У цьому контексті додатковим аргументом є думка А.П. Гуляєва, який свого часу пропонував доповнити КПК всіх союзних республік нормою, яка б зобов'язувала суд і прокурора (якщо вони не приймали справи до свого провадження) направляти порушену кримінальну справу відповідному органу розслідування негайно і у всякому випадку не пізніше двадцяти чотирьох годин [55, с. 43]. Крім  того, у деяких міжнародно-правових документах зазначається, щоб у жодному разі особа не була позбавлена волі без зв'язку із зовнішнім світом довше, ніж на 24 години [232, с. 52; 260, с. 119].

 Вказані міркування підтверджується результатами нашого анкетування, відповідно до якого - 78,3 % опитаних вважають, що максимальний строк "негайності" проведення тієї чи іншої процесуальної дії повинен бути 24 години. Це є, на нашу думку, цілком розумним, виваженим і ґрунтовним підходом.           У будь-якому випадку "негайність" повинна бути чітко обмежена максимальним строком, інакше виконання певної процесуальної дії може тривати занадто довго, або взагалі вимога "негайності" органами, які здійснюють кримінальне судочинство, нівелюється і на неї не буде звертатися увага. При цьому слід наголосити, що за будь-яких обставин при застосуванні вимоги "негайності" повинні бути розумно враховані всі обставини конкретної справи, діяльність і поведінка всіх суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності, врахований менталітет конкретної країни.

Взагалі варто зазначити, що слово "негайність", яке вживається у ст. 5  Конвенції про захист прав людини та основних свобод, викликало немало суперечок і дискусій у Європейському суді (тим більш що у французькому і англійському текстах Конвенції про захист прав людини і основних свобод воно звучить по-різному1). З цього приводу судді Європейського суду, вирішуючи питання щодо "негайності" проведення тієї чи іншої процесуальної дії наголосили, що "негайно не означає - що це має відбутися миттєво, але означає, що це має відбутися якомога скоріше, з урахуванням місця, часу та обставин у кожній справі" [305, с. 100] та підкреслили, що "національний законодавчий орган має певну свободу розсуду і має право встановлювати строк, який, на його думку, є найприйнятнішим у конкретних умовах даної країни" [221, с. 112].

Загальні часові параметри правовідносин визначаються насамперед правовою нормою. Тому законодавець при встановленні строків поряд із терміном "негайно" вживає терміни "протягом", "не пізніше", "не раніше", "не більше", "в межах", які відображають часові зв'язки і впливають на зміст правових норм.       У зазначених випадках О.Р. Михайленко вважає строки відповідним відрізком часу, а не окремо взятою фіксованою абсолютною величиною. Законодавець дає певний простір у додержанні тих чи інших строків [202, с. 16-17].

На нашу думку, доцільніше поряд з терміном "негайно" вживати термін "не пізніше", тоді суб'єкту кримінально-процесуальної діяльності буде чітко і недвозначно зрозуміло, що та в які строки від нього вимагає зробити законодавець.   

 Процесуальне законодавство передбачає низку вимог щодо обчислення визначених у законі строків. Як вірно з цього приводу підкреслив Д.М. Бахрах, щоб юридично грамотно вирішити питання про строки, необхідно врахувати чотири юридично важливі обставини: по-перше, встановлений законом розмір строку; по-друге, коли і з якого юридичного факту він починає обчислюватися; по-третє, коли і який юридичний факт припиняє його обчислення, або перериває його; по-четверте, яку годину закон не включає (виключає) в строк, що обчислюється [16, с. 509].

Перебіг процесуального строку, який обчислюється годинами, починається з наступної години після настання юридичного факту, з яким закон пов'язує його початок. Характерною рисою норм КПК, що встановлюють строки в годинах, є те, що всі вони відрізняються короткочасністю і регламентують порядок провадження слідчих та інших процесуальних дій або прийняття процесуальних рішень, які пов'язані з обмеження життєво важливих прав громадян і носять невідкладний характер. Тому КПК не поширює на них правила, встановлені для обчислення строків у добах і місяцях. У цьому випадку діє загальноприйнятий у всіх сферах людської діяльності порядок обчислення часу з урахуванням минулих із зазначеного в тій чи іншій нормі Кодексу моменту годин і хвилин.

При обчисленні строку місяцями початок відліку визначається так само, як і при обчисленні строків добами, тобто доба, якою починається перебіг строку, до рахунку не береться. Так, обчислення двомісячного строку досудового слідства у справі, порушеній, наприклад, 31 липня, повинно вестися, починаючи з 1 серпня.

 Перерви при обчисленні поточного строку не припускаються. У строк враховується як робочий, так і неробочий час. Строк, який обчислюється годинами, закінчується після закінчення останньої повної години.

За загальним правилом при обчисленні строку добами строк закінчується о 24-й годині останньої доби. Частина 2 ст. 89 КПК передбачає по суті виняткову норму, відповідно до якої "якщо відповідну дію належить провести в суді або в органах дізнання і досудового слідства, то строк закінчується у встановлений час закінчення робочого дня в цих установах" адже ці державні організації не здійснюють свою діяльність цілодобово1.    

Строк, що обчислюється місяцями, закінчується у відповідне число останнього місяця (ч. З ст. 89 КПК України). Закон не містить посилання на те, що розуміти під "відповідним числом" - чи це число повинно відповідати числу першого дня строку, а не попередньому дню, або ж цей день співпадає з числом, яким починається перебіг строку? За загальним правилом вважається, що цим "відповідним числом" є число, з якого починається перебіг строку.

Закон передбачає два винятки з цього правила, які обумовлені календарним порядком обчислення: 1) якщо останній місяць строку не має відповідного числа, то строк закінчується в останній день цього місяця (ч. 4 ст. 89 КПК України). Так, 
двохмісячний строк тримання під вартою, перебіг якого почався, наприклад, 30 грудня 2004 р. минув в лютому 2005 р. Але оскільки в лютому немає числа, що відповідає вищевказаному числу грудня, то згідно з викладеним правилом строк минув 28 лютого (або якщо це високосний рік - 29 лютого). Аналогічні ситуації можуть виникати, якщо строк починається з 31 числа, а закінчується в такі місяці, що мають тривалість у 30 календарних днів; 2) якщо закінчення строку припадає на неробочий день (вихідний, святковий), то строк автоматично продовжується. У цьому разі "останнім днем строку вважається наступний робочий день" (ч. 4  ст. 89 КПК) [323, с. 30; 383, с. 8]. Це правило не застосовується до строків, які обчислюються годинами (затримання, тримання під вартою, знаходження в медичному чи психіатричному стаціонарі) і не повинно поширюватися на випадки, коли строк обчислюється добами, днями (пред'явлення обвинувачення і допит обвинуваченого тощо).

 Правила про автоматичне скорочення та автоматичне продовження строків стосуються тільки тих з них, що обчислюються місяцями. Вони не 
застосовуються до строків, які обчислюються добами і, тим більше, годинами. У випадках, коли строки обчислюються роками, застосовуються правила обчислення строків місяцями.

Чинний КПК України (ч. 5 ст. 89) встановлює правило, відповідно до якого, якщо скаргу або інший документ здано до закінчення встановленого строку на пошту, а для осіб, що тримаються під вартою, - адміністрації місця попереднього ув'язнення, то вони вважаються поданими в строк, хоча адресатом ці документи будуть отримані вже після закінчення строку. У таких випадках час подання документів на пошту визначається за штемпелем закладу зв'язку місця відправлення, а подання адміністрації місця ув'язнення - за відміткою відповідної посадової особи, що отримала скаргу або інший документ. 

Закінчення встановленого законом строку тягне за собою серйозні наслідки. Якщо через його недодержання органами дізнання та досудового слідства було обмежено або порушено права підозрюваного, обвинуваченого, то прокурор або суд може направити справу на додаткове розслідування. За певних умов (тяганина, незаконне тримання під вартою понад встановлений строк тощо) можлива відповідальність винних посадових осіб органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду.

У визначених законом ситуаціях кримінально-процесуальне законодавство України передбачає можливість поновлення та продовження строків. З цього приводу, вважаємо вірною думку В.М. Жуковського, який зазначає, що дослідження питання про достатність процесуальних строків дозволяє вважати, що в основу своєї "часової" політики законодавець обґрунтовано поставив ідею достатності строків для будь-якої справи і будь-якої ситуації, для будь-якого учасника процесу і будь-яких умов його діяльності, наділяючи всі без винятку строки "запасом міцності" і, отже, допускаючи, що у певних ситуаціях деякі з них можуть виявитися надмірними. Коли ж і згаданий "запас" буває недостатнім, існує можливість продовження та поновлення деяких строків [87,  с. 10-11].

Пропуск строку тягне втрату стороною здійснення процесуального права на оскарження. Неоскаржене рішення набирає законної сили, і орган (посадова особа), який його ухвалив, при надходженні клопотання повинен відхилити останнє у зв'язку з пропуском строку. Але законодавець враховує, що строк може бути пропущений через причини, що не залежать від волі особи, яка заінтересована поновити своє право. До таких осіб треба віднести тих, які залучені до сфери кримінально-процесуальної діяльності державними органами та посадовими особами, що  провадять процес, тобто це особи, які мають власний самостійний процесуальний інтерес, що знаходить свій вираз у відповідній потребі, яка проявляється в конкретній поведінці, спрямованій на досягнення вигідного результату. До заінтересованих слід віднести осіб, які перераховані в пунктах 8, 10 ст. 32 КПК України, а саме - обвинуваченого, підозрюваного, захисника, потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача та їх представників, батьків, опікунів, піклувальників, представників установ і організацій, під опікою чи опікуванням яких перебуває певна особа. Також до цього переліку відносяться підсудний, засуджений і виправданий.

Строки, пропущені органом дізнання, слідчим, прокурором (за винятком випадків, коли він виступає у ролі державного обвинувача), суддею не поновлюються, а продовжуються (встановлюються).