Будь-яка кримінально-процесуальна діяльність здійснюється в межах визначених строків. Відносно строків оскарження рішень, для усунення незручностей, пов'язаних із пропуском строків з поважних причин, КПК  передбачає інститут "поновлення пропущеного строку"1. Ми погоджуємося з думкою О.Р. Михайленка про те, що поновлення строку - це, по суті, його продовження. Різниця лише в тому, що поновлення строку вирішується після спливу основного, а продовження строку - до його повного закінчення [202, с. 14].

 Взагалі, вжитий у законі (ст. 90 КПК) термін "поновлення" строку, на нашу думку, не дуже вдалий. У цьому випадку доречно вести мову про продовження пропущеного строку або надання нового, оскільки поновити час, який минув, неможливо. Саме тому варто приєднатися до думки М.Я. Кирилової, яка відстоює позицію, відповідно до якої, навіть якщо строк і визначається волею людей, він залишається одиницею обчислення часу як такого, який є категорією об'єктивною і незалежною від волі людей. Встановлений законодавцем або суб'єктами права строк настає так само незалежно від їх волі, як і перебіг часу взагалі [302, с. 272].           

Якщо встановлений строк сплив з поважних причин, він повинен бути поновлений за клопотанням заінтересованої особи постановою органу дізнання, слідчого, прокурора, ухвалою суду або постановою судді (ч. 1 ст. 90  КПК).

Подача клопотання про поновлення пропущеного строку зупиняє виконання рішення, оскарженого з пропуском строку, до вирішення питання про поновлення строку (ч. 2 ст. 90 КПК). Аналізуючи зміст норми ст. 90 КПК (ст. 114 проекту КПК)  приходимо до висновку, що в цих нормах не зазначається, про який строк взагалі йдеться. Однак з контексту вказаних норм витікає, що поновлюється строк оскарження слідчих та судових рішень.

Слід сказати, що правило про поновлення пропущеного строку, викладене в ст. 90 КПК, відноситься тільки до тих випадків, коли строком обмежуються дії, здійснення або нездійснення яких є правом того чи іншого суб'єкта кримінально-процесуальних відносин (подання письмових зауважень на протокол судового засідання; оскарження вироку, ухвали чи постанови суду тощо). Якщо ж строком обмежується обов'язкова дія (прийняття рішення по заяві або повідомленню про злочин; допит підозрюваного; повідомлення прокурора про проведений без його санкції (без постанови судді) обшук тощо)  або триваюча  дія  (затримання; арешт; виконання окремого доручення тощо), то вказане правило не застосовується. У таких випадках недотримання встановленого законом строку означає пряме порушення закону і може потягти за собою застосування до винної посадової особи дисциплінарного стягнення.   

Аналіз строків, які застосовуються при провадженні досудового розслідування, дає підстави дійти до висновку, що в зазначеній стадії процесу немає строків, які б підлягали поновленню. На перший погляд, як зазначає       О.Р. Михайленко, це можливо щодо строку оскарження прокуророві постанови про закриття кримінальної справи - сім днів із дня одержання копії постанови   (ч. 1 ст. 991 КПК). Але пропуск цього строку не є перешкодою для розгляду прокурором скарги про незаконність закриття справи. Прокурор має право в будь-який момент, у межах давності притягнення до кримінальної відповідальності, скасувати відповідну постанову слідчого, і це не пов'язується зі строками подання скарги [202, с. 14; 291, с. 188]1.

Строк подання клопотання про поновлення пропущеного строку чинним кримінально-процесуальним законом не встановлено. Він залежить від причин пропуску строку. Заінтересована особа повинна звернутися з таким клопотанням відразу після усунення причин, які перешкоджали реалізації права на оскарження процесуальної дії або процесуального рішення. Але, на нашу думку, відсутність у законі вказівки на строк подання зазначеного клопотання нічим не виправдана, оскільки необґрунтовано ставить особу в пільгове становище, тобто вона може взагалі не дотримуватися строків здійснення процесуальної дії. Вважаємо, що строк для звернення з клопотанням про поновлення пропущеного строку не повинен перевищувати строк, установлений законом для здійснення певної дії, тобто його необхідно обмежити тривалістю пропущеного строку й обчислювати з моменту, коли зникла перешкода, через яку заінтересована особа пропустила строк із незалежних від її волі причин. Доцільно також передбачити в законі, що вносячи клопотання  про поновлення строку, особа повинна одночасно вчинити ту процесуальну дію, щодо якої вона клопоче про поновлення строку2.  

Обов'язок по поновленню строку, пропущеного з поважної причини, закон покладає на посадову особу, в провадженні якої знаходиться кримінальна справа. Законодавець не роз'яснює, що слід розуміти під поважними причинами пропуску строку, за наявності яких він має бути поновлений. З цього приводу    А. Чебишев-Дмитрієв писав, що "закон,  говорячи  про "поважні причини", не перераховує їх" [357, с. 692]. До речі, експерти Ради Європи Драго Кош (Словенія) та Джеремі МакБрайд (Великобританія), у коментарях до проекту КПК України, звернули увагу на те, що було б слушно надати роз'яснення фрази "поважні причини", яка вживається у ч. 2 ст. 114 проекту, що стосується поновлення пропущеного строку з поважних причин [137].  

Поняття поважної причини за своїм характером оціночне. Вирішення цього питання покладається на розгляд практики, тобто на розсуд органів, які проводять кримінальне судочинство і оцінюють поважність фактичних причини пропуску строку. Відомості про поважність причини мають суттєве значення для точного застосування процесуального законодавства, для охорони прав та законних інтересів особи у кримінальному судочинстві.

 Серед вчених-процесуалістів щодо причин, які враховуються і визнаються поважними при поновленні пропущеного строку, істотних розбіжностей немає. Як правило, такими причинами вважають стихійні лиха, що викликані силами природи (землетрус, повінь, злива, зсув, ураган тощо), хворобу, тривале відрядження, смерть близьких, інші трагічні та непередбачені події в житті людини, тобто це обставини, які не залежать від заінтересованої особи і завадили їй здійснити у встановлений законом строк певні дії. Зазначимо, що перешкода, яка не дозволяє вчинити в строк процесуальну дію, може носити як фактичний (хвороба, стихійне лихо тощо), так і юридичний характер (несвоєчасне виготовлення протоколу судового засідання; несвоєчасне вручення засудженому і виправданому копії вироку; неправильне роз'яснення судом строків апеляційного або касаційного оскарження тощо). За наявності поважних причин, які не дозволили певному суб'єкту процесу своєчасно звернутися зі скаргою, пропущений строк у всіх випадках повинен бути поновлений. Пропуск строку без поважної причини тягне за собою залишення клопотання, скарги без розгляду.

Слід зазначити, що навіть якщо особі в той час, протягом якого спливав той чи інший строк, заважали в реалізації його прав, ця обставина не завжди визнається поважною причиною пропуску строку. Так, наприклад, Судова колегія з кримінальних справ Верховного Суду Російської Федерації не визнала поважною таку причину пропуску строку на касаційне оскарження як "відсутність допуску до справи" протягом чотирьох діб після винесення рішення суду першої інстанції, обґрунтувавши своє рішення тим, що строк на оскарження складає сім, а не чотири доби. Також вказаною колегією не визнано поважною причиною поновлення строку для оскарження вироку відсутність у державного обвинувача можливості прибути до суду для ознайомлення з провадженням у справі через зайнятість в інших процесах [272, с. 376].       

Таким чином, закон покладає на розсуд органів, які провадять кримінальне судочинство, оцінку поважності фактичних причин пропуску строку. За наявності поважних причин, які не дозволили учаснику процесу своєчасно звернутися зі скаргою, пропущений строк у всіх випадках підлягає поновленню. Правильність визнання причин пропуску строку неповажними завжди може бути перевірена за скаргою зацікавленої особи.            

При судовому провадженні кримінальної справи можуть виникнути питання: як бути в разі, коли строк оскарження вироку пропущений адвокатом через неповажну причину? Чи повинен він бути поновлений за клопотанням підсудного, якщо пропуск строку виник не з його вини?  Чи є в такому випадку поважною причиною пропуску строку підсудним невиконання адвокатом покладених на нього не тільки процесуальних, а й професійних обов'язків? Очевидно, що на поставлені питання необхідно дати позитивну відповідь, тому що з принципом забезпечення підозрюваному, обвинувачуваному, підсудному, засудженому, виправданому права на захист не узгоджувалося б становище, за якого здійснення цього права залежить від такого випадкового фактору, як ступінь добросовісності адвоката, котрий бере участь у кримінальній справі. Порушення захисником покладеного на нього ч. 1 ст. 48 КПК обов'язку використовувати передбачені кримінально-процесуальним законом та іншими законодавчими актами засоби захисту повинно тягти дисциплінарні наслідки щодо адвоката, а не процесуальні - щодо підозрюваного, обвинувачуваного, підсудного, засудженого, виправданого.

Аналогічно, на нашу думку, має вирішуватися питання, коли через неповажну причину був пропущений апеляційний або касаційний строк законним представником  засудженого чи виправданого. Але якщо строк пропущений без поважної причини представником юридичної особи - цивільного позивача чи  цивільного відповідача, то очевидною є відсутність законних підстав для його поновлення, оскільки юридична особа процесуальної дієздатності не має, а строк, пропущений її представником, поновлюється лише з поважної причини. 

У законі також не визначено, хто саме зобов'язаний доводити, що строк пропущений через поважну причину. На нашу думку, щодо встановлення причини пропуску строку має застосовуватися вимога ст. 22 КПК України, відповідно до якої прокурор, слідчий і особа, яка провадить дізнання, зобов'язані вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного і об'єктивного дослідження обставин справи. Зазначені особи і суд не вправі перекладати обов'язок доказування причин поважності строку на обвинуваченого. Але як бути, якщо залишаються сумніви щодо поважності причина пропуску строку? Чи потрібно тлумачити їх на користь особи, яка пропустила строк? Вважаємо, що чинне кримінально-процесуальне законодавство не дає підстав для такого висновку, оскільки, як випливає зі змісту ст. 90 КПК,  строк підлягає поновленню, коли поважність причини його пропуску доведено. Протилежну думку не можна обґрунтовувати гуманним ставленням до інтересів засудженого, тому що розширення можливостей поновлення апеляційного або касаційного строку може як відповідати (коли про поновлення строку клопоче засуджений чи його захисник), так і суперечити цим інтересам (коли про це клопоче прокурор або потерпілий).

Вимоги ст. 90 КПК однаково мірою поширюються на кожну із сторін процесу, не виключаючи при цьому й прокурора. Прокурор є спеціальним суб'єктом, який "професійно" діє в сфері контролю за дотриманням законодавства, звідси - до нього повинні пред'являтись підвищені вимоги. Він повинен суворо дотримувати вимог закону про поважність причини пропуску строку, оскільки прокуратура не як орган нагляду, а як сторона в процесі не може бути поставлена в умови, більш сприятливі порівняно з іншою стороною, яка обмежена жорсткими строками подання апеляційної або касаційної скарги [97, с. 44].