Розподіл договорів на реальні та консенсуальні знайшов своє відображення в ЦК України. Відповідно до ст. 640  ЦК України договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

ЦК України встановлює загальне правило, згідно з яким договір вважається укладеним з моменту досягнення сторонами згоди, тобто за загальним правилом всі договори є консенсуальними.

Законодавство не надає сторонам права змінювати момент укладення договору. Пункт 2 ст. 640 ЦК України встановлює: якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії. Тобто реальними є договори лише у тому разі, якщо про це буде зазначено в цивільному законодавстві.

У цивілістичній літературі різних часів висловлювалися і висловлюються різні точки зору з приводу належності договорів перевезення вантажів як взагалі, так і договорів перевезення вантажів автомобільним транспортом, зокрема, до реальних чи консенсуальних договорів.

Виходячи з законодавчого визначення договору перевезення вантажу,  багато дослідників робили висновок, що він був сконструйований за моделлю реального договору. Щодо реального характеру договору перевезення вантажу, зокрема, висловлювались М.Є. Ходунов [168, с. 58], О.Л. Маковський [97, с. 47], В.Т. Смирнов [83, с. 444], М.К. Александров-Дольник та Г. Тулеугалієв [3, с. 22].

О.О. Карлов, який дотримувався такої ж точки зору, зазначав, що для дійсності договору перевезення взагалі і договору автомобільного перевезення, зокрема, поряд із згодою сторін про дане перевезення вимагається фактична передача речей (або речі) у володіння підприємствам транспорту для переміщення. Недостатньо перевізнику лише погодитись прийняти вантаж для перевезення, необхідно його фактично прийняти. Лише з моменту прийняття вантажу договір може вважатись укладеним. Всі попередні дії спрямовані на укладення договору перевезення. Договір автомобільного перевезення вантажу, як і всі інші види договорів перевезення, породжують зобов’язання щодо конкретного перевезення лише після вручення речей перевізнику. Такі договори прийнято називати реальними [75, с. 28-29].           

         На думку А.І. Хаснутдінова, договір перевезення - це реальний договір. Свою думку він пояснював тим, що лише в момент приймання вантажу до перевезення стає відомим кількість зданого до перевезення вантажу, відповідність тари вмісту, що забезпечує схоронність вантажу в процесі транспортування, тобто на  даному   етапі  можливе узгодження всіх умов майбутнього перевезення. Невідповідність характеристик пред’явленого до здачі вантажу і тари (упакування) умовам раніше укладеного договору (при консенсуальному його характері)  у кожному конкретному випадку тягнула б необхідність зміни змісту договору, а  отже, переоформлення транспортних документів, а іноді робило б саме перевезення неможливим. Усе   це, безсумнівно,   ускладнило б роботу перевізників, збільшило б простої рухомого складу. Турботою законодавця про краще використання засобів транспорту автор пояснює введення правила, у силу якого укладення договору перевезення можливе лише за умови передачі вантажу перевізникові [166, с. 44]. 

На погляд О. Дозорець, питання про визначення договору перевезення вантажів на автомобільному транспорті як реальної чи консенсуальної угоди повністю вирішує чинний САТ УРСР. Легальне визначення, що дається в ст. 45, безспірно характеризує договір перевезення вантажу на автомобільному транспорті як реальну угоду [53, с. 22].

осліджуючи договори перевезення вантажів автомобільним транспортом в своїх дисертаційних дослідженнях, Р.Ш. Цинцадзе [179, с. 7] та М.Р. Наапетян [106, с. 13] також були прибічниками точки зору щодо реального характеру такого договору. 

          З думкою про те, що договором перевезення вантажів автомобільним транспортом може визнаватися тільки реальний договір, категорично не погоджувався Х.І. Шварц, який розрізняв разовий і річний (тривалий) договір автомобільного перевезення вантажу. Поняття разового договору, власне кажучи, базувалося на визначенні договору перевезення, даному в ст. 72 Основ цивільного законодавства 1961 р., зміст якої був ідентичним змісту ст. 358 ЦК УРСР. Х.І. Шварц підкреслював, що з даного визначення зовсім не випливає, що договір перевезення має місце тільки в тому випадку, коли відправник вантажу вже довірив конкретний вантаж перевізникові чи домовляється з перевізником про переміщення конкретного вантажу, що буде довірений перевізникові для виконання договору [181, с. 27]. Більш того, уже стосовно і до річного, і до разового договору автомобільного перевезення Х.І. Шварц підкреслював, що автомобільні перевезення здійснюються на основі договорів, що укладаються не в момент прийняття вантажу від відправника, а значно раніше цього моменту [181, с. 29]. 

            Г.П. Савичев, допускаючи, що договір перевезення може бути у  формі як реального, так і консенсуального договору, писав, що поділ договору перевезення на договір перевезення “даного” вантажу і на договір про укладання “майбутніх конкретних договорів” є штучним. Ці види варто віднести до договорів перевезення, але в першому випадку це – реальні договори, а в другому – консенсуальні. Отже, договір перевезення... в одних випадках  - реальний, а в інших - консенсуальний [5, с. 104]. О.С. Іоффе також дотримувався аналогічної позиції [70, с. 561].

Отже, ми можемо констатувати, що цивільно-правова доктрина визнає, що договори перевезення вантажів взагалі, так і договори перевезення вантажів автомобільним транспортом, зокрема, є реальними, і лише деякі автори визнають, що вони можуть бути як реальними, так і консенсуальними.

На наш погляд, справа в тому, що законодавство, що регулює перевезення вантажів, завжди будувалося з орієнтиром лише на реальний договір перевезення вантажів через відсутність інших договірних форм. Так, відповідно до Загального статуту російських залізниць 1885 р. вантаж передавався відправником залізниці (у місцях загального користування) та відправлявся залізницею негайно, а за наявності вантажів інших відправників – в порядку черги. Таким чином, договірні правовідносини з перевезення вантажів вичерпувались реальним договором перевезення вантажу [27, с. 258]. Але такий самий підхід щодо правового регулювання відносин з перевезення вантажів був під час кодифікації радянського цивільного законодавства в 1961-1964 рр. І, як бачимо,законодавець і в новому ЦК України принципово не змінив визначення поняття договору перевезення вантажів. Хоча розуміємо, що і в той час, а тим більше зараз в практичній роботі активно використовуються різноманітні договірні форми щодо перевезення вантажів.

Виходячи з визначення договору перевезення вантажу, що міститься в ст. 909 ЦК України, не можна зробити однозначний висновок про реальний характер договору, беручи до уваги точку зору деяких науковців про те, що зобов’язання перевізника виникають лише щодо такого вантажу, що зданий вантажовідправником  і прийнятий перевізником для його доставки в пункт призначення (довіренийперевізнику вантаж). Цей аргумент не можна вважати обґрунтованим. Дійсно, перевезти можна тільки “довірений” вантаж, а не довірений, не переданий перевізникові вантаж перевезений бути не може, тобто обов’язок перевізника доставити довірений вантаж у пункт призначення, зрозуміло, може бути виконаний лише після прийняття вантажу перевізником. Але, як вже було зазначено, ЦК України встановлює загальне правило, згідно з яким договір вважається укладеним з моменту досягнення сторонами згоди (консенсуальні договори). Якщо ж відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії. Тобто реальними є договори лише у тому разі, якщо про це буде зазначено в цивільному законодавстві. Але в жодному нормативно-правовому акті України не зазначено, що саме передача майна або вчинення іншої дії необхідні саме для  укладення договору перевезення вантажів автомобільним транспортом.

З цього приводу також вважаємо слушною точку зору М.І. Брагінського, який зазначав, що конструювання того чи іншого договору як реального або, навпаки, консенсуального залежить від того, в чому виражається інтерес кожної із сторін і яка відповідно мета договору, яка в загальному вигляді представляє з себе суму інтересів контрагентів. Якщо дана мета полягає в отриманні речі, в роботі або в послузі й, відповідно, у винагороді, вказана дія (з передачі речі, виконання робіт, сплаті винагороди або надання послуг) стає предметом договору. І тоді законодавець формулює договір як консенсуальний. В інших випадках, коли предметом договору є здійснення певних дій щодо майна, законодавець вибирає модель реального договору [18, с. 392]. Мета договору полягає в одержанні послуги перевезення вантажу й, відповідно, одержанні винагороди перевізником, тобто суть зобов’язання полягає не в передачі вантажу, а в послузі доставки (перевезення) вантажу. Факт передачі вантажу перевізнику ще не значить реальний характер договору, тому що тут мають місце зобов’язання з його доставки.