Однак, покладання на вантажоодержувача ряду обов’язків ніяк не може бути перешкодою для кваліфікації договору перевезення вантажу автомобільним транспортом як договору на користь третьої особи. Справа в тому, що зазначені обов’язки покладаються на вантажоодержувача не договором перевезення, а імперативними нормами закону. На погляд В.В. Вітрянського, у даному випадку проблема (для супротивників концепції договору на користь третьої особи) складається в неправильному визначенні співвідношення імперативних норм і умов конкретного договору [27, с. 286]. Аргументуючи свою точку зору,        В.В. Вітрянський звертається до юридичної літератури радянського періоду, де висловлювалася думка про те, що імперативні норми закону, що стосуються того чи іншого типу договорів, варто розглядати як умови кожного конкретного договору в рамках відповідного договірного типу. Так, наприклад, О.С. Іоффе вважав, що практично немає необхідності включати звичайні умови в договір, тому що вони сформульовані в законі чи інших нормативних актах і, оскільки контрагенти погодилися укласти даний договір, вони тим самим визнаються такими, що погодились підкоритися тим умовам, що за законом поширюються на договірні відносини відповідного виду чи на всі договори взагалі[72, с. 385-388]. У той же час P.O. Халфіна узагалі виключала імперативні норми з числа договірних умов.  В.В. Вітрянський, підтримуючи цю точку зору, вважає, що імперативні норми закону є для сторін договору зовнішніми правилами, визначеними нормативними рамками, що ніяк не пов’язані з умовами конкретного договору, що мають вироблятися угодою сторін [27, с. 286; 18, с. 295-330]. Таку ж думку має і Г. Отнюкова, яка зазначає, що права одержувача засновані на договорі перевезення, що укладений на його користь, а обов’язки – на юридичних фактах, зазначених в нормативних актах [120, с. 37].

   Отже, підтримуючи точку зору вищезазначених аторів, можна визначити, що, якщо вантажоодержувач виражає свій намір прийняти вантаж, то тим самим він приймає на себе певні обов’язки, передбачені законодавством, хоча сам договір перевезення вантажу не покладає на одержувача будь-яких обов’язків, і це не суперечать конструкції договору перевезення вантажу автомобільним транспортом як договору на користь третьої особи.

Таким чином, ряд істотних особливостей дозволяє зробити висновок, що суспільні відносини, що виникають під час перевезення вантажів автомобільним транспортом, як і іншим видом транспорту, складають спеціальну область цивільних правовідносин. Своєрідне положення вантажоодержувача є одним з вирішальних моментів в юридичній кваліфікації договору перевезення вантажів. Ми згодні з точкою зору М.А. Тарасова, який зазначав, що в системі цивільного права важко знайти зобов’язання, ідентичні тим, які утворюються в складних  операціях перевезення [151, с. 127]. Вантажоодержувач виступає не як суб’єкт договору, а як самостійний учасник у перевізному процесі, що володіє суб’єктивними правами й обов’язками.

Отже, договір перевезення вантажів автомобільним транспортом, на нашу думку, в силу своєї специфіки може бути кваліфікований як договір на користь третьої особи.

Наступною класифікацією, прийнятою в цивільному праві, є класифікація всіх договорів в залежності від направленості на певний результат. Так,      Суханов Є.А. на підставі цього критерію всі договори поділяє на договори, направлені на передачу майна у власність (або інше речове право) або в користування, та на договори на виконання робіт або надання послуг, які потім поділяються на окремі види або підвиди [37, с. 157].

Красавчиков О.А. за цим критерієм виділяє такі групи договорів: направлені на передачу майна, на виконання робіт, на надання послуг та на передачу грошей [90, с. 127].

Іоффе О.С. запропонував проводити класифікацію договорів на підстапецифіки може бути кваліфікований як договір на користь третьої особи.

Наступною класифікацією, прийнятою в цивільному праві, є класифікація всіх договорів в залежності від направленості на певний результат. Так,      Суханов Є.А. на підставі цього критерію всі договори поділяє на договори, направлені на передачу майна у власність (або інше речове право) або в користування, та на договори на виконання робіт або надання послуг, які потім поділяються на окремі види або підвиди [37, с. 157].

Красавчиков О.А. за цим критерієм виділяє такі групи договорів: направлені на передачу майна, на виконання робіт, на надання послуг та на передачу грошей [90, с. 127].

Іоффе О.С. запропонував проводити класифікацію домку Брагінського пецифіки може бути кваліфікований як договір на користь третьої особи.

Наступною класифікацією, прийнятою в цивільному праві, є класифікація всіх договорів в залежності від направленості на певний результат. Так,      Суханов Є.А. на підставі цього критерію всі договори поділяє на договори, направлені на передачу майна у власність (або інше речове право) або в користування, та на договори на виконання робіт або надання послуг, які потім поділяються на окремі види або підвиди [37, с. 157].

Красавчиков О.А. за цим критерієм виділяє такі групи договорів: направлені на передачу майна, на виконання робіт, на надання послуг та на передачу грошей [90, с. 127].

Іоффе О.С. запропонував проводити класифікацію додо ЦК України договори перевезення належать до договорів про надання оплатних послуг. Саме глава 64 “Перевезення” розташована першою після глави 63 “Послуги. Загальні положення”.

Але так було не завжди. Глава 63 “Послуги. Загальні положення” вперше з’явилась в ЦК України. ЦК 1922 р. та ЦК 1963 р. взагалі не виділяли договору послуг як такого. При цьому частина авторів була цілком задоволена таким рішенням. Наприклад, Патушинський Б.Л. [39, с. 79], Ландкоф С.Н. [92, с. 274], Шкундін З.І. [38, с. 143], Брауде І.Л. [119, с. 221], які визнавали, що будь-який результат праці, навіть тоді, коли такий результат і не виявляється в матеріальній формі, охоплює підряд. Більшість же авторів відділяла договір послуг від договору підряду: Іоффе О.С. [70, с. 488], Фартхтдінов Я.Ф. [159, с. 7], Калмиков Ю.Х. [74, с. 116], Яковлев В.Ф. [188, с. 17; 140, с. 171], Суханов Є.А. [35, с. 200], та ін. У зв’язку з цим слушною є думка  Суханова Є.А., який зазначав, що зобов’язання з надання послуг (наприклад, транспортних) суттєво відрізняються від звичайних зобов’язань з виробництва робіт, тому що результат роботи в таких випадках завжди має нематеріальний (неістотний) характер. Тут мова йде про нематеріальні послуги, результат яких хоча і має товарну форму, але не існує окремо від виконавця, а сама послуга по суті споживається замовником одночасно з її наданням виконавцем. Такий стан виключає можливість виникнення для замовника (послугоодержувача) будь-яких речових прав на результат послуги і тим самим перешкоджає поширенню на дані відносини дії більшості норм про підрядні договори [35, с. 200].

Я.Ф. Фартхтдінов спробував розмежувати роботи та послуги: послуга – це та ж робота, але що виявляється в особливій формі: діяльності, що має корисний ефект. До речі, перевезення вантажів він зараховував до послуг, що не створюють відчутних результатів. [159, с. 9].

Брагінський М.І. зазначає, що до групи договорів, направлених на виконання робіт, належать договори, особливість яких полягає в тому, що дії зобов’язальної особи призводять до відокремленого від них результату, який і служить предметом договору[18, с. 398].

Іоффе О.С. різницю у виконанні робіт та наданні послуг вбачав в отриманні матеріалізованого результату. Він розглядав зобов’язання з виконання робіт, об’єднанні загальною ознакою: вони направлені на досягнення певного матеріального результату у вигляді створення речі, її перетворення або у меншій мірі переміщення.  Але  виділяв діяльність таких видів, у результаті якої не отримують або не обов’язково повинні отримати вираження в матеріалізованому, а тим більш речовому результаті [70, с.  488]. А Луць В.В. зазначає: “Головна особливість цієї групи договорів, на відміну від договорів про виконання робіт, полягає в тому, що надання послуги невіддільне від діяльності особи – послугонадавача. Корисний ефект такої діяльності не виступає у вигляді певного осяжного матеріалізованого результату, як це має місце у підрядних договорах, а полягає в самому процесі надання послуги” [96, с. 171].

Відповідно до ч. 1 ст. 901 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов’язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов’язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Отже, в договорі перевезення вантажів автомобільним транспортом надання послуги перевезення вантажу невіддільне від діяльності автоперевізника - послугонадавача. Крім того, корисний ефект перевезення не виступає у вигляді певного осяжного матеріалізованого результату, а полягає в самому процесі надання послуги перевезення, і виражається в юридичних наслідках – в набутті прав та обов’язків вантажовідправника, перевізника, вантажоодержувача. Отже, ми вважаємо, що договори перевезення вантажів автомобільним транспортом  однозначно можна віднести до договорів з надання послуг. 

Що стосується довгострокових договорів, то, наприклад, Садіков О.М, аналізуючи організаційні договори (за російським законодавством), приходить до висновку, що ці договори – особливі договори транспортного права, що обслуговують процес транспортування, але договором перевезення не є і мають бути віднесені до числа договорів підрядного типу, що регулюються в основному нормами транспортного права і субсидіарно - загальними нормами про підряд [36, с. 383].

Але такий погляд не тільки виводить їх з системи договорів, що регулюють перевезення, але і переводить їх з групи договорів про надання послуг, до якої належить договір перевезення вантажу, в іншу групу цивільно-правових договірних зобов’язань - договорів на виконання робіт. Як вже було відзначено, предмет підрядних договорів на відміну від договорів про надання послуг містить у собі не тільки виконання підрядником визначеної роботи, але і здавання її результату замовнику. Цього не має в жодному з договорів перевезення, оскільки під час транспортування вантажу не створюються матеріальні цінності або інший результат, що міг би бути переданий замовникові (відправникові вантажу). Тому договори перевезення вантажів, на наш погляд, не можуть бути визнані договорами підряду.

Деякі автори договори перевезення вантажів транспортом загального користування відносять до категорії договорів приєднання [178, с. 385]. Відповідно до ч. 1 ст. 634 ЦК України, яка є новою в ЦК,  умови такого договору визначені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах і можуть бути прийняті іншою стороною лише шляхом приєднання до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.