Не погоджуючись з конструкцією договору перевезення як договору на користь третьої особи, К.К. Яічков висловлював ще одну точку зору на проблему місця вантажоодержувача в договорі перевезення вантажу. Він вважав, що  договір перевезення вантажів, укладений із вказівкою в залізничній накладній в якості одержувача вантажу не його відправника, а іншої особи, варто визнати не договором  на користь третьої особи, а договором про виконання третій особі [187, с. 144]. Однак, визнання договору перевезення вантажу договором про виконання третій особі позбавляє вантажоодержувача права вимагати виконання зобов’язання, не говорячи вже про те, що при цьому на третю особу не покладаються обов’язки перед автоперевізником, тобто третя особа позбавлена прав і обов’язків. Виникнення для третьої особи, що не бере участі у договорі,  права вимоги до боржника – це та риса, що відрізняє договір на користь третьої особи від договору з виконанням третій особі. За цим договором третя особа одержує виконання і, отже, вигоду від виконання боржником обов’язку, що випливає для нього з договору, але вимагати виконання у випадку відхилення від нього боржника третя особа не вправі [34, с. 245-246]. Отже, точка зору К.К. Яічкова не розкривала правового становища вантажоодержувача в договорі перевезення вантажів.

Отже, ми можемо зазначити, що в радянській юридичній літературі не було єдиної думку стосовно належності договору перевезення вантажів до  договорів на користь третьої особи, у якості якої виступає вантажоодержувач.

В сучасній юридичній літературі більшість правознавців як в Україні, так і в деяких інших країнах відносять договір перевезення  до договорів на користь третьої особи. Але також висловлюються й інші позиції щодо цього питання.

          Так, В.А. Єгіазаров погоджується з однією з раніше висловлених точок зору, заснованою на тому, що договір перевезення вантажів є не дву-, а багатостороннім договором, у якому вантажоодержувач, так само як вантажовідправник  і перевізник, виступає як повноправна сторона цього договору. При цьому  всі сторони цього договору мають одну мету, виражають однакове, спрямоване на досягнення цієї мети волевиявлення - доставити прийнятий до перевезення вантаж у встановлене місце та видати уповноваженій особі. На думку автора, процес укладання договору перевезення повинен бути розділений на дві частини: укладання  договору між відправником вантажу і перевізником і вступ у договір перевезення вантажоодержувача. На відміну від традиційного уявлення прихильників концепції тристороннього договору перевезення вантажів, які вважали, що вантажоодержувач вступає в договір перевезення з моменту одержання ним вантажної квитанції, В.А. Єгіазаров не пов’язує положення вантажоодержувача як сторони договору перевезення з необхідністю одержання останнім вантажної квитанції [57, с. 57]. На його погляд, вантажоодержувач вступає в договір незалежно від того, надійшла на його адресу вантажна квитанція чи ні. Правда, при цьому не уточнюється, з якого моменту вантажоодержувач може бути визнаний стороною договору перевезення. На думку автора, як сторону договору вантажоодержувача повинні визнавати з моменту укладення  договору перевезення, тобто з моменту фактичного прийняття перевізником вантажу від вантажовідправника.

 Договір перевезення вантажів до договорів на користь третьої особи відносять такі автори: В. В.  Луць [175, с. 281],  О. М. Молявко      [173, с. 126], І.М. Кучеренко [185, с. 243], В. Лєбєдєв, А. Ніцевич   [93, с. 6],    В.Т. Смирнов  [42, с. 384],      Г.П. Савичев[41, с. 40-41], Н.С. Кавалевська,Г. Отнюкова [120, с. 37] та інші.

Так, В.В. Луць зазначає: “Крім перевізника та відправника, учасником перевезення є також одержувач вантажу, який, як правило, перебуває у договірних відносинах з вантажовідправником (з поставки, купівлі-продажу, комісії тощо) і вже внаслідок цих договорів повинен прийняти доставлений йому перевізником вантаж. Однак обов’язок одержувача прийняти і вивезти вантаж у пункті призначення випливає також з факту укладення договору перевезення конкретного вантажу. Цей обов’язок закріплений у транспортних статутах або кодексах. Отже договір перевезення вантажу можна розглядати як договір  на користь третьої особи (одержувача), для якої виникають не лише права…, а й передбачені транспортними правилами обов’язки…” [96, с. 174-175; 175, с. 281].

В.Т. Смирнов зазначає, що вантажоодержувач, що не збігається з відправником і не бере участі в укладенні договору перевезення, проте здобуває права і несе перед перевізником визначені обов’язки. У таких випадках вантажоодержувач виступає як особливий суб’єкт зобов’язання з перевезення - третя особа, на користь якої укладено договір. Його не можна розглядати ні в якості самостійної (третьої) сторони договору перевезення, ні в якості однієї сторони з відправником, ні як особи, що приймає виконання за відправника[42, с. 384].

О.М. Садіков підкреслює, що особливістю договору перевезення вантажів є наявність у договорі третьої особи - вантажоодержувача, що в укладенні договору перевезення звичайно не бере участь, однак наділяється в силу норм транспортного законодавства правом вимагати від перевізника видачі вантажу. Тому договір перевезення вантажу в літературі прийнято відносити до числа договорів на користь третьої особи. В силу такої структури договірних відносин при перевезеннях вантажів і виходячи зі змісту договору перевезення, на думку О.М. Садікова, варто вважати, що відправник і одержувач вантажу не мають взаємні права й обов’язки в рамках договору перевезення, тому що їх пов’язують інші договірні відносини [36, с. 378].

 Г.П. Савічев дійшов висновку, що договору перевезення вантажів як договору на користь третьої особи властиві деякі положення, не сумісні з основами договірного права: мова йде про те, що вантажовідправник, що не є одночасно одержувачем, і перевізник під час укладення договору перевезення виходять як би з мовчазної згоди вантажоодержувача з умовами даного договору. [41, с. 40-41].

  Заперечуючи проти конструкції договору перевезення як тристороннього договору, од­на із сторін якого (вантажоодержувач) вступає в договір, не приймаючи уча­сті в процесі його укладання, В.В. Вітрянський зазначає, що це суперечить основним по­ложенням як чинного російського цивільного законодавства, так і теорії цивільного права. Відповідно до п. 1 ст. 420 ЦК РФ, договором визнається згода двох або декількох осіб про встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків [27, с. 282].

  Конструкція договору перевезення як тристороннього договору суперечить і чинному цивільному законодавству України. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства (п. 1 ст. 628 ЦК України). Договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції (п. 1 ст. 640 ЦК України).

Правове становище вантажоодержувача в договорі перевезення вантажів автомобільним транспортом  за законодавством України може бути пояснено тільки через положення договору на користь третьої особи, тому що положення цього договоруоптимально підходить до визначення цього становища. Договором на користь третьої особи є договір, в якому боржник зобов’язаний виконати свій обов’язок на користь третьої особи, яка встановлена або не встановлена у договорі (п. 1 ст. 636 ЦК України). За договором перевезення конкретного вантажу перевізник зобов’язаний видати вантаж саме одержувачу, і саме вантажоодержувач вправі вимагати від перевізника виконання цього обов’язку.

Норма про те, що з моменту вираження третьою особою наміру скористатися своїм правом сторони не можуть розірвати або змінити договір без згоди третьої особи, якщо інше не встановлено договором або законом (п. 3 ст. 636 ЦК), також повним чином стосується договору перевезення вантажу. Дійсно, після звернення одержувача до перевізника з вимогою про видачу вантажу перевізник повинний виконувати свій обов’язок – видати вантаж, а відправник вантажу не вправі переадресувати вантаж або змінити (у тому числі за згодою з перевізником) умови договору перевезення вантажу.

Якщо третя особа відмовилася від права, наданого їй на підставі договору, сторона, яка уклала договір на користь третьої особи, може скористатися цим правом, якщо інше не випливає із договору (п. 4 ст. 636 ЦК). У підтвердження цієї тези досить послатися на наявні у Правилах перевезення вантажів автомобільним транспортом в Україні нобо  не  згоден  зодержувач  не  може  прийняти  вантаж  від Перевізника,  інший  пункт  призначення  та умови доставки вантажу визначаються за погодженням з вантажовідправником (п. 13.11.). Якщо  Перевізник  не  одержав  від  вантажовідправника відомостей про зміну пункту призначення вантажу або  не  згоден  з новими умовами доставки вантажу, він зобов’язаний повернути вантаж вантажовідправнику (п. 13.12.). 

Таким чином, норми ЦК України, що регулюють договір на користь третьої особи, стосуються в повній мірі договору перевезення вантажу автомобільним транспортом. Що ж стосується покладання за цим договором на вантажоодержувача обов’язків, то, наприклад, В.А. Єгіазаров вважає, що щодо третьої особи можуть бути встановлені тільки права, а не обов’язки, тому що обов’язки за договором може нести тільки той, хто уклав його особисто або через представника. Разом з тим, він робить висновок, що вантажоодержувач має крім прав масу обов’язків, що свідчить не на користь авторів концепції “договору на користь третьої особи” [57, с.52-53].