В ст. 909 ЦК України та ст. 45 САТ УРСР законодавець дав визначення договору перевезення вантажу, однак не згадав про обов’язок перевізника прийняти вантаж від вантажовідправника, залишивши за межами обов’язки сторін по подачі транспортних засобів і пред’явленню вантажу до перевезення. І це не випадково, тому що, на наш погляд, права та обов’язки учасників договору можуть виникати як в момент прийняття вантажу для перевезення, так вже і в момент досягнення згоди про майбутнє перевезення, для виконання якого і повинні бути зроблені дії з приймання вантажу. У першому випадку, на наш погляд, договір буде реальним, а в другому, відповідно, консенсуальним. Умови договору автомобільного перевезення суттєво відрізняються від умов договору перевезення, наприклад, залізницею, повітряним, морським, річковим транспортом. Як зазначав Х.І. Шварц, автомобільний перевізник має можливість доставити вантаж не лише із станції, з порту, з пристані та на станцію, в порт або на пристань, але і взмозі здійснити перевезення безпосередньо із поля, із складу, від дверей підприємства в будь-яке місце, доступне для автомобіля [181, с. 28]. І цю особливість автоперевезень не можна ігнорувати. Так, на автомобільному транспорті, не може здійснюватися перевезення без надання транспортних засобів під навантаження, тобто до цього часу між сторонами має бути домовленість про характер вантажу, потрібні транспортні засоби та інші умови, тобто договір вже має бути укладений. В ситуаціях, коли між сторонами не укладений річний договір, спочатку, до вручення вантажу перевізникові, на стороні останнього виникають обов’язки по подачі транспортного засобу під завантаження. Зазначені обов’язки перевізника в таких випадках не можуть бути виключені зі змісту договору, і відповідні дії перевізника входять до складу предмета договору перевезення, а отже, сам договір перевезення вантажів автотранспортом повинен вважатися укладеним  раніше моменту вручення перевізникові вантажу, що підлягає перевезенню. У зв’язку з цим, якщо розглядати договори перевезення конкретних вантажів автомобільним транспортом лише як реальні, виглядає проблематичним визначення моменту вступу цих договорів в силу. Іншими словами, на нашу думку, такі договори перевезення є консенсуальними. Але якщо обов’язок перевізника з подачі автотранспорту виникає з річного договору, він передує договору перевезення конкретного вантажу і на побудову останнього як реального впливу не робить.

Отже, можна зробити висновок, що договір перевезення конкретного вантажу автомобільним транспортом є консенсуальним, а договір перевезення конкретного вантажу автомобільним транспортом, що укладений на підставі річного договору, є реальним.

Що стосується довгострокових (річних) договорів, то немає сумніву, що вони консенсуальні. Так, на думку Г.П. Савічева, такі договори належать до групи консенсуальних цивільно-правових договорів, що визначають не умови товарообігу сторін, а організацію їх взаємовідносин в майбутньому [41, с. 35-36]. На думку Д.А. Мєдвєдєва і В.Т. Смирнова, ці договори носять консенсуальний, взаємний характер і спрямовані на забезпечення планомірних відправлень вантажів [42, с. 378]. Дійсно, довгострокові (річні) договори вважаються укладеними після досягнення згоди їх сторонами, тому можуть вважатися консенсуальними.

В юридичній літературі зустрічається також поділ договорів, як і правочинів на каузальні та абстрактні [174, с. 172-173]. Каузальними є правочини, в яких безпосередньо визначена підстава їх укладення, обумовлена наміром (метою) досягти конкретного юридичного результату (придбати майно у власність, одержати майно в оренду, одержати грошові кошти в позику тощо). Відсутність у такому правочині визначення правової підстави його укладення унеможливлює встановлення його правової природи, а також може призвести до визнання його недійсним. Абстрактними є правочини, які зберігають юридичну силу тоді, коли підстава їх укладення взагалі відсутня, або коли вона не є обов’язковою (наприклад, вексель, банківська гарантія) [174, с. 172-173]. До каузальних угод відносяться угоди, які мають правову підставу – правову ціль, до досягнення якої прагнуть суб’єкти. Дійсність каузальної угоди ставиться в залежність від її цілей. Абстрактні угоди ніби відірвані від своїх підстав. Абстрактність угоди означає, що її дійсність не залежить від підстави – мети угоди [37, с. 130]. Слід зазначити, що не всі автори ототожнюють підставу та мету договору.

Г.Ф. Шершеневич звертав увагу на те, що коли говорять про підставу договору, то мають на увазі при цьому не наявність мети, тому що безцільних договорів не буває, та не інтерес, тому що відношення, позбавлене інтересу, не створює права, а відповідно й не має юридичного значення, та не мотив, що спонукає особу вступати в зобов’язальні відносини, тому що ця обставина не має значення з юридичної точки зору. Під підставою договору Г.Ф. Шершеневич розумів безпосередню причину встановленого обов’язку [183, с. 310].

Слушною токож є точка зору М.І. Брагінського, який звертав увагу на той факт, що поділу договорів на консенсуальні і реальні не завжди достатньо. Мова йде про те, що існують такі договори, в яких мета уявляє з себе їх складовий елемент. При цьому меті надається таке значення, що її недосягнення або, що те ж саме, відступ від передбаченої в договорі мети, є достатньою підставою для визнання договору неукладеним [18, с. 394].

На наш погляд, договори перевезення вантажів автомобільним транспортом можна віднести до каузальних договорів на підставі того, що в них безпосередньо визначена підстава їх укладення, обумовлена наміром (метою) досягти конкретного юридичного результату: перевезення вантажу до пункту призначення та видача його уповноваженій особі. Відсутність у  договорі перевезення вантажів визначення такої правової підстави його укладення  унеможливила б встановлення його правової природи, а також могла б призвести до визнання договору недійсним.

Залежно від того, на чию користь обумовлено виконання зобов’язань за договором, - на користь сторін за договором чи третіх осіб, які не беруть участі в укладенні договорів, останні можна поділити на дві групи. Першу, найбільш поширену групу, становлять договори, в яких виконання здійснюють взаємно cамі сторони без участі третіх осіб. У цих договорах обумовлюється виконання сторонами їхніх взаємних зобов’язань: однією на користь другої. У договорах другої групи виконання зобов’язання обумовлюється на користь третьої особи [174, с. 640].

Поряд із суб’єктами договору учасником відносин по перевезенню вантажу є вантажоодержувач. На відміну від суб’єктів вантажоодержувачне приймає участі в укладенні договору перевезення. У той же час законодавство наділяє вантажоодержувача визначеними правами, пов’язаними з перевезенням вантажу і, більш того, покладає на вантажоодержувача ряд обов’язків, що випливають з перевезення вантажу. Дана обставина породила різні погляди на правове положення вантажоодержувача в правовідносинах по перевезенню вантажів. Суперечки з цього приводу велися в дореволюційній і радянській юридичній літературі, питання залишається дискусійним і в даний час.

У юридичній літературі радянських часів позначилися кілька основних позицій з даного питання. Звичайно ж, мова йшла тільки про ті випадки, коли вантажовідправник і вантажоодержувач не збігалися в одній особі.

Перша позиція полягала в тому, що вантажоодержувач і відправник вантажу визнавалися однією стороною договору перевезення, тобто вантажоодержувач є не окремим учасником правовідносин з перевезення вантажів, а безпосередньою його стороною разом з вантажовідправником. Зокрема, таку позицію відстоювали  М.К. Александров-Дольник [2, с. 22], І.О. Андріанов, С.А. Зинченко [6, с. 13-14]  і деякі інші автори. Так, І.О. Андріанов та С.А. Зинченко стверджували, що договір перевезення не може бути ні договором на користь третьої особи, ні тристороннім договором, ні договором особливого роду, а за своєю правовою природою він є двостороннім договором зобов’язального права, у якому відправник, він же одержувач, є однією стороною, а перевізник – іншою. Якщо ж у зобов’язанні з перевезення беруть участь три самостійні суб’єкти (вантажовідправник, перевізник, вантажоодержувач), договір перевезення є лише одним з елементів складного юридичного складу, що породжує дане зобов’язання [6, с. 13-14] .

Друга позиція полягала в тому, що вантажоодержувач визнавався самостійним суб’єктом договору перевезення, а не єдиною з відправником вантажу стороною договору. Цієї точки зору дотримували такі правознавці, як М.А. Тарасов [151, с. 127], Г.П. Савічев [5, с. 115], Г.С. Гуревич [45, с. 9; 46, с. 31-34], М.Г. Масевич [99, с. 172-174], І.Н. Петров [115, с. 13]  і деякі інші. Висновок цих авторів ґрунтувався на положенні про те, що договір перевезення є договором особливого роду, специфікою якого є те, що вантажоодержувач, не приймаючи участі в укладенні договору, стає його самостійним суб’єктом.

       Так, наприклад, Г.П. Савічев пояснював, що договором перевезення є договір, у якому вантажоодержувач є особливою стороною. Причому, на його погляд, ця конструкція більше всього відповідає специфіці правовідносин, що виникають під час перевезення. Вантажоодержувач є самостійною стороною  в договорі перевезення, яка хоча і не бере участь в укладенні договору, але набуває визначених  прав і несе  конкретні обов’язки в процесі виконання договору. Автор зазначав, що коли говорять про договір особливого роду, у якому одержувач є стороною в договорі, то мають на увазі, що вантажовідправник  і вантажоодержувач – різні особи. У цих випадках договір породжує зобов’язання по перевезенню у трьох сторін: вантажовідправника, перевізника і вантажоодержувача. Такий договір є угодою трьох осіб  [5, с. 115].

Також в радянській юридичній літературі поширеною була концепція договору перевезення як договору на користь третьої особи, у якості якої виступає вантажоодержувач. Таку позицію займали багато вчених-правознавців: В.М. Ізволенський [69, с. 40], М.Є. Ходунов [168, с. 73-74], Х.І. Шварц [180, с. 56-58], О.Л. Маковський [97, с. 84-87], Б.Л. Хаскельберг [165, с. 20], О.С. Іоффе [70, с. 561-563], Г.Б. Астановський [10, с. 51-61], О.О. Карлов [75, с. 41], Т.О. Фадєєва [158, с. 30], С.С. Алєксєєв [4, с. 39] і деякі інші правознавці. 

Але ці автори не мали єдиної точки зору стосовно підстав покладання на одержувача обов’язків поряд з наданням йому прав стосовно перевізника. Ходунов М.Є. вважав, що такі обов’язки у одержувача виникали у зв’язку з тим, що їх покладав на нього  вантажовідправник на підставі укладеного між ними договору або в силу прямої вказівки закону [168, с. 73]. На думку                   В.М. Ізволенського, на стадії виконання договору перевезення права й обов’язки, що спочатку були встановлені для відправника, переходять до одержувача вантажу. Але від одержувача залежить, скористатися встановленим на його користь правом чи відмовитися від наданого права і не затребувати адресований йому вантаж [69, с. 40].  О.Л. Маковський вважав, що можливість покладання на одержувача вантажу деяких обов’язків викликана тим, що зазначені обов’язки або носять адміністративно-правовий характер (наприклад, обов’язок одержувача прийняти і вивезти прибулий на його адресу вантаж), або підлягають виконанню одержувачем лише після того, коли він виразив намір скористатися наданим йому правом на одержання вантажу [97, с. 85].