1. Фінансування - як безповоротне та цільове перерахування коштів.
2. Запозичення - як рух позичкових коштів на засадах зворотності, строковості та платності.
3. Страхування - як формування та використання грошових фондів, за рахунок  сплати  фізичними  особами  та  юридичними особами  страхових  платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів з метою захисту майнових інтересів фізичних осіб та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків),  визначених договором страхування або чинним законодавством.
4. Заощадження - як частина доходу, що не використовується на поточне споживання, а накопичується з метою його використання у майбутньому. [191][87] Вважаємо, що інститут заощаджень складає група однорідних суспільних відносин з приводу формування частини доходу населення, що не використовується на поточне споживання, а накопичується у відповідних юридично оформлених видах (депозитні рахунки, цінні папери тощо), з метою його використання у майбутньому.

В силу вже викладених обставин, вважаємо, що відсутність чіткої державної політики у сфері заощаджень, недосконалість механізму гарантування вкладів фізичних осіб, а також проблеми юридичного оформлення зобов'язань Уряду України по вкладах населення в колишньому Ощадному банку СРСР і відображення їх у структурі державного внутрішнього боргу обумовлюють гостру необхідність актуалізації цієї проблеми, її розв'язання на теоретичному рівні та розроблення відповідного правового забезпечення. Організовані заощадження населення є важливою складовою фінансових ресурсів держави і суспільства, відтак повинні підлягати чіткому правовому регулюванню.

Оскільки категорія "фінансова система" є науковою категорією, що носить абстрактний характер, то зрозумілим є недоречність закріплення подібного положення у чинному законодавстві. Проте, як вже було сказано, усі ці інститути можуть функціонувати виключно у порядку, встановленому правовою нормою. Виключно правова норма дає можливості для виникнення, зміни та припинення цих відносин. Разом з тим принциповим питанням правового регулювання є визначення та розмежування цивільно-правового, фінансово-правового та іншого галузевого впливу. Без сумніву, відносини у сфері страхування, кредиту, заощаджень реалізуються за допомогою цивільно-правових інструментів та механізмів. У відповідній частині ці відносини складають предмет цивільного права і регулюються цивільним законодавством. Тоді як фінансове законодавство покликано визначати стратегію держави на відповідному ринку або у відповідній сфері; визначати критерії ефективності тих чи інших операцій та їх вплив на економічний чи фінансовий стан держави; визначати параметри фінансової безпеки та стабільності в державі; створювати та забезпечувати реалізацію фінансових інститутів, інструментів, що забезпечують залучення інвестицій, розвиток та підтримку національного товаровиробника, експортно-імпортну діяльність тощо.

Аналіз правового регулювання усіх чи окремих ланок фінансової системи держави не є предметом даного дослідження. Вихідним є положення про те, що зважаючи на структуру фінансової системи, а також шляхом впливу на неї, держава здійснює фінансову політику, спрямовану на мобілізацію фінансових ресурсів, їх розподіл та використання з метою забезпечення економічних перетворень в країні. Аналіз чинного законодавства, з огляду на визначені інститути (ланки фінансової системи країни), дозволили виявити прогалини правового регулювання відносин що виникають у зв'язку із її функціонуванням. Зокрема не достатньо визначеними залишаються питання організації, функціонування та припинення державних банків, а також мета та специфічні завдання функціонування цих установ з огляду на їх публічно-правові характеристики; не  врегульованими є питання реалізації окремих видів фінансових гарантій держави; актуальним залишається питання прийняття законів України про державний борг України та про гарантії вкладів фізичних осіб тощо.