Якщо вдатися до ототожнення колізійної норми з класичною нормою, та. як доводить Г.Дмитрієва, гіпотеза і диспозиція присутні в колізійних нормах, але історично мають іншу назву. Обсяг (гіпотеза) колізійної норми, вказуючи вид правових відносин з іноземним елементом, визначає умови, за яких ця норма застосовується. Прив'язка (диспозиція) вказує на юридичні наслідки, що слідують при виникненні правовідношення, і зводиться до вибору права держави, яке слід застосувати.

Розглянемо приклад. Відповідно до ст. 70 Закону України "Про міжнародне приватне право" (далі - Закон) спадкові відносини з іноземним елементом регулюються правом держави, у якій спадкодавець мав останнє  місце проживання. Колізійною нормою є стаття Закону, яка не встановлює прав та обов'язків для учасників спадкових відносин, а відсилає до права держави, у якій спадкодавець мав останнє місце проживання. Ця норма має два елементи: обсяг - спадкові відносини з іноземним елементом та прив'язку - регулюються правом держави, де спадкодавець мав останнє місце проживання.

Отже, колізійна норма МПрП має дві частини - обсяг і прив'язку. Перша частина, обсяг - це елемент колізійної норми, що визначає комплекс  відносин, до яких колізійна норма застосовується. Прив'язка (друга частина) - це елемент колізійної норми, що містить вказівку на той правопорядок, який має бути застосовано до регулювання відповідного комплексу  відносин. Тобто, в основі прив'язки колізійної норми лежить формулі прикріплення.

Протягом століть в МПрП напрацьовувалися різні формули прикріплення -правила , які використовують для побудови колізійної норми. їх називають колізійними принципами, колізійними критеріями чи типах колізійних прив'язок. У доктрині вони позначаються латинськими виразами (lex personalis, lex societatis, lex rei sitae, lex voluntatis, lex loci actus lex fori, lex flagi, lex loci celebrationis).

Застосування до правовідносин колізійних прив'язок привело х: створення у кожній правовій системі власної упорядкованої сукупно: т. колізійних норм, які становлять її колізійне право. Колізійні норми пе: до спадкування можуть міститися у різних джерелах права. Зокрема. у таких країнах, як Вірменія, Білорусь, Киргизія, Казахстан, Узбекистан, В'єтнам, Греція, Єгипет, Іспанія, Монголія, Португалія, Луїзіані Франція, Естонія тощо колізійні норми спадкового права зосереджене ЦК. Ці норми розміщені, як правило, у розділі "Міжнародне приватне право". Наприклад, колізійні норми спадкового права Греції містять:а у главі другій "Міжнародне приватне право" ЦК, у Вірменії - № 10 "Право, яке застосовується до спадкування" ЦК, у Білорусі - № 8 "Спадкове право" ЦК, у Естонії - глава 14 "Право спадкування" ЦК. Тобто колізійні норми щодо спадкування включені до галузевого нормативного акта - ЦК.

Проте у Румунії, Німеччині, Італії, Грузії, Австрії, Угорщині, Польщі, Туреччині, Чехії, Швейцарії колізійні норми спадкування знаходяться не в ЦК, а у законах про міжнародне приватне право. Так, у Австрії - № 28-S'. Федерального Закону, у Грузії - статті 55-56 Закону, Угорщині - № 36 3в кону, Венесуелі - статті 34-36 Закону, Польщі - статті 34-35 Закону Швейцарії - статті 86- 96 Федерального Закону тощо. В Україні колізійне норми спадкування також розміщені у Законі "Про міжнародне приватне право" (статті 70-72).

Законодавство континентальної системи права, зокрема України, трагедійно використовує такі колізійні прив'язки для врегулювання спадкових відносин з іноземним елементом: особистий закон спадкодавця (lex zersonalis), ним може бути закон громадянства (lex patriae), закон місця проживання фізичної особи (lex domicilii); закон місця знаходження спадкового майна (lex rei sitae) - закон країни, де розташоване майно спадкодавця; закон місця вчинення акта (lex loci actus) - закон країни, де спадкодавець склав заповіт. З цього приводу слід погодитися з Л.Ануфрієвою, Ез з зазначає, що розвиток колізійного спадкового права протягом століть :з:литься до боротьби трьох колізійних основ: особистого закону, закону мазня вчинення акта і закону місця знаходження майна.

Так, відповідно до законів про міжнародне приватне право Австрії |№ 28), Угорщини (№ 36), Ліхтенштейну (ст. 29) правонаступництво у випадку смерті визначається особистим законом спадкодавця на момент його смерті.

Принцип особистого закону (lex personalis) бере початок ще від доктрин глосаторів. У відомій глосі Аккурсія щодо неприпустимості для громадянина Болоньї судитися в Модені за її статутами зазначено, що закони зобов'язують лише громадян, підлеглих даній державі. Статути Модени, виходячи з цього, не є обов'язковими для громадянина Болоньї. Як бачимо, принцип особистого закону формулювався як заснований на критерії громадянства. Адже у глосі є посилання на акт імператорів Граціана, Валентиніана і Феодосія 380 р., в якому наголошується: всі народи, якими керує наша милостива влада. Отже, зв'язок особи з державою визначався не місцем проживання, а саме підданством владі імператорів, тобто громадянством. У подальшому принцип особистого закону розвинуто у працях постглосаторів. Так, Бальд приділяв особливу увагу питанням статутів про осіб.

Існує два види особистого закону: закон громадянства (lex patriae) і законмісця проживання (lex domicilii). Lex patriae - це закон країни, громадянином якої є особа, яка бере участь у правовідносинах, lex domicilii - закон місця проживання фізичної особи. Історично склалося так, що одні держави для регулювання приватних відносин використовують особистий закон у вигляді закону громадянства, а інші - закону місця проживання. Вважається, що перша прив'язка використовується переважно у праві держав континентальної Європи, а також у праві держав, які зазнали впливу континентальних традицій правотворчості (Куба, Панама, Алжир, Єгипет), а критерій доміцилію є характерною рисою держав загального права (Великобританія, США, Канада, Індія). У праві Франції, Італії, Німеччини, Фінляндії, ряду країн Латинської Америки діє принцип закону  громадянства особи, а в Аргентині, Бразилії, Норвегії, Данії, Ісландії застосовується принцип закону місця проживання особи. Поряд з цим, вказує Г.Дмитрієва, існують країни, де діє змішана система особистого закону, тобто застосовуються два його варіанти, це - Австрія, Угорщина. Мексика та ін.

М.Ісаад підкреслював, що вибір доміцилію чи громадянства було зроблено зовсім не з теоретичних міркувань. Доміцилій прийнято як особистий закон, тому що в давньому європейському праві не існувало закону громадянства. Він був близьким до сучасного поняття громадянства.

Л.Лунц стверджував, що та чи інша концепція особистого закону є лише вихідним початком, з якого зроблено багато винятків; кількість перетворюється на якість, і вся сукупність таких винятків ставить під сумні" значення вихідних початків у цих країнах. В.Кисіль, проаналізувавши еволюцію основних колізійних прив'язок, довів, що зазначені критерії не прив'язані до тієї чи іншої правової системи. Застосування їх протягом  розвитку законодавства про МПрП не було ні однорідним у рамках певного регіону, ні послідовним у межах багатьох окремих правових систем. У різних правових системах не спостерігається єдиного і більш-менш  послідовного підходу до вибору критеріїв щодо визначення права в питаннях особистого статусу.

Схема щодо розмежування між сферами застосування закону громадянства і закону місця проживання, як стверджує Г.Дмитрієва, втрачає свою  абсолютність і має умовний характер. Все більше держав використовують змішану систему. Перехід до неї є характерною рисою сучасного МПтП.  Проте ця концепція критикувалася у доктрині МПрП.

Розглянемо кожен вид особистого закону. Автором теорії закону громадянства є Паскуаль Станіслао Манчіні, який у своїй праці "Про громадянство (національність) як основу міжнародного права" дослідив національний закон - закон громадянства. Він вважав, що закон громадянства має слідувати за кожною особою, і тому переваги повинні бути надані саме га ому закону. Складовим елементом громадянства, зазначав вчений, є ландшафт держави, її клімат, релігія, звичаї, мова, історія тощо, - все де. ж його думку, створює духовну єдність через спільне усвідомлення (cosei-ні-za) громадянства. Особисті права людини, вважав П.С.Манчіні, також визначаються тільки через його громадянство.

Прикладом застосування lex patriae у законодавстві щодо спадкування є норма, наприклад, ст. 22 Закону Туреччини "Про міжнародне приватне право і міжнародний цивільний процес", ст. 26 Закону Японії "Про застосування законів", відповідно до якої спадкові відносини підпорядковуються закону громадянства особи. У статті 9 ЦК Іспанії також вказується, що відносини спадкування регулюються законом громадянства, незалежно від характеру і знаходження майна. Але, як стверджують дослідники іспанського права (Бернд Хофманн та Антоніо Ортис-Арсе), ця прив'язка в :в оджує проблеми, зокрема у випадках зміни громадянства.

При визначенні закону громадянства у деяких державах використовуються складні конструкції. Так, у ст. 26 Закону Японії "Про застосування законів" визначено, що спадкування підпорядковується вітчизняному закону  спадкодавця. Стаття 28 цього Закону вказує, що у випадку, якщо особа  має громадянство двох або більше держав, таким буде право країни, в якій ця особа має своє постійне місце проживання, або, якщо такої країни  немає, то буде діяти право тієї держави, з якою дана особа найбільш тісно  пов'язана. При цьому передбачено: якщо одним із таких громадянствє японське громадянство, то вітчизняним законом є право Японії.

          Згідно зі ст. З Європейської конвенції про громадянство від 6 серпня 1997 р. кожна держава визначає відповідно до свого законодавства, хто є  її громадянином. Це законодавство визнається іншими державами за умови його відповідності міжнародним конвенціям, міжнародному звичаєвому праву та принципам права, які є загальновизнаними щодо громадянства. У випадку множинності громадянства, як вказує В.Толстих, виграється переважне чи ефективне громадянство. При такому виборі використовується критерій місця проживання, наявність родинних, професійних зв'язків, нерухомого майна та ін.

Закріплення у законодавстві держав критерію громадянства для врегулювання спадкових відносин зумовлене, як стверджує А.Степанюк, тим, що  особа, будучи громадянином певної держави, поселяється у іншій державі і намагається тримати зв'язок з державою, громадянином якої вона є,більш того, вона сподівається, що за певних обставин до її правовідносин буде застосовано закон громадянства. Проте виникають колізійні питання  щодо спадкування у випадку, коли особа має подвійне громадянство чи вона є особою без громадянства. Е.Цительман пропонував вирішувати такі колізії шляхом використання першого з отриманих громадянств. У випадку, коли особа не має громадянства, вказував А.Макаров, слід брати до уваги закон дії останнього громадянства або звернутися до доміцилію.

В.Толстих вказує, що критерій громадянства має як переваги над доміцилієм, так і недоліки. Переваги полягають у тому, що: поняття "громадянство" не потребує тлумачення; концепція громадянства має серйозне теоретичне опрацювання (людина більш пов'язана з нацією і відповідно з державою, громадянином якої вона є, ніж з державою місця проживання); громадянство легко визначити; при використанні закону громадянства ускладнюється обхід закону. Недоліки критерію громадянства: особа може бути громадянином держави, з якою вона втратила будь-який правовий зв'язок; існування кризи цього принципу, бо найвищим благом для людей є уже не держава, а спільнота держав чи націй. Тому для прив'язки в МПрП зв'язок  з державою вже не має настільки важливого значення як раніше.