А.Рубанов доводив, що громадянство як колізійний критерій само по собі не породжує зв'язок спадкодавця із системою власності держави, не є  фактором іноземного елементу, що приводить до взаємодії правових систем, тому закон постійного місця проживання спадкодавця є більш заґрунтованим .

У деяких державах, як зазначалося вище, відносини спадкування регулюються законом місця проживання особи (lex domicilii). Визначення поняття "доміцилій", яке зустрічається у доктрині, запозичене з праць  Д.Сторі. Він розглядав доміцилій як місце, де особа має реальний, усталений та постійний дім і куди, будучи відсутньою, вона має намір повернутися.

Слід зазначити, що у різних законодавчих актах прив'язка до місця  проживання характеризується різними термінами, які інколи не збігаються за змістом. Так, використовуються терміни "батьківщина", "звичайне місце проживання" (habitual residence), "місце проживання" (residence) тощо.

Місцем постійного проживання спадкодавця, вказує Г.Шершеневич місце, де знаходиться його майновий центр, зосереджується його юридлд1 на діяльність, де була його підсудність і, як наслідок, саме в цьому мазі, вибуває він із світу юридичних відносин як правовий суб'єкт.

Зазвичай у законодавстві фіксуються критерії, за якими визначають наявність місця проживання: місце постійних занять особи; місце знаходження майна; місце, де особа постійно перебуває, поселилася і має бажання тривалий час перебувати; місце, праву якого особа бажає підпорядкувати свої правовідносини; місце знаходження підприємства, організації, де особа працює або яке їй належить та ін. С.Братусь зазначав, що з місцем  проживання пов'язано припущення, що громадянин присутній завжди у визначеному певному місці, хоча у даний момент цього фактично і немає.

Принцип lex domicilii щодо врегулювання спадкових відносин закріплено у ст. 34 Закону Венесуели "Про міжнародне приватне право", м. 1197 ЦК Узбекистану, ст. 28 ЦК Греції, ст. 1206 ЦК Киргизії, ст. 1133 ЦК Білорусі, ст. 436 ЦК Монголії та ін. Наприклад, у ст. 1224 ЦК РФ зазначено, що спадкові відносини підпорядковуються праву держави місця останнього постійного проживання спадкодавця. Відповідно до ст. 20 ЦК ?Ф місцем проживання фізичної особи визнається місце її постійного чи г преважного проживання. Аналогічно визначається місце проживання і у :~. 6 ЦК Казахстану.

В.Кисіль, дослідивши еволюцію колізійних прив'язок, вказує, що у цілому сфера "інтересів" критеріїв громадянства й доміцилію значною мірою залежить від загальної політики держави щодо визначення правового  статусу власних громадян та іноземців. Країни, що ґрунтують прив'язку до особистого закону на критерії громадянства, прагнуть утримати у :пері свого впливу власних громадян, які емігрували за кордон. Крім того, як правило, це держави з унітарним устроєм. Що ж до держав, у колізійному праві яких пріоритетним є принцип доміцилію, то тут ставиться мета підпорядкувати власним законам іноземців, що проживають нв території цієї держави. До того ж перевага прив'язок до закону місця проживання спостерігається у державах з федеративним устроєм, а також у специфічних країнах, де співіснують кілька правових систем, оскільки критерій доміцилію є придатнішим для вирішення колізій міжобласного характеру.

А.Степанюк доводить, що використання одного із критеріїв - постійне місце проживання чи громадянство, не веде до повноцінного вирішення проблеми адекватного вибору закону спадкування. Для вирішення цього питання Інститут міжнародного права на сесії в Ніцці ще у 1967 р. прийняв резолюцію щодо спадкування за заповітом в МПрП, в якій рекомендував дати спадкодавцю можливість обирати між законом громадянства і доміцилієм.

Тому деякі закони у сфері МПрП передбачають можливість обрання спадкодавцем закону доміцилію замість закону громадянства або навпаки, хоча із обмежувальними застереженнями. Так, у ст. 46 Закону "Реформа італійської системи міжнародного приватного права" зазначається, що спадкодавець має право за допомогою заяви, зробленої у формі заповіту, підпорядкувати все майно, яке є предметом спадкування, праву країни, на території якої він перебуває. Тоді як у ст. 1206 ЦК Киргизії спадкові відносини підпорядковуються праву держави, де спадкодавець мав постійне місце проживання, проте йому дозволено у заповіті обрати право держави, громадянином якої він є, аналогічна норма міститься : з ст. 1133 ЦК Білорусі".

Принцип застосування закону доміцилію у питаннях спадкування набув значного поширення у законодавстві багатьох держав. Разом з тим деяких з них особистим законом надалі є закон громадянства. Внаслідок міграційних процесів, які відбуваються у світі, мабуть, критерій місця проживання є прийнятним для міжнародно-правового регулювання, його застосування відповідає вимогам законодавства більшості держав щодо встановлення національного режиму для іноземних громадян, які пересувають на її території.

Центральне місце у колізійному регулюванні правовідносин, пов'язаних з виникненням, реалізацією і захистом права власності на майно, зазначає В.Кисіль, належить колізійній формулі lex rei sitae.

Закон місця знаходження речі є найдавнішим з колізійних принципів оскільки був сформульований ще римськими юристами. Спочатку цей закон поширювався на всі права власності (в т.ч. зобов'язальне), але згодом розділився на дві форми застосування: одні країни вважали, що будь-які правовідносини з права власності з іноземним елементом мають вирішуватися за цим законом (крім права інтелектуальної власності), інші -  застосовували його лише до нерухомості, до рухомого майна - тільки в тому випадку, коли це спеціально обумовлено в законі або погоджено сторонами у договорі.

Нині одні правові системи вирішують колізійні питання у галузі спадкування шляхом розподілу спадкової маси на рухоме та нерухоме майно, а інші встановлюють загальну для всіх видів майна колізійну прив'язку.

У вітчизняній теорії і практиці, а також у РФ, Франції, Литві, Китаї Румунії, Казахстані вирішення колізійного питання спадкування здійснюється шляхом поділу майна на нерухоме і рухоме майно. Щодо цього  І.Перетерський та С.Крилов вказували: розділення спадкового майна на дві маси призводить до певних незручностей, зокрема для кредит: з а спадкодавця, якщо окрема нерухомість розташована в декількох державах, то є стільки ж різних спадкувань. На думку В. Толстих, розщеплення спадщини справедливе за умови, якщо уявити, що спадкування - де сукупність дій щодо отримання майна, і ці дії можуть відбуватися в різних  державах, які зазвичай не пов'язані одна з одною.

Здебільшого прив'язка до закону місця знаходження майна застосовується для визначення долі нерухомого майна, а прив'язка до особистого закону спадкодавця - для рухомого майна. Так, наприклад, згідно із № 157 ZK Естонії при спадкуванні нерухомого майна, яке перебуває в Естонії, застосовується законодавство Естонії, а при спадкуванні нерухомого майнащо знаходиться за кордоном, - закон місцезнаходження майна. Спадкування рухомого майна регулюється законом останнього місця перебування спадкодавця. Аналогічна норма у Франції існує ще з XVI ст., проте власниками успадкованого майна можуть бути тільки ті особи, хто має "сезіну".

Положення щодо застосування до спадкування рухомого майна особистого закону спадкодавця утримує стійкі позиції ще з середньовіччя. Вважалося, що "рухоме майно прив'язане до людини" (mobilia ossibus haer-елої і "воно йде за власником" (mobilia personam sequuntur), тобто право на це майно пропонувалося визначати за особистим законом. Проте ця концепція сприймається деякими науковцями критично. Ще К.Г. фон Вехтер та Ф.К. фон Савіньї підкреслювали неточність цього принципу, вказуючи, що незрозуміло про яку особу йдеться (про власника чи уповноважену особу), як бути у вирішенні спору між двома особами, які не мають спільного особистого закону тощо. Ось чому Л.Раапе наголошував, що в Німеччині ще з часів Ф.К. фон Савіньї та К.Г. фон Вехтера не постає питання про те, що lex rei sitae має бути застосовано і до рухомого майна. Критикували цей принцип також А.Макаров, А.Рубанов, М.Сосняк.

З правила "нерухоме майно регулюється законом місцезнаходження майна" у деяких державах (Білорусь - ст. 1134 ЦК, Казахстан - ст. 1123 ПК) є виняток - спадкування нерухомого майна, занесеного до державного реєстру, визначається правом держави, яка внесла його до реєстру.

У законодавстві різних держав поняття "нерухоме майно" має неоднаковий зміст. У таких випадках, як стверджують Г. Фединяк та Л. Фединяк. виникає питання про те, яким чином повинна здійснюватися кваліфікація поняття "нерухоме майно". На їхню думку, його слід кваліфікувати відповідно до принципів первинної кваліфікації. Вирішення конфлікту кваліфікації щодо цього поняття має важливе значення, оскільки правове регулювання нерухомої речі передбачає, як правило, вчинення певних адміністративних актів. Щодо нерухомого майна існує особливий порядок переходу права власності на нього, який пов'язаний з участю державних органів, тому стає зрозумілим підпорядкування цього майна праву держави місця його знаходження.

У Німеччині, на відміну від системи, яка, наприклад прийнята у РФ діє принцип єдності спадкової маси. Спадкування згідно зі ст. 25 Вступного Закону до Німецького Цивільного кодексу (далі - ВЗ ЦК) підпорядковано закону громадянства. Принцип діє для спадкування в цілому рухомого  і нерухомого майна, але існують винятки: статут окремої речі має переваги перед статутом майна в цілому (ст. 3); існує зворотна відсилка у випадку колізійно-правового розщеплення спадщини (ст. 4); щодо нерухоме т: майна, що знаходиться на її території, спадкодавець має право обрати німецьке право.

Щодо пріоритету статуту окремої речі перед статутом майна в цілому зазначають Х.Кох, У.Магнус, П.Вінклер фон Моренфельс, то ст. 25 ВЗ IS відсилає для врегулювання цих відносин до права держави "X", але якщо  відсутня зворотна відсилка, то регулюються відносини правом цієї держави згідно із принципом єдності спадкової маси. Стаття З ВЗ ЦК передбачає  винятки із цього принципу на користь того майна, яке знаходиться поза  державою "X" і регулюється відповідно до права держави, де воно знаходиться, "спеціальними нормами". Доктрина включає в "спеціальні норми" також і колізійні, які підпорядковують земельні ділянки на противагу рухомому майну закону місця знаходження речі (lex rei sitae), що приводить до "колізійно-правового" розщеплення спадщини.

Німецьке законодавство встановлює межі вибору права, який можливий лише щодо нерухомого майна, що знаходиться у Німеччині. Вибір може бути зроблено тільки на користь lex rei sitae, а також німецького права. Поняття "нерухоме майно" німецьке законодавство визначає як Іех fori і відносить до нього земельні ділянки та ідентичні до них майнові права, такі, як право власності на квартиру, а також обмежені майнові прала що випливають з права власності на земельні ділянки (право застави нерухомості, майнове право переважної покупки). До нерухомості не належ аг. майнові права, які хоч і розповсюджуються на земельні ділянки, але зі своїм юридичним змістом не є майновими, наприклад, частки у товариствах. Спадкоємець може у будь-який час відмовитися від обраного раніше  права чи змінити його.

Принцип єдності статуту спадкування, крім Німецького права, існує  ще й у праві Австрії, Грузії, Греції, Італії, Іспанії, Польщі, Угорщини Чехії, Японії. Наприклад, п. 8 ст. 9 ЦК Іспанії встановлено: відносини  спадкування регулюються законом громадянства спадкодавця, незалежно  від характеру майна і від того, в якій країні це майно перебуває.