Використання як статуту спадкування закону громадянства спадкодавця позбавляє проблем кваліфікації поняття "місця проживання" померлого, його "постійного" чи "останнього" місця проживання, але порушує питання, пов'язані зі зміною громадянства спадкодавця, відсутністю у нього якого-небудь громадянства чи, навпаки, наявністю декількох громадянств.

Застосування єдиного колізійного критерію ґрунтується на римській концепції спадкування як універсального правонаступництва. Це пояснюється тим, що померлий і його спадкоємець є однією особою (Юстиніан), або спадкоємець є продовженням особи померлого (Франкенштайн). Ф.К. фон Савіньї стверджував, що смерть власника не має ділити спадкове майно, а тому правильно було б підпорядкувати спадкування майна регулюванню за одним критерієм. На його думку, якщо господар і отримував майно в інших краях, то намагався б нерухомість швидше ліквідувати, а рухомість звезти до себе додому.

Цікаво, що останнім часом окреслюється тенденція повернення до розмежування статусу рухомого і нерухомого майна при вирішенні колізійних питань спадкування. Така норма, наприклад, закріплена у частині III ПК РФ, яка набрала чинності у 2002 p., а також в Законі України "Про міжнародне приватне право", який чинний з 1 вересня 2005 p., тощо. Зазначимо, традиційно питання набуття права власності в порядку спадкування регулювалися особистим законом спадкодавця (це загальноприйнятий виняток із правила lex rei sitae), однак дедалі частіше законодавство МПрП рекомендує у питаннях спадкування нерухомості керуватися законом місцезнаходження майна.

Одним із основних колізійних питань у галузі спадкування, крім загального правила щодо визначення закону, що застосовується до спадкових відносин, є також можливість реалізації автономії волі.

Виникненню концепції автономії волі в МПрП, як правило, завдячують Шарлю Дюмулену (1500 - 1566). За час розвитку науки МПрП багато вчених приділяло увагу цій концепції (Д.Мос, А.Рубанов, Г.Іванов, А.Філіпов та ін.). На сьогодні склалося кілька теорій щодо автономії волі. Так, одні вчені розглядають її як принцип публічного права, якого витримуються держави у своїй практиці. Інша група пов'язує автономію волі з внутрішньодержавним правом. Проте у цієї концепції є кілька підходів: одні науковці розуміють волю сторін як одну з колізійних прив'язок, а інші називають цей інститут своєрідним засобом регулювання приватних відносин з іноземним елементом. Прихильники останньої концепції критикують віднесення автономії волі до колізійних норм. Існує й інша думка, за якою вибір права сторонами має юридичні наслідки, оскільки йому притаманна правотворча функція незалежно від того, визначають відповідні системи автономію волі як правовий інститут чи ні.

Хоч і немає у доктрині єдиної теорії щодо автономії волі, проте загальноприйнятим змістом автономії волі є те, що правова система дозволяє особі здійснити вибір права для врегулювання відносин. А спадкування - це можливість спадкодавця визначити у заповіті правопорядок регулювання спадкових відносин на випадок його смерті.

Законодавство МПрП деяких держав до спадкових правовідносин дозволяє застосовувати принцип автономії волі сторін (lex voluntatis!: | Вірменії - це ст. 1292 ЦК, Білорусі - ст. 1133 ЦК, Казахстані - ст. 1131 ЦК тощо. Відповідно до права цих держав відносини спадкування визначаються за законом держави, де спадкодавець мав останнє місце проживання, якщо він не обрав у заповіті закон його громадянства.

Розглянемо ще випадки застосування цього принципу у законодавств, держав. Так, ст. 1044 Кодексу про осіб та сім'ю Буркіна-Фасо дозволено особі обрати для врегулювання спадкових відносин закон якої-небудь держави. Проте такий вибір буде дійсним, якщо особа на момент смерті мне: громадянство цієї держави або там проживала. Стаття 46 Закону про міжнародне приватне право Італії також містить автономію волі, а саме - спадкодавець замість національного закону має право обрати для врегулювання відносин закон місцезнаходження його майна. Проте такий вибіг не буде дійсним, якщо на момент смерті особа, яка зробила цей вибір, не перебувала на території відповідної держави. Законодавство Естонії (№157 ЦК) дозволяє автономію волі щодо рухомого майна у межах його місцеве: ходження та закону громадянства.

Закріплюючи цей принцип у законодавстві МПрП щодо спадкування держави намагаються вирішити колізії законів шляхом вибору застосовуваного права до спадкових відносин з іноземним елементом і встановлюють випадки здійснення такого вибору. Існування принципу автономіє зелі у законодавстві зумовлено захистом прав громадян, передбачуваністю  результату спадкування, доцільністю, справедливістю тощо.

Зазначений принцип спадкодавець реалізує за допомогою заяви, .яка робиться у формі заповіту. Законодавство держав з МПрП по-різному  визначає заповідальну здатність особи та форму заповіту. Наприклад,  в Узбекистані здатність особи на складання і скасування заповіту, а також форма заповіту, акт його скасування визначаються правом країни, у якій спадкодавець мав постійне місце проживання в момент складання  акта (ст. 1198 ЦК). Проте в Чехії ці відносини регулюються націонале ним правом спадкодавця (№ 18 Закону про міжнародне приватне право і процес).

Отже, однією з проблем МПрП у сфері спадкування є питання щодо визначення права, яке буде застосовуватися до заповідальної здатності особи, тобто яким правом особа керуватиметься складаючи, змінюючи чи  відміняючи заповіт. Так, у п. 1 № 18 вищезазначеного Закону Чехії вказано, що заповідальна здатність особи визначається законом громадянства Національним законом заповідальна здатність визначена і ст. 22 Закону  Туреччини про міжнародне приватне право і процес, ст. 46 Закону Італії про міжнародне приватне право. Проте ЦК Естонії (п. 1 № 158) цю здатність особи визначає законом країни, де заповідач перебував протягом складання, зміни чи відкликання заповіту, а для Литви - це закон держава, в якій заповіт було складено (ст. 621 ЦК).

       Деякі країни передбачають декілька альтернативних колізійних прив'язок. Законодавство, наприклад, Швейцарії виходить з того, що до спадкування має застосовуватися право тієї держави, де особа знайшла останнє місце проживання. Отож, якщо іноземець, який проживає на території  Швейцарії, має намір скласти заповіт, то його буде укладено відповідно  до вимог швейцарського законодавства (ст. 505 ЦК). Якщо останнім місцем  проживання такої особи була інша держава, то застосовується закон  країни останнього місця проживання спадкодавця (статті 90, 91 Федерального Закону "Про міжнародне приватне право"). Такий вибір права : буде недійсним, якщо на момент відкриття спадщини іноземець вже не мав громадянства держави, право якої він обрав, або набув швейцарське громадянство (ч. 2 ст. 90 Закону).

А.Макаров, дослідивши питання заповідальної здатності особи, вказував, що одні науковці висловлюються на користь національного закону на момент складення заповіту, інші - за закон місця відкриття спадщини, а К.Вахтер, Бар і Ф.К. фон Савіньї - за їх кумулятивну дію.

Також колізійним питанням у досліджуваній сфері є питання щодо ферми заповіту, змісту заповіту, акта його відміни. Законодавство країн налає великого значення формі заповіту та його змісту. Недотримання законодавчо встановленої форми заповіту зумовлює визнання його недійсним. Форма заповіту, звичайно, могла б встановлюватися відповідає до норм того закону, що регулює спадкові відносини в цілому, проте застосування саме цього закону не завжди можливе.

Німецька доктрина тривалий час досліджувала проблему вибору права, яким варто керуватися заповідачу. Вчені і юристи-практики намагалися зазначити, чи повинне спадкове право бути імперативним, або йому варто підкоритися волі заповідача. Пропонувалося включити в закон універсальну колізійну норму, що регламентує режим спадкування в галузі форми заповідальних розпоряджень. Але у ході численних дискусій перемогла точка зору противників такого вибору. їхні погляди висловив дослідник М.Ферид, який вважав, що в такій нормі немає необхідності, оскільки угода про правозастосовування форм заповітів є частиною федерального права, що регулює ці питання. У 1986 р. набрав чинності Закон ФРН "Про міжнародне приватне право", що, власне кажучи, поклав край цим суперечкам. Галер при визначенні права, застосовуваного в процесі спадкування за заповітом, варто керуватися законом громадянства спадкоємця.

Стаття 2 Закону Японії (від 10 червня 1964 р. № 100) про право, яке застосовується до форми заповіту, вказує, що форма заповідального розпорядження буде дійсною, якщо вона відповідає: 1) праву місця вчинення акта (lex loci actus); 2) праву тієї держави, громадянином якої був заповідач в момент складання заповіту чи смерті; 3) закону країни, в якій спадкодавець проживав у момент складення заповіту чи смерті; 4) праву країни, в якій спадкодавець мав постійне місце проживання у момент складання заповіту чи смерті; 5) щодо нерухомості - закону країни, на території якої перебуває це майно. Це положення Закону відтворює норми Гаазької  конвенції 1961 р. щодо права, яке застосовується до форми заповітів".

У законодавстві Буркіна-Фасо щодо дійсності форми заповіту вказується: будь-яке заповідальне розпорядження, навіть складене кількома особами в одному акті, є дійсним за формою, якщо воно відповідає: закону  держави, громадянство якої мав спадкодавець на момент смерті або на момент, коли він розпоряджався майном; закону місця, де померла особа розпорядилася майном; закону місця знаходження нерухомості; закону,  який визначає правонаступництво на випадок смерті, чи закону, який су би застосований на момент, коли особа розпорядилася майном (ст. 1С 4 Кодексу про особи та сім'ю). Подібна норма міститься і в законодавств Угорщини (№ 36 Закону "Про міжнародне приватне право"), Італії (ст. 4 Закону "Про міжнародне приватне право"), Ізраїлю (ст. 140 Закону <Про спадкування").

Закон Об'єднаних Арабських Еміратів "Про цивільні угоди" дещо звужує норми щодо форми заповіту. Так, форма заповіту чи іншого розпорядження, яке буде дійсним після смерті особи, визначається правом держави, громадянином якої була особа, чи правом держави, де зроблено це розпорядження (ст. 17). Аналогічна норма існує в ст. 35 Закону Польщі "Про  міжнародне приватне право", №18 Закону Чехії "Про міжнародне приватне право та процес".

Цікава практика у Таїланді. Так, Закон "Про конфлікт законів" дозволяє особам складати заповіт у такій формі, яку визначає закон її громадянства чи закон держави, де цей заповіт складається (№ 40), а відміна в: повіту чи скасування будь-якої умови в ньому повинна бути врегульована законом місця проживання заповідача на момент його відміни (№ 42). Таз сама норма існує у Законі Південної Кореї "Про колізію законів" (ст. 2~ У ЦК Литви вказується, що форма заповіту, акта його зміни чи відмін визначається відповідно до закону держави, де цей документ було складно. Заповідальні дії, які складаються за кордоном, повинні бути легалізовані у встановленому Урядом Литви порядку. Земля, будівлі та інша нерухомість, яка знаходиться у Литві, спадкується у всіх випадках згідно із законами Литви (ст. 621).

З вищенаведеного випливає, що у колізійному праві одних держав застосовується до форми заповіту прив'язка до закону місця укладення (lex regit actum), в інших - закон громадянства спадкодавця.