Право на публічну службу є невід' ємним правом громадянина України. При цьому слід зазначити, що в Конституції України термін "публічна служба" не використовується, а йдеться про державну службу. Водночас саме Конституція України визначає основні засади організації і діяльності публічної служби в цілому та її видів, зокрема: державної політичної служби (розділи IV - Верховна Рада України, V - Президент України, VI - Кабінет Міністрів України); державної служби (статті 3, 8, 19, 24, 35, 38, 55, п. 12 ст. 92); суддівської служби (розділ VIII - правосуддя); служби в органах місцевого самоврядування (розділ Х! - місцеве самоврядування).

Таким чином, Конституція України ставить тільки одну вимогу до особи, яка претендує на посаду державного службовця, - наявність громадянства України. Так, ст. 38 Конституції України закріплено, що громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.

Назване конституційне право знайшло подальше відображення і деталізацію у деяких спеціальних законах про окремі види публічної служби. Так, у ст. 4 Закону "Про державну службу" встановлено, що право на державну службу мають громадяни України незалежно від положення, соціального і майнового стану, расової і національної приналежності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань, місця проживання, які одержали відповідну освіту і професійну підготовку та пройшли у встановленому порядку конкурсний відбір, або за іншою процедурою, передбаченою Кабінетом Міністрів України.

Аналіз цієї статті дає підстави виокремити три основні вимоги щодо права на державну службу: 1) громадянство України; 2) відповідна освіта і професійна підготовка; 3) проходження конкурсного відбору або іншої процедури, встановленої Кабінетом Міністрів України.

Водночас у ст. 4 Закону передбачено рівність доступу всіх громадян України до державної служби, а також при її проходженні незалежно від прямих чи непрямих обмежень або привілеїв. Це положення повністю відповідає ст. 25 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 р.

Однією з важливих вимог щодо реалізації права на публічну службу є громадянство України. Відповідно до Закону України від 18 січня 2001 р. "Про громадянство" [121] громадянами України є: а) усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.) постійно проживали на території України; б) особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України "Про громадянство" (13 листопада 1991 р.) проживали в Україні і не були громадянами інших держав; в) особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 р. і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 р. органами внутрішніх справ України внесено запис "Громадянин України", а також діти таких осіб, які прибули разом з батьками в Україну, якщо на момент прибуття в Україну вони не досягли повноліття; г) особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних договорів України.

Не менш важливим є питання щодо освіти і підготовки претендента на публічну службу. Зокрема, особи, які претендують на державну службу, крім громадянства, повинні мати відповідну освіту і професійну підготовку. Закон "Про державну службу" не передбачає освітньо-кваліфікаційних рівнів, яким повинні відповідати претенденти. Це дає підстави стверджувати, що державним службовцем (у будь-якому випадку теоретично) може бути особа, яка не має, наприклад, вищої освіти (наприклад, секретар судового засідання, яка має, як правило, повну середню освіту). Однак це законодавче положення щодо "відповідної освіти" конкретизовано в посадових інструкціях і положеннях, що містять такий розділ, як "Кваліфікаційні вимоги", в якому й передбачаються вимоги стосовно освіти. Аналіз типових професійно- кваліфікаційних характеристик посад державних службовців показує, що більш ніж у 95 % ставиться вимога щодо наявності вищої освіти і переважною більшістю за освітньо- кваліфікаційним рівнем спеціаліста або магістра. Водночас спеціальними законами передбачено, що особи, які претендують на відповідні публічні посади, повинні мати вищу освіту: вища, як правило, юридична чи економічна освіта для Голови та державних уповноважених Антимонопольного комітету України [109], вища юридична освіта для слідчих і прокурорів [175], відповідна фахова вища освіта для дипломатичних працівників [134] та ін.

Важливо зазначити, що попри відповідну освіту претендент на посаду державного службовця повинен мати відповідну професійну підготовку. Під останньою мається на увазі процес набуття професійних знань, умінь і навичок, необхідних для належного виконання посадових функцій і повноважень щодо обійманої посади на державній службі.

У контексті адаптації інституту публічної служби в Україні до стандартів ЄС необхідно актуалізувати зміст навчання шляхом уведення до програми професійної підготовки службовців таких спеціальностей: право та інституції ЄС; загальна міжнародна політика і політика безпеки; європейська економічна інтеграція з акцентом на розвиток внутрішнього ринку; законодавство ЄС та держав-членів ЄС; правове регулювання відносин України з ЄС; інформаційна політика ЄС та європейська модель налагодження зв'язків державних структур з громадськістю; комунікативні навички й основи ведення переговорів [198].

Важливе значення при вступі на публічну службу має віковий критерій. Так, згідно із ст. 23 Закону "Про державну службу" державними службовцями можуть бути чоловіки до досягнення ними 60 років і жінки - 55 років. Названа стаття передбачає тільки граничний вік перебування на державній службі, тобто вік, після досягнення якого державно-службові відносини, як правило, припиняються. Водночас Закон не встановлює (і це можна вважати суттєвою прогалиною чинного законодавства), після досягнення якого віку особа має право на державну службу. Застосовуючи аналогію трудового права, можна вважати, що після досягнення 16 років особа має право вступу на державну службу при дотриманні інших вимог [56]. Уявляється, що такий підхід до вирішення цього питання є неправовим, оскільки повна дієздатність особи настає тільки після досягнення 18 років (участь у виборах, референдумі, право балотуватися в державні органи та органи місцевого самоврядування, тобто участь в управлінні державою). У даному ж випадку виходить, що, будучи представником держави через державні органи, особа разом з тим не може брати участі в управлінні державою. У зв'язку з цим слід було б передбачити, що право на державну службу мають особи, які досягли 18-річного віку.

Аналіз чинного законодавства про публічну службу показує, що в спеціальних законах, які регламентують окремі види публічної служби, передбачається досягнення особою для вступу на публічну службу, як правило, 18 років. Однак в окремих випадках встановлюється й інший вік: 21 рік - для народних депутатів [61, ст. 76], 35 років - для Президента України [61, ст. 103], 25, 30, 35, 40, 45 років - для суддів (Конституція України, Закон "Про статус суддів") [61, ст. 148; 183, ст. 7].

У деяких випадках чинне законодавство взагалі не передбачає вимог щодо віку, а вказує, що особа має право голосу, що опосередковано можна вважати вказівкою на досягнення 18 років (тобто право голосу - це право обирати або бути обраним, що, у свою чергу, означає досягнення особою 18- літнього віку). Це положення є характерним для членів Кабінету Міністрів України (ст. 7 Закону "Про Кабінет Міністрів України") [158]. Разом з тим слід зазначити, що поняття "має право голосу" не підмінює поняття "вік" і не ототожнюється з досягненням 18-літнього віку. Зазначене підтверджується положеннями Конституції України про те, що і Президентом

України, і народним депутатом може бути особа, яка досягла відповідно 35 років і 21 року і має право голосу.

Слід відмітити, що у деяких випадках до публічних службовців ставиться вимога щодо стану здоров'я. Як правило, це стосується публічних службовців спеціалізованої і мілітаризованої державної служби, на яких покладаються завдання та функції держави, пов'язані із захистом, обороною та здійсненням правоохоронної діяльності: служба в митних органах [76], служба в органах міліції [166], СБУ [184], служба в пожежних органах [174], Збройних Силах України [157], податкових органах [127] та ін.

Водночас зазначимо, що Закон України "Про державну службу" не передбачає вимог щодо стану здоров'я претендентів на посади державних службовців. Однак у деяких підзаконних нормативних актах про державну службу передбачена обов' язковість проходження кандидатами на зайняття посад керівників, заступників керівників центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій медичного огляду лікарсько-консультативною комісією з метою визначення стану їх здоров'я.

Однією з вимог до претендентів на окремі види публічної служби є володіння державною мовою: на пост Президента України, членів Кабінету Міністрів України, суддів, державних службовців. При цьому важливо зазначити, що в деяких випадках ця вимога прямо передбачається в Конституції України (ст. 103 - Президент України, ст. 127 - судді, ст. 148 - судді Конституційного Суду України).

Вступ на публічну службу безпосередньо пов' язаний з присягою. Саме присяга в окремих випадках виступає критерієм розмежування фізичної особи і публічного службовця. Отже, складання публічним службовцем присяги є надзвичайно важливим і вирішальним для всього інституту публічної служби.

Проте питання поняття, змісту, сутності присяги, її правового регулювання та процедури прийняття залишаються недостатньо дослідженими та теоретично напрацьованими. Крім того, недостатнє законодавче регулювання цього питання (відсутність єдиного підходу до законодавчого регулювання присяги стосовно всіх публічних службовців, порядку її складання, її значення для вирішення питання щодо моменту набуття статусу публічного службовця та ін.) негативно впливає на публічну службу в цілому та створює певні колізії у чинному законодавстві.

У зв'язку з цим зупинимося більш докладно на етимологічному аспекті терміна "присяга", його змісті, процедурних особливостях та юридичних наслідках складання присяги, а також відповідальності за її порушення.

Присяга (клятва, божба, клятвена обіцянка) - первинне значення доторкання до предмета клятви (до землі тощо) [106, с. 126]. Таке правове явище, як присяга, має глибоке історичне коріння, що сягає ще часів звичаєвого права. Вважається, що вона як суспільне явище первинно мала зміст релігійного обряду, яким скріплювалось урочисто прийняте особою зобов'язання. Історично в основі присяги лежить страх перед невидимою силою, руйнівна дія якої може навалитися на особу, що присягнула, у разі порушення вірності присязі [105, с. 479-480]. На ранніх стадіях розвитку демократії її юридичні гарантії самі нерідко потребували додаткових матеріальних та інших гарантій, що часто супроводжувалося своєрідними (у вигляді клятви, присяги, заклинання тощо) релігійними, а вірніше, ритуальними гарантіями [197, с. 271]. Відомий спартанський законодавець і оратор Лікург (ГХ-УШ ст. до н. е.), звертаючись до своїх співвітчизників, зазначав: "Потрібно, аби ви розуміли, що клятва є основою демократії, оскільки троє становлять сутність державного ладу - правитель, суддя і приватна людина. Кожен із них приносить цю клятву вірності. Якщо хто-небудь порушить клятву, принесену богам, він не сховається від них і не уникне покарання. І якщо не він сам, то діти його і весь рід клятвовідступника потраплять у великі біди" [68, с. 79].