Під діяльністю осіб, уповноважених на виконання функцій держави, слід розуміти діяльність осіб, вказаних в статті 2 Закону України "Про боротьбу з корупцією", здійснювану в межах, визначених для них повноважень, і спрямовану на практичне виконання завдань і функцій, які стоять перед органами, де працюють такі особи. Повноваження, надані особам, уповноваженим на виконання функцій держави, - це ті конкретні обов'язки, які, відповідно до закону та інших нормативно-правових актів, вони повинні виконувати, а також права, надані їм для повного і ефективного виконання своїх обов'язків. Протиправне використання такими особами наданих їм повноважень вважається перевищенням ними їхніх владних та інших службових прав, а так само інше умисне зловживання ними,  умисне невиконання покладених на них обов'язків.[38][83]

         Отже, можна зробити висновок, що об'єктивно корупційні правопорушення полягають у дії (наприклад, отримання винагороди в обмін на певні привілеї для фізичної чи юридичної особи) або у бездіяльності (наприклад, ненадання інформації юридичним чи фізичним особам, якщо надання такої інформації передбачене законом).

         Об'єктивна сторона всіх корупційних правопорушень характеризується дією чи бездіяльністю (прикладом бездіяльності може бути не складення протоколу про вчинення корупційного діяння).

         Що стосується інших складових частин об'єктивної сторони таких, як шкідливі наслідки та місце вчинення правопорушення, слід зазначити, що вони не передбачені в диспозиціях конкретних норм Закону України "Про боротьбу з корупцією" і значення для кваліфікації корупційних правопорушень, як правило, не мають.

         Разом з тим, деякі норми чинного Кодексу України про адміністративні правопорушення, які можуть бути віднесені до корупційних діянь, передбачають певний розмір шкоди. Так, стаття 1841 "Неправомірне використання державного майна" передбачає можливість завдання державі шкоди на суму, що не перевищує п'ять неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.[124][84]

           Крім того, для корупційних правопорушень є характерною така ознака об'єктивної сторони, як спосіб його вчинення (наприклад, отримання кредиту шляхом використання пільг, які не передбачені чинним законодавством).

         Наступним елементом і, з нашої точки зору, найважливішим є розуміння суб'єкта корупційного правопорушення. Організація  ефективної протидії та  боротьби з корупційними проявами передусім вимагає правильного і чіткого визначення кола суб'єктів, які можуть вчиняти корупційні правопорушення.

         У статті 2 Закону України "Про боротьбу з корупцією" наведений перелік суб'єктів корупційних діянь, а саме: "за корупційні діяння та інші правопорушення, пов'язані з корупцією, на підставі цього Закону несуть відповідальність такі особи, уповноважені на виконання функцій держави:

         а) державні службовці;

         б) народні депутати України, депутати Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутати сільських, селищних, міських, районних, обласних рад;

         в) посадові особи місцевого самоврядування".[143][85]

         Фактично Закон України "Про боротьбу з корупцією" визначив дві групи суб'єктів корупційних правопорушень: перша група - це державні службовці, тобто особи, які підпадають під дію Закону України "Про державну службу", оскільки даний Закон України визначає загальні засади діяльності осіб, а також статус службовців, які працюють в державних органах та їх апараті; по-друге - це депутати Верховної Ради України, рад всіх рівнів, голів рад відповідних рівнів та  посадових осіб місцевого самоврядування.

         Однак, аналізуючи сам Закон України "Про боротьбу з корупцією" та чинне законодавство України, яке регулює питання боротьби з корупцією, можна стверджувати, що воно не тільки не визначає поняття суб'єкта корупції та корупційних діянь, але й не дає повного переліку осіб, які належать до категорії державних службовців та осіб, уповноважених на виконання функцій держави, що  значною мірою негативно впливає на стан боротьби з корупцією в Україні.

         Розкриваючи поняття державний службовець та коло суб'єктів, які входять в це поняття, в першу чергу слід виходити з нормативно-правових актів, які безпосередньо регулюють питання організації та проходження  державної служби в Україні.

         Основоположним Законом, який регулює питання організації та проходження державної служби в Україні, є Закон України "Про державну службу". В статті 1 даного Закону України визначено, що державна служба в Україні - це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті для практичного виконання завдань та функцій держави і одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Ці особи є державними службовцями і мають відповіді службові  повноваження.[139][86]

         Таким чином, до державних службовців можна віднести осіб, які мають наступні повноваження:

         - займають відповідні посади в державних органах та їх апараті, тобто особи, які належним чином пройшли конкурсний відбір та склали присягу державного службовця;

         - професійно займаються діяльністю щодо практичного виконання завдань, функцій держави та втіленню в життя практичних заходів, спрямованих на задоволення інтересів держави;

         - отримують за виконання своїх завдань та функцій заробітну плату із державних коштів;

         - та як похідна ознака - підвищена відповідальність перед суспільством за неналежне виконання своїх обов¢язків.

         Розглядаючи питання визначення державного службовця, а також розуміння правової категорії "державний службовець" в юридичній літературі, не зайвим буде відзначити те, що деякі науковці, наприклад Камлик М.І. та Невмержицький Є.В., стверджують, що практичні працівники, визначаючи коло осіб, які є державними службовцями, керуються визначенням, яке випливає зі статті 1 Закону України "Про державну службу", звужують поняття державного службовця, оскільки ним охоплюються лише ті особи, які працюють у державних установах і практично виконують функції держави. Таким чином, можна зробити висновок, що при розгляді поняття "державний службовець" у  розумінні Закону України "Про боротьбу з корупцією" потрібно брати до уваги осіб, які працюють в установах не державної форми власності і виконують інші завдання, ніж виконання функцій держави. При цьому вказані автори окремо  виділяють як державних службовців  "керівників і заступників керівників державних органів та їх апарата, інших посадових осіб, на яких законами чи іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих і консультативно-дорадчих функцій".[21][87] Проте особи, перелічені в статті 2 Закону України "Про державну службу", підпадають під визначення державного службовця, яке тлумачиться у статті 1 цього ж Закону, а  визначення їх в окрему статтю вказує лише на  особливий правовий статус даних осіб.