Після прийняття Цивільного кодексу 1922 року А.Зейц писав про інститут відшкодування моральної шкоди як такий, що присутній буржуазному праву, принципова недопустимість якого в радянському суспільстві очевидна[75] [79]. Заперечувалась можливість відшкодування моральної шкоди і в судовій практиці тих років. Так, в 1923 році Харківський губсуд відмінив рішення одного з народних судів, який задовольнив позов про безчестя, мотивуючи своє рішення тим, що в радянській державі людська гідність може охоронятися лише нормами кримінального, але не цивільного законодавства, і на противагу капіталістичному ладу особистість вище того, щоб її гідність могла б оплачуватися[76] [36]. Верховний суд Української РСР визначив також, що хоча здоров'я і цілісність організму людини і є благами, що охороняються радянським правом, але тілесні ушкодження можуть слугувати підставою для цивільно-правових майнових претензій лише тоді, коли це ушкодження  створило для потерпілого майнову шкоду, тобто викликало витрати чи зменшило заробіток чи інший доход потерпілого[77] [123]. В той же час Б.Утевський вважав, що відсутність відшкодування моральної шкоди - велика прогалина в нашій практиці. Він стверджував, що і ст.44 КК РРФСР (в ред.1926 р.) і ст.403 ЦК РРФСР 1922 р. давали підставу для відшкодування і моральної шкоди. На його думку, в ст.403 ЦК РРФСР майнова шкода протиставляється шкоді, нанесеній особистості. Автор пише, що немає ніяких підстав обмежувати поняття особистості лише фізичною недоторканістю, що поняття особистості носить скоріш нематеріальний характер, охоплює скоріш духовну моральну сферу людини[78] [187].

На позиції доцільності відшкодування моральної шкоди стояли М.С.Малеін, М.Я.Шимінова, Л.А.Майданик, Н.Ю.Сергеєва, Ю.Х.Калмиков та інші вчені-юристи. Так, Л.А.Майданик і Н.Ю.Сергеєва стверджували, що у випадках, коли моральна шкода може бути усунена чи пом'якшена матеріальними засобами, що піддаються грошовій оцінці, за потерпілими повинно визнаватися право на відшкодування цих засобів на підставі ст.88 Основ цивільного законодавства Союзу РСР та союзних республік.

Таким чином, думки з приводу відшкодування моральної шкоди можна звести до трьох точок зору вчених:

-   принципово не допускається відшкодування моральної шкоди;

- допускається його відшкодування в найширшому його обсязі, за "сльози і страждання", незалежно від того, чи було завдано при цьому потерпілому шкоду;

-  вважається за можливе відшкодування немайнової шкоди лише поряд з майновою шкодою, як її доповнення.

Мабуть, найбільше поширення отримала остання позиція, найбільш чітко виражена в роботах М.М.Агаркова 30-х років. Відкидаючи загальну допустимість грошової компенсації для всіх випадків спричинення немайнової шкоди,  він стверджував, що у випадку, якщо пошкодження здоров'я потерпілого тягне для нього тривалі страждання чи поневіряння, суд може зобов'язати відповідальну особу сплатити потерпілому, крім відшкодування майнової шкоди, ще додаткове відшкодування, яке визначається судом[79] [1].

Думки, які наводились для обґрунтування доцільності відшкодування моральної шкоди, зводяться до такого:

- відшкодування моральної шкоди справедливо (М.Я.Шимінова)[80] [207];

- з розширенням сфери охоронюваних цивільним правом інтересів громадян і визнанням в якості предмета цивільно-правового регулювання і особистих немайнових, не пов'язаних з майновими, відносин необхідно допустити і майнову відповідальність за спричинення моральної шкоди (М.Я.Шимінова, Ю.Х.Калмиков)[81] [207; 88];