Проблема захисту трудових прав селян стала особливо важливою з огляду на процеси реформування, які відбуваються на селі. На жаль, питання правового регулювання праці в недержавних сільськогосподарських підприємствах кооперативах та товариствах) залишились поза увагою науковців. Крім того, вони не знайшли чіткого вирішення ні в аграрному, ні в трудовому законодавстві незалежної України.

Серед основних прав і свобод, закріплених в Конституції України, особливе місце відведено економічним та соціальним правам, таким як: право на здорові та безпечні умови праці, на її мінімальну оплату та своєчасне одержання (ч. ч. 4, 7 ст. 43); на захист від незаконного звільнення (ч. 6 ст. 43); обмеження максимальної тривалості робочого часу; право на відпустку мінімальної тривалості (ст. 45); право на судовий захист трудових прав (ст. 55); право на соціальне страхування (ст. 46). Крім того, в Основному Законі закріплено, що Україна є соціальною державою, в якій на перше місце винесено права людини та гарантії їх захисту (ст. 3), всім громадянам гарантовано рівні конституційні права і свободи (ч. 1 ст. 24). Таким чином, можна зробити висновок, що вищезазначені права (як і всі інші, закріплені в Конституції України) розповсюджуються в однаковій мірі і на працівників сільського господарства, незалежно від організаційно-правових форм підприємств, в яких вони працюють.

Мінімальні соціальні гарантії встановлюються державою у Кодексі законів про працю України. Але й досі точиться дискусія з приводу питань: в якій мірі законодавство про працю розповсюджується на трудові відносини членів кооперативів та їх об'єднань, колективних сільськогосподарських підприємств, фермерських господарств, яким є порядок регулювання таких відносин і відповідно - обсяг трудових прав та обов'язків осіб, які в них працюють. У юридичній літературі немає єдиної точки зору на вищезазначену  проблему. Так, ряд представників науки трудового права вважають, що воно регулює лише відносини, які виникають, при застосуванні найманої праці [162, c. 27]. Інші науковці відстоюють точку зору, що "праця громадян повинна регулюватися однією галуззю - трудовим правом" [123, c. 15], незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності підприємств, на яких вони працюють. Аналогічне положення закріплено у Кодексі законів про працю України (ч. 1 ст. 3). Особливості ж, які існують у правовому регулюванні праці членів вищезазначених суб'єктів господарювання, повинні визначатися законодавством та їх статутами (ч. 2 ст. 3). Але в законодавстві наявні норми, які суперечать даному положенню Кодексу законів про працю України, що є неприпустимим. Так, наприклад, Законом України "Про кооперацію" передбачено, що відносини в кооперативних організаціях регулюються цим Законом, законодавством про працю, статутами кооперативних організацій та правилами їх внутрішнього розпорядку (ч. 1 ст. 34). Трудові відносини членів колективного сільськогосподарського підприємства регулюються законом і статутом (п. 1 ст. 19 Закону України "Про колективне сільськогосподарське підприємство"), а членів фермерського господарства - статутом (п. 2 cт. 27 Закону України "Про фермерське господарство"). У проекті Трудового кодексу України від 28 серпня 2003 року [275] зроблено спробу усунути зазначені протиріччя шляхом встановлення норми, яка закріплює положення про те, що трудові відносини членів господарських товариств (крім акціонерних), виробничих кооперативів, фермерських господарств регулюються трудовим законодавством, якщо інше не передбачено спеціальними законами або статутами таких підприємств з урахуванням особливостей, встановлених цим кодексом (п. 1 ст. 9 Проекту).

У законодавстві Республіки Білорусь трудові відносини, засновані на членстві (участі) в організаціях також регулюються законодавством про працю [161, c. 77]. Слід зазначити, що така позиція законодавця знайшла підтримку у широкому колі науковців, які вважають, що основу трудових прав членів сільськогосподарських виробничих кооперативів становлять правові норми  законодавства про працю, особливості застосування яких відображено у статутах [6, c. 119; 37, c. 52; 154, c. 21; 179, c. 49] таких суб'єктів господарювання. А от в Російській Федерації відповідні відносини регулюються спеціальним законодавством та локальними нормативно-правовими актами (п. 3 ст. 40 Закону "Про сільськогосподарську кооперацію"). Що не виключає, на думку ряду науковців, застосовування загальних норм законодавства про працю у випадках, коли вищезазначеними актами "не встановлено певних особливостей у трудових відносинах працюючих власників" [11, c. 65; 122, c. 67].

 Ці дві, на перший погляд, протилежні точки зору сходяться у головному - вони визнають наявність особливостей у правовому регулюванні праці членів сільськогосподарських виробничих кооперативів, що потребує їх закріплення у спеціальному законодавстві і в статутах зазначених суб'єктів господарювання. Можна погодитись з думкою, що норми загального законодавства повинні застосовуватись у випадках, коли спеціальним законодавством, локальними нормативно-правовими актами та індивідуально-договірними актами трудові відносини в цих суб'єктах господарювання не врегульовано [37, c. 52; 192, c. 82-83]. Крім того, як слушно зазначається у літературі, автоматичне розповсюдження норм законодавства про працю можливе лише на ті неврегульовані спеціальним законодавством кооперативно-трудові відносини, "які мають велику схожість з аналогічними відносинами робітників та службовців і не потребують врахування своєї специфіки" [156, c. 65]. При цьому, необхідно зазначити, що встановлення таких особливостей не повинно погіршувати правове становище членів кооперативів або сприяти зменшенню обсягу їхніх трудових прав порівняно з трудовим законодавством.

Необхідно виділити дві категорії особливостей, які впливають на трудові відносини в будь-яких сільськогосподарських підприємствах. По-перше, в науковій літературі звертається увага на особливий характер сільськогосподарської праці, який проявляється, насамперед, у галузевій специфіці таких підприємств. Це - використання земель сільськогосподарського призначення, як основного засобу виробництва, вплив на ефективність та характер такої праці погодних і кліматичних умов, її сезонний характер, невідповідність тривалості виробництва продукції тривалості робочого часу, неможливість завчасного визначення наслідків праці, високий рівень виробничого ризику [158, c. 457-458; 179, c. 50] тощо. У свою чергу вищезазначені обставини обумовлюють певний порядок організації та нормування праці, умови її оплати, встановлення робочого часу і часу відпочинку, особливості в охороні праці (її організації, порядку розгляду нещасних випадків на аграрних підприємствах, відшкодування шкоди, заподіяної здоров'ю сільськогосподарських працівників) тощо. Тобто, основні засади сільськогосподарської праці є однаковими для працівників усіх підприємств, які здійснюють свою діяльність в аграрному секторі економіки, незалежно від їх організаційно-правової форми та форми власності.

Враховуючи, що вищезазначені питання стосуються всіх працівників агропромислового комплексу, їх основних трудових прав та гарантій їх захисту, необхідно зазначити, що вони повинні регулюватись саме на законодавчому рівні.

На жаль, у сучасному аграрному законодавстві відсутній нормативно-правовий акт, який би регулював особливості праці в агропромисловому комплексі. Зважаючи на незадовільний стан нормативної бази, на практиці підвищується значення колективно-договірного регулювання трудових відносин у сільському господарстві. На галузевому рівні ці відносини регулюються Галузевими угодами, які укладаються між Міністерством аграрної політики України, галузевими об'єднаннями підприємств та профспілкою працівників агропромислового комплексу України на відповідний період. В них закріплюються норми щодо нормування і оплати праці, встановлення для підприємств галузі мінімальних гарантій заробітної плати відповідно до кваліфікації на основі єдиної тарифної сітки за мінімальною межею; мінімальних розмірів доплат і надбавок з урахуванням специфіки, умов праці окремих професійних груп і категорій працівників галузі; встановлення мінімальних соціальних гарантій, компенсацій, пільг у сфері праці й зайнятості; трудових відносин; умов і охорони праці; житлово-побутового, медичного, культурного обслуговування, організації оздоровлення і відпочинку; умов зростання фонду оплати праці (ст. 8 Закону України від 1 липня 1993 року "Про колективні договори і угоди" [222].

Нині саме цей документ практично є єдиним комплексним актом, якій відбиває особливості сільськогосподарської праці. Але, слід зазначити, що умови галузевої угоди обов'язкові тільки  для сторін, що ведуть на підприємствах колективні переговори і укладають колективний договір [154, c. 85]. Зважаючи на те, що далеко не на кожному підприємстві такий договір укладається, велика кількість недержавних сільськогосподарських підприємств залишаються поза межами її регулювання. Так, у першому кварталі 2001 року лише 64 відсотки працюючих в сільському господарстві було охоплено колективними договорами [258]. Тому, враховуючи все вищезазначене, слід підтримати точку зору, яка відстоюється у літературі рядом науковців щодо включення до структури Аграрного кодексу України окремого розділу, який би встановлював основні засади регулювання праці в сільськогосподарських підприємствах [6, c. 61-62; 158, c. 457].

Крім того, слід звернути увагу, що особливості правового положення членів (учасників) сільськогосподарських виробничих кооперативів та сільськогосподарських товариств також впливають на формування специфіки трудових правовідносин у цих підприємствах. Так, члени (учасники) формують статутний (пайовий) фонд таких підприємств, беруть участь у розподілі прибутків, несуть ризик втратити свою частку, мають право на свою частку у разі виходу з підприємства тощо. Тому в літературі їх навіть називають співвласниками [35, c. 255; 156, c. 67; 157, c. 14] або працюючими власниками [91, c. 51-57; 134, c. 20; 162, c. 159]. На наш погляд, з цим твердженням не можна погодитись, оскільки, майно, внесене членами (учасниками) до статутного (пайового) фонду зазначених підприємств є власністю цих підприємств, як юридичних осіб (ч. 1 ст. 20 Закону України "Про сільськогосподарську кооперацію", ст. 12 Закону "Про господарські товариства"). Тому, необхідно говорити не про включення членів (учасників) у відносини власності, а про включення їх у майнові відносини з цими підприємствами. Також вони беруть участь в управлінні справами таких підприємств. Як зазначалось раніше, для членів сільськогосподарських виробничих кооперативів - це не тільки право, а й один з основних обов'язків, який повинен здійснюватись особисто і безпосередньо. Для учасників господарських товариств - це право, яке можливо реалізувати і через представників.