Водночас часто зустрічаються поняття ,юрисдикція" і ,підсудність", ,підвідомчість" [373][381]. На нашу думку, родове поняття ,компетенція" краще виражати за допомогою поняття ,юрисдикція" як традиційного і більш точного, зважаючи на основні завдання правосуддя. Юрисдикція означає судочинство, здійснення правосуддя [573, 153][382]. Існують й інші точки       зору [381][383].

Юрисдикція судів встановлюється за принципом від загального до часткового.

Як зазначалося, суттєвою ознакою господарської юрисдикції є єдиний предмет судового захисту і судової діяльності, що відображає спеціалізацію даної юрисдикції і обсяг правового захисту в господарському судочинстві. Отже, господарські суди повинні розглядати весь комплекс питань правового регулювання економічних відносин, що виникають між суб'єктами права, насамперед суб'єктами підприємницької діяльності. Враховуючи комплексний характер таких відносин, предметом судового захисту повинні бути суб'єктивні права і законні інтереси даних суб'єктів (суб'єктивна ознака обсягу судового захисту), предметом судової діяльності повинні бути економічні спори (об'єктивна ознака обсягу судового захисту).

Отже, відповідно до компетенції господарські суди поділяються на місцеві, апеляційні, Вищий господарський суд України. При цьому всі без винятку господарські суди здійснюють правосуддя шляхом розв'язання господарських (економічних) спорів, розгляду інших справ, віднесених до їх компетенції законодавством. Основним завданням при розгляді підвідомчих спорів є захист порушених або таких, що оспорюються, прав і законних інтересів у сфері підприємницької чи іншої економічної діяльності, сприяння зміцненню законності і попередження правопорушень у цій сфері.

Місцевими господарськими судами є господарський суд Автономної Республіки Крим, господарські суди областей, міст Києва і Севастополя. Місцеві господарські суди є судами першої інстанції, а також розглядають господарські справи у зв'язку з нововиявленими обставинами у передбачених законом випадках.

Отже, основним у діяльності місцевих господарських судів є розв'язання господарського (економічного) спору, вирішення справи по суті.

У чинному господарському процесуальному законодавстві відсутнє визначення економічного спору. На нашу думку, йдеться не про економічні (це не зовсім правова категорія), а господарські спори, які можна було б визначити як спори, що виникають між суб'єктами господарювання у процесі і у зв'язку зі здійсненням ними їх статутних прав та обов'язків.

Місцевий господарський суд вивчає і узагальнює судову практику, а також здійснює інші повноваження, надані йому законом.

Щодо порівняння місцевих господарських судів України і, наприклад, Російської Федерації, то нижчими судами Російської Федерації є арбітражні суди суб'єктів федерації, але з 1 липня 1995 р. в одному арбітражному суді будь-якого суб'єкта федерації існують нібито два самостійних у процесуальному відношенні суди першої і апеляційної інстанцій, в той час як до цього Вищі арбітражні суди республік у складі Росії могли розглядати справи у порядку нагляду. Сьогодні ж усі без винятку арбітражні суди Російської Федерації будь-якого суб'єкта федерації за своїми повноваженнями, колом і характером питань, що розглядаються, є      рівними  [253][384].

Новий Арбітражний процесуальний кодекс Російської Федерації, прийнятий 24 липня 2002 р., містить низку новел, зокрема щодо розгляду справ у першій інстанції. Так, на відміну від Арбітражного процесуального кодексу 1995 р. у новому кодексі не передбачено інституту відмови у прийнятті позовної заяви.

Слід зазначити, що до Арбітражного процесуального кодексу 2002 р. введено новий для арбітражного процесу інститут залишення позовної заяви без руху. Нині в арбітражному процесі, як і у цивільному, допускається виправлення порушеної форми або змісту позовної заяви, а також невірної її оплати [219][385].

В Україні у Господарському процесуальному кодексі відповідними статтями встановлюються і відмова у прийнятті позовної заяви, і її повернення. Ці ж інститути збережені й у проекті Господарського процесуального кодексу України, над яким активно працює Вищий господарський суд України. Проект також запроваджує інститут відмови у прийнятті як апеляційної, так і касаційної скарг. Цей інститут повинен розв'язати проблему відсутності у чинному процесуальному законі адекватного процесуального реагування, зокрема у випадку подання апеляційних скарг, які не можуть бути предметом апеляційного і касаційного перегляду. Існують також пропозиції щодо запровадження інституту залишення апеляційної та касаційної скарг без розгляду [343][386]. Це здається більш доцільним, ніж введення аналогічних положень, але щодо суду першої інстанції, як у Арбітражному процесуальному кодексі Російської Федерації.

Фахівці неоднозначно оцінюють новий Арбітражний процесуальний кодекс Російської Федерації, зазначаючи, що за наявності позитивних моментів є нечіткість щодо формулювань [493][387].

У Великій Британії система судів суттєво відрізняється від тієї, що притаманна континентальній правовій сім'ї. Так, традиційним є також поділ на вищі та нижчі суди, при цьому природа вищих судів така, що їх юрисдикція не залежить від територіальних критеріїв, від суми позовних вимог, у той час як ці ж критерії є визначальними для нижчих судів. Арбітражні суди у цій системі посідають окреме місце: вони не є державними, як це прийнято в Україні, а належать до категорії третейських судів, із своєю специфікою формування і розглядом арбітражних             справ [160][388].

Повертаючись до місцевих судів, що здійснюють господарське судочинство з першої інстанції, слід зазначити, що згідно з проектом Господарського процесуального кодексу України, на відміну від чинного передбачається декілька форм судового процесу. Перша з них — позовне провадження для розгляду справ у спорах між суб'єктами підприємницької діяльності. На думку автора, варіант позовного провадження, передбачений чинним Господарським процесуальним кодексом України, в основному відповідає об'єктивним властивостям справ у спорах, що виникають у сфері підприємництва. Проте він не може бути застосований до всіх категорій справ, що підвідомчі господарським судам.

Другою формою є провадження з адміністративно-господарських справ, назване у проекті контрольним. У межах цього провадження передбачено процедуру розгляду справ, що виникають у зв'язку зі здійсненням державного контролю за підприємницькою діяльністю. До третьої форми судового процесу віднесено провадження у справах про банкрутство.

Порівнюючи ці положення з арбітражним процесуальним законодавством Російської Федерації, до прийняття Арбітражного процесуального кодексу 1995 р., говорити про наявність таких проваджень навряд чи доцільно.  На сьогодні у арбітражному процесі Росії розрізняють загальне позовне провадження, у межах якого розглядається основна маса справ, а також особливе провадження для розгляду справ про встановлення юридичних фактів [49][389]. До cправ особливого провадження також належать справи про банкрутство [70][390].

Апеляційні суди є другою гілкою у системі господарських судів України.

У процесі розвитку судочинства визначено три способи оскарження рiшень суду першої інстанції: апеляція, касація, ревізія. Кожен з них має свої особливості, що відрізняють їх один від одного. Всі ці способи спрямовані на перевірку законності та обґрунтованості судових актів нижчих судів та виправлення помилок, допущених цими судами.

До цього часу як у цивільному процесуальному, так і господарському процесуальному праві України відсутні спеціальні комплексні дослідження, присвячені проблемам апеляційного провадження. Під апеляцією, як відомо, розуміють і порядок перегляду судових рішень, і форму звернення до суду. Так, у другому значенні апеляцією (апеляційною скаргою) вважається прохання, що подається однією із сторін спору до апеляційного суду внаслідок невірності рішення суду першої інстанції, прийнятого на користь іншої сторони [49][391]. У правовій літературі до 1917 р. апеляція визначалась саме як прохання сторони, що вважає рішення несправедливим.

Це поняття ,чистої", або класичної, апеляції, під якою розуміють прохання сторони, яка вважає рішення суду першої інстанції невірним в цілому або у певній частині, про новий розгляд справи і прийняття іншого рішення судом вищої інстанції.

Апеляційний спосіб оскарження характеризується такими ознаками:

— розгляд справи з апеляції переходить до вищого суду, що має ті самі права й обов'язки щодо дослідження, розгляду справи по суті, що й суд першої інстанції;

— апеляція зазвичай подається проти рішення по суті;

— апеляційна скарга призупиняє виконання рішення суду першої інстанції;

— апеляційний суд, розглядаючи апеляцію, не має права повернути справу на новий розгляд до суду першої інстанції, а зобов'язаний винести рішення самостійно;

— апеляційний суд, переглядаючи справу, досліджує як питання факту, так і питання права, тобто має право перевірити як юридичну, так і фактичну сторони справи у тому ж обсязі, що й суд першої інстанції [89, 90][392].

Можливість подання апеляційної скарги є суб'єктивним правом   сторін [406][393], здійснення якого залежить від бажання учасників процесу. Звернення з апеляційною скаргою до господарського суду при дотриманні встановлених порядку і термінів тягне за собою обов'язковість повторного розгляду справи у суді апеляційної інстанції, що є причиною для початку провадження у суді апеляційної інстанції [449, 406][394].

Отже, апеляційне провадження — це сукупність дій господарського суду апеляційної інстанції та осіб, що беруть участь у справі, яка здійснюється з метою перевірки законності й обґрунтованості актів господарського суду, не набравши чинності і повторного розгляду справи по суті [102][395].

Інститут апеляційного провадження є для українського господарського судочинства новим, що прийшов на зміну перевірці законності й обґрунтованості рішень господарських судів у порядку  нагляду [432, 434][396].

Апеляційні суди в Україні створюються і діють в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, якщо інше не передбачено законом.

У назві апеляційних судів використовується назва населених пунктів, в яких вони знаходяться.

Апеляційні суди складаються з обраних Верховною Радою України безстроково чи призначених Президентом України у межах п'ятирічного терміну суддів.

Голова апеляційного суду та заступники голови апеляційного суду призначаються на посаду на п'ять років з числа суддів та звільняються з посади Президентом України за поданням Голови Верховного Суду України (а щодо спеціалізованих судів — голови відповідного вищого спеціалізованого суду) на підставі рекомендації Ради суддів України (щодо спеціалізованих судів — рекомендації відповідної ради суддів).