Так, Н.А.Муцинова вказує, що на практиці дані органи поки не отримали свого визнання та розвитку на підприємствах, в установах та організаціях[181]. Практика укладання колективних договорів в Росії, свідчить про те, що представником працівників в більшості випадків виступає виборний профспілковий орган[182]. А.Ф.Нуртдінова в більш категоричній формі висловлює своє бачення щодо перспектив створення інших представницьких органів працівників. Зокрема, вчена пише, що інтереси працівників в колективних трудових відносинах представляють професійні спілки та їх об'єднання. Вони фактично виступають стороною колективного договору або угоди. Участь інших представницьких органів працівників в колективно-договірному регулюванні не отримало широкого поширення на практиці. Актуальність їх створення в умовах дії права на вільне об'єднання і реальної можливості безперешкодного утворення профспілки невелика[183].

          Ми не проти створення інших представницьких організацій трудящих. Навпаки, вважаємо, що їх створення буде стимулом і спонукати професійні спілки більш активно і дієво брати участь в колективно-договірному процесі. Але все ж слід визнати і врахувати практику створення інших представницьких організацій трудящих в одній організації. А вона свідчить, що стороною в колективному договорі чи угоді від імені найманих працівників виступають виключно профспілки або одна профспілка. Норма зазначеного Закону про можливість брати участь у переговорах і укладенні колективних договорів і угод від імені найманих працівників інших представницьких організацій трудящих фактично реалізована не була[144]1. 

          Положення українського законодавства про представництво працівників цікаво зіставити  з міжнародними трудовими нормами і зарубіжним досвідом. В певній мірі це може бути корисно і для визначення перспектив розвитку законодавства.

          Конвенція МОП №135 "Про захист прав представників трудящих на підприємстві і наданих їм можливостей" (1971) визнає представниками трудящих представників професійних спілок, тобто призначених або обраних професійними спілками або членами таких профспілок, чи виборних представників, вільно обраних трудящими підприємства у відповідності з положеннями національного законодавства і колективних договорів, і функції яких не включають діяльності, котра визнана виключною перевагою професійних спілок.

          Зауважимо однак, що: а) мова йде тільки про рівень підприємства; б) немає ніякого спеціального згадування про колективні переговори. В той же час Конвенція №154 "Про сприяння колективним переговорам" (1981) спеціально вказує, що національне законодавство або практика можуть визначати, в якій мірі термін "колективні переговори" (тобто переговори, які проводяться з метою встановлення умов праці або врегулювання трудових відносин) поширюється також на переговори з цими представниками  (не профспілковими).

          Якщо такі представники визнаються учасниками колективних переговорів, то при необхідності повинні вживатися заходи "для забезпечення того, щоб присутність цих представників не змогла послабити позиції зацікавлених організацій трудящих" (ст.3 п.2 Конвенції №154). Рекомендація №91 "Про колективні договори" (1951) прямо вказує, що колективний договір укладається представниками працівників в тому випадку, коли відсутні представницькі організації трудящих (профспілки).

          Таким чином, інші, не профспілкові представники працівників у відповідності з міжнародно-правовими актами розглядаються як "другорядні" учасники колективно-договірного процесу. Така позиція МОП базується на практиці переважної більшості країн, в яких профспілки представляють собою найбільш авторитетні організації трудящих.

          Практика колективно-договірного регулювання в західних країнах склалася таким чином, що на рівні галузі, адміністративно-територіальної одиниці, держави в цілому колективні угоди укладаються виключно професійними спілками і їх об'єднаннями (конфедераціями).

          На підприємстві представником працівників на колективних переговорах в деяких країнах може виступати робітнича рада або аналогічний йому представницький орган.

          Правове положення робітничої ради характеризується тим, що вона: а) формується (або обирається) всіма працівниками даного підприємства* і представляє їх інтереси незалежно від членства в тій чи іншій профспілці; б) наділена повноваженнями на визначений строк; в) в якості свого основного завдання висуває співпрацю з адміністрацією, участь в управлінні виробництвом. Деякі вчені порівнюють правовий статус таких органів з профспілкою в колишньому Союзі РСР[184].

          Робітничі ради виступають представником працівників на колективних переговорах в тих країнах, де не має первинної профспілкової організації (профспілкових представників) на підприємстві, наприклад, в Італії[185], або такі організації не наділені правом укладати колективні договори, наприклад, Нідерланди, ФРН[186].

          Проблема координації діяльності профспілок і робітничих рад актуальна для невеликої групи країн, де, з однієї сторони, допускається укладення колективного договору на рівні підприємства, з другої - на підприємстві існує одночасно обидва представницьких органів. Таке положення має місце в Іспанії. Відповідно з трудовим законодавством колективний договір укладає профспілка, якщо представники профспілки складають більшість членів робітничої ради, і робітнича рада, якщо профспілкова більшість відсутня[187].

          Таким чином, зарубіжна практика колективно-договірного регулювання ґрунтується переважно на профспілковому представництві.                                                                          

          В Україні відсутні випадки участі в колективно-договірному процесі інших представницьких організацій трудящих.

          В Росії не профспілкові представницькі органи допущені до укладання колективних договорів тільки в 1992 році. Слід визнати, зазначає А.Ф.Нуртдінова, що запропонована законодавцем модель великого значення не має. За даними Міністерства праці Російської Федерації ініціатором розроблення та укладання колективних договорів виступають в основному профспілкові організації. Лише в деяких випадках від імені працівників виступають органи громадської самодіяльності. Вчена відмічає, що такі випадки зареєстровані в Брянській, Курганській областях, в Санкт-Петербурзі[183]1.

          На нашу думку, подібне "альтернативне" представництво має тимчасовий характер і пов'язано, головним чином, з труднощами перехідного періоду, пошуком нових рішень. Надання права на здійснення колективно-договірного регулювання іншим, не профспілковим, представникам можна розглядати як своєрідний експеримент. Експеримент, який виявив, що в нашій країні, як і в більшості інших країн світу, основним учасником переговорного процесу були і залишаються професійні спілки. Вважаємо, що фактично складений порядок речей і повинен бути закріплений в законодавстві. А тому пропонуємо ч.1 ст.3 Закону України "Про колективні договори і угоди" викласти в новій редакції: "Колективний договір укладається між роботодавцем з однієї сторони і представником працівників - первинною профспілкою організацією (організаціями), а в разі відсутності профспілок - представниками, вільно обраними на загальних зборах працівників та уповноважені ними".

          Основним напрямом діяльності професійних спілок є участь в колективно-договірному процесі і встановленні умов праці за погодженням з роботодавцем (роботодавцями). Інші представницькі організації трудящих (ради трудових колективів, робітничі ради, ради персоналу і т. ін.), якщо буде визнана необхідність їх створення, можуть зосередитися на реалізації інших форм соціального партнерства, наприклад, брати участь в управлінні підприємства, установи, організації шляхом проведення консультацій з роботодавцем перед прийняттям управлінського рішення, мати свого представника в колегіальних органах управління і т. ін. 

          Третя і, мабуть, найбільш складна проблема, пов'язана з представництвом працівників, - це множинність представницьких організацій та органів.

          Проблема множинності представництва досить важлива, оскільки рішення її повинно лежати між зручностями використання механізму колективно-договірного регулювання і демократичністю створення та функціонування представницьких організацій і органів. В Україні ця проблема стоїть дуже гостро в зв'язку з тим, що практика колективно-договірного процесу не виробила досить чітких правил взаємодії представників працівників, які мають право на участь в колективних переговорах. Разом з тим, необхідно відмітити, що встановлення таких правил, прийнятних в теоретичному відношенні та застосованих на практиці, є загальною проблемою країн, які використовують колективно-договірне регулювання трудових відносин.

          Які шляхи вирішення цієї проблеми пропонує світова практика?

          В більшості країнах переважне право на участь в колективних переговорах надано представницьким профспілкам. Тобто для наділення профспілки відповідними правами здійснюється спеціальна процедура визнання її представницькою. Представництво, як особлива ознака профспілки, характеризує відносну чисельність працівників, які довірили захист своїх інтересів даній профспілці. Представницька профспілка - це організація, яка охоплює більшість працівників підприємства, галузі і т. ін., тобто відповідного об'єднання для ведення переговорів (bargaining unit).