Всього на сайті:

Дисертацій, Курсових: 2875

Підручників з права онлайн: 41

НПК кодексів України онлайн: 16

3.1. Строки при провадженні кримінальної справи у суді першої інстанції

Сторінки матеріалу:

 

Відповідно до ч. 1 ст. 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються [147]. Стаття 2 Закону України "Про судоустрій України" від          7 лютого 2002 р., визначаючи завдання суду, зазначає, що "суд, здійснюючи правосуддя, на засадах верховенства права забезпечує захист гарантованих Конституцією України та законами прав і свобод людини і громадянина, прав та законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави" [111].

Відомий австрійський процесуаліст, у свій час - міністр юстиції Австрії Юлій Глазер зробив висновок про те, що процес в юридичному сенсі є такою діяльністю, за допомогою якої, в окремому випадку, відновлюється стан, що відповідає правовій нормі, через ухвалення й виконання судового рішення. Вихідний пункт юридичного процесу - зіткнення інтересів і по-різному зацікавлених осіб, його задача - відновлення стану, який відповідає істині і праву, за допомогою судового рішення, яке постановляється відмінною від зацікавлених осіб безсторонньою третьою особою, рішення яке ухвалити необхідно і відкладати на майбутній час не можна [42, с. 9, 14]. 

Правильний та своєчасний розгляд кримінальних справ - одне з найголовніших завдань суду, виконанню якого сприяє суворе дотримання строків судочинства. Їхнє порушення без поважних причин знижує ефективність застосування закону, а в окремих випадках, тягне скасування прийнятого рішення або втрату права на провадження судової дії, що значно знижує якість роботи судів, спричиняє цілком справедливе нарікання з боку громадян.

Головним критерієм оцінки якості розгляду справ є процесуальний закон, оскільки він формує всі вимоги, яким має відповідати судочинство. Стосовно оцінки розгляду оперативності розгляду судами кримінальних справ встановлені законом процесуальні строки також відіграють роль важливого критерію.

З одного боку, оперативність судочинства не може бути визначена тільки як максимально швидкий розгляд справ будь-якою ціною і будь-якими засобами, оскільки важливо щоб, незважаючи на прагнення до мінімальних витрат часу, суд повно, всебічно і об'єктивно виконав усі необхідні процесуальні дії. Отже, йдеться не взагалі про скорочення часу на розгляд справ, а про таку оперативність, що виключає непотрібні витрати часу, в тому числі й об'єктивно невиправдане порушення процесуальних строків. Так, наприклад, втрачає сенс іноді багатогодинне читання обвинувальних висновків у суді, тому що жодне з його положень не може бути прийнято судом до уваги без безпосереднього дослідження. 

З іншого боку, оперативність розгляду кримінальних справ не можна ототожнювати з оперативністю всієї діяльності судової системи (суду) по здійсненню правосуддя або оперативністю в роботі судді. Суд або окремий суддя можуть працювати дуже напружено без зайвих витрат часу та непотрібних простоїв і, незважаючи на це, розгляд окремих кримінальних справ у ряді випадків не можна буде визнавати оперативним. Оперативність судочинства повинна визначатися як реально можливий швидкий у часі рух кримінального процесу у конкретній справі, що забезпечує досягнення всіх його завдань.

 Мета оперативного здійснення судочинства - не інтенсифікація праці суддів, а своєчасне, без зволікань, здійснення захисту інтересів держави і прав громадян у зв'язку з фактом вчинення конкретного злочину й переслідування за нього. Йдеться про оперативне покарання винних і реабілітацію безпідставного притягнення до кримінальної відповідальності осіб.

Винесенням вироку не закінчується процесуальна діяльність суду першої інстанції, тому що для реалізації судових рішень суд має здійснити ще цілий ряд дій адже без цього проходження справи через суд не може вважатися завершеним. Водночас, оперативність при розгляді справ повинна оцінюватися не тільки і не стільки виходячи з витрат часу на процесуальні дії, які вчинені в ході судочинства. Повинні братися до уваги моменти "бездіяльності" у провадженні в справі - паузи, зупинки, перерви тощо. Практично проблема підвищення оперативності й боротьби з тяганиною в судах позв'язана з виявленням причин та усуненням періодів такої бездіяльності при проходженні справи в суді.

У стадії судового розгляду розрізняють два види строків: визначені самим законом на всі випадки однорідних правовідносин (наприклад, строк, протягом якого може бути оскаржене судове рішення; строк призначення кримінальної справи до судового розгляду тощо), та строки, які можуть встановлюватися судом при розгляді конкретної кримінальної справи (наприклад, строк, на який відкладається судовий розгляд; встановлення строку для виконання судового доручення тощо). Процесуальні строки при цьому регулюють своєчасність дій як суду (наприклад, суддя повинен призначити судовий розгляд не пізніше вказаного законом строку з дня надходження кримінальної справи до суду), так і осіб, які беруть участь у кримінальному процесі (вони можуть подати скаргу на судове рішення, внести зауваження на протокол судового засідання або вчинити інші процесуальні дії протягом встановленого законом строку).   

Більша частина встановлених строків, які відносяться до судової діяльності, регламентує не проведення процесуальних дій, а організацію розгляду справ. Це особливо чітко виявляється в групі строків, що встановлюються шляхом позначення максимального часу, до закінчення якого суд і учасники процесу повинні здійснити певні процесуальні дії. До цієї групи відносяться строки попереднього розгляду справи суддею - не пізніше десяти діб, а у разі складності справи - не пізніше тридцяти діб з дня надходження її до суду (ст. 241 КПК).

Якщо провести нескладні арифметичні дії, то ми побачимо, що фактичний строк попереднього розгляду справи суддею виявляється значно меншим. Серед десяти діб обов'язково випадає два дні вихідних (субота та неділя) плюс в деяких випадках святкові дні. Ще день-два потрібно на реєстрацію справи в канцелярії суду, на доповідь голові чи в разі його відсутності заступнику голови, повернення в канцелярію з відповідною резолюцією, передачу справи з канцелярії безпосередньо на розгляд судді. За цей час суддя повинен ретельно вивчити справу незалежно від її обсягу і складності й вирішити ряд питань, пов'язаних із призначенням справи до розгляду в суді (ст. 237 КПК). Результатом попереднього розгляду справи є прийняття одного з рішень, яке оформлюється у вигляді постанови (ст. 244 КПК).

 Однак, у складних, великих за обсягом справах суддя фізично не має можливості у стислі строки, передбачені ст. 241 КПК, глибоко вивчити всі названі питання, а тому є непоодинокі випадки, коли судді поспішають, справи в цій стадії вивчаються поверхово, що тягне необґрунтоване призначення справи до судового розгляду стосовно осіб, щодо яких розслідування проведено з грубим порушенням права обвинуваченого на захист, передбаченого ст. 63 Конституції України, а також необґрунтоване повернення кримінальних справ на додаткове розслідування чи прокуророві. Так, наприклад, справу банди Г. Янєва (75 томів) суддя Апеляційного суду Київської області О. Шевченко при попередньому її розгляді вивчав два місяці [89, c. 15]. На жаль, проект КПК (ч. 1 ст. 333) строки попереднього розгляду справи суддею передбачив такі ж самі, як і в чинному КПК.

 Строки призначення справи до розгляду в суді - не пізніше десяти діб, а в разі складності справи - не пізніше двадцяти діб із дня попереднього її розгляду (ст. 256 КПК). Проект КПК (ст. 341 Строки призначення справи до головного судового розгляду) передбачає, що у разі складності справи вона призначається не пізніше тридцяти діб із дня попереднього її розгляду. Вказівка в законі конкретного строку, не пізніше якого повинен розпочатися судовий розгляд, має на меті головну ціль - вирішення справи по суті в розумний строк.

Варто підкреслити, що встановлені КПК строки попереднього розгляду справи суддею і початку судового розгляду мають позитивне значення для забезпечення оперативності й недопущення тяганини. Проте це результат не тільки того, що закон обмежує у часі період судової діяльності, який передує початку судового розгляду. Практично дотримання лише цих строків аналізується Верховним Судом України та апеляційними судами за певні періоди часу (півріччя, рік тощо), що в свою чергу сприймається судовою практикою. Адже Інструкцією щодо заповнення форм статистичної звітності про роботу судів загальної юрисдикції (крім господарських судів), затвердженої спільним наказом Державного комітету статистики України, Верховного Суду України, Міністерства юстиції України № 206/90/44/5 від 27 травня 2002 р., передбачено лише дві графи, де зазначається кількість справ, у яких  порушено судові строки - а саме, строки попереднього розгляду справи суддею та строки призначення справи до розгляду в суді, встановленні статтями 241 і 256 КПК [121].

Періоди часу, коли справа відкладається або зупиняється, при складенні статистичного звіту не включаються. Це є не зовсім логічним. Необхідно мати на увазі, що нормальне дотримання строків попереднього розгляду справи суддею і призначення справи до розгляду може в подальшому привести до втрати часу в судочинстві, яке пов'язане з неодноразовим відкладенням справ після початку судового засідання. Тому не можна давати позитивну оцінку оперативності підготовки до судового засідання, виходячи тільки з даних про дотримання строків, передбачених ст.ст. 241 та 256 КПК. Треба співставляти ці дані з подальшим відкладенням судових засідань, викликаним, насамперед, поганою підготовкою справи, із загальним часом, який був необхідний суду для розгляду та вирішення справи.

Аналогічне значення має і ряд строків, які визначаються шляхом вказівки в законі на обставини, з настанням чи закінченням яких пов'язується можливість або необхідність здійснення конкретної процесуальної дії і настання певних процесуальних наслідків. До таких строків відносяться: строк зупинення провадження у справі до розшуку чи видужання підсудного (ч. 2 ст. 280 КПК), строк призначення справи до розгляду - не пізніше трьох місяців з дня направлення її до апеляційного суду  (ч. 2 ст. 354 КПК); строк набрання вироком законної сили (вирок місцевого суду набирає законної сили після закінчення строку на подання апеляцій, а вирок апеляційного суду - після закінчення строку на подання касаційної скарги, внесення касаційного подання, якщо його не було оскаржено чи на нього не було внесено подання. В разі подачі апеляцій, касаційної скарги чи внесення касаційного подання вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи відповідно апеляційною чи касаційною інстанцією, якщо інше не передбачено КПК (ч. 1 ст. 401 КПК).  

Встановлення вищезазначених строків, безумовно, має на меті виключити необґрунтовану втрату часу та бездіяльність суду при провадженні у справі, тобто сприяє підвищенню оперативності судочинства.

Особливу групу процесуальних строків становлять ті строки, що встановлені не як максимальні, а як мінімальні і не можуть бути скорочені. Відповідно до чинного КПК у суді першої інстанції до них відносяться, наприклад, строк для вручення підсудному копії обвинувального висновку (ч. 1 ст. 254 КПК), строк для вручення копії вироку засудженому або виправданому (ч. 1 ст. 344 КПК).