Об'єктом вивчення почеркознавства є почерк людини, а авторозпавства - письмова мова людини.

За почерком криміналістика вчить і допомагає встановлювати виконавця тексту (рукописного) чи окремих його реквізитів, а за письмовою мовою - автора як рукописного, гак і іншим способом викопаного тексту документа.

Письмо - один із способів матеріальної фіксації думок і мови людини.

Розрізняють писемну та усну мову людини.

Відмінність писемного від інших способів фіксації мови полягає в тому, що думки та мова людини відображаються у вигляді літер, символів, знаків.

Своєю чергою, в письмі визначають дві сторони: змістовну та графічну.

Змістовна сторона письма - це письмова мова, а графічна -це почерк.

Письмова мова - зміст документа, який характеризується специфікою мовно-змістовних засобів.

Почерк - система автоматизованих рухів, які використовуються для виконання письма.

Ознаки письмової мови поділяються на:

• Загальні ознаки письмової мови.
• Окремі (або індивідуальні) ознаки письмової мови. Загальні ознаки характеризують письмову мову людини в

цілому; вони притаманні всім людям що вміють письмово висловлювати свої думки, дає змогу попередньо диференціювати авторів рукописів чи машинописних текстів перш за все за ступенем володіння письмовою мовою. До загальних ознак відносять:

•  загальний зміст документа;

•  рівень володіння письмовою мовою або ступінь грамотності (тобто граматичні ознаки);

• лексичні ознаки;
• стиль викладу (стилістичні ознаки);

•  ознаки просторової орієнтації (топографічні ознаки письмової мови);

•  ознаки загального рівня розвитку автора письмової мови.

>  Загальний зміст документа - його суть та сенс. Ознайомлюючись зі змістом, аналізують:

• тему (тобто сутність змісту документа, його ідейну чи іншу спрямованість);
• відомості фактичного характеру, посилання на джерела та використані матеріали;

-   згадування про самого автора.

Виходячи із загального змісту документа можна виснувати про:

-    умови, за яких складався документ;

-    мотиви, якими керувався автор;

-    цільове призначення документа;

-    інтереси, які враховувалися під час складання документа;

-    ступінь обізнаності автора щодо конкретних фактів.

Усе це сприяє попередньо (наближено, а подеколи точно якщо є відомості зі змісту про автора, які можна перевірити тощо) робить можливим визначити коло осіб серед яких доцільно шукати автора.

>   Граматичні ознаки відображають ступінь дотримання автором системи граматичних норм мови, яких його свого часу навчали у школі чи іншим способом. Засвоєння (навчання) граматичного ладу мови відбувається поступово з дитинства через повторення мови дорослих, навчання у школі нормативної граматики та самоосвіту.

Граматичні ознаки поділяють на:

-    орфографічні;

-    синтаксичні;

-    пунктуаційні.

До орфографічних ознак належать: порядок написання тих або інших письмових знаків, буквених складів; відмінювання слів, родові закінчення, відмінки, відміни тощо.

Синтаксичні ознаки - звичайний характер побудови речень, тобто спосіб поєднання автором слів у реченні.

Пунктуаційні ознаки - стійка, звична для автора система способів виживання, тобто розставлення на письмі розділових знаків, за допомоги яких забезпечується змістовне (семантичне) формування письмової мови, її синтаксичні та ритмомелодійні особливості.

Загальний рівень грамотності може бути:

-     високим - за відсутності орфографічних, синтаксичних помилок та обгрунтованого розставлення розділових знаків;

• середнім - за відсутності грубих помилок у нескладних випадках правопису, але їх наявності у складних;
• низьким - за наявності численних орфографічних, синтаксичних і пунктуаційних помилок, не обов'язково у складних випадках.

> Лексичні ознаки є відображенням у змісті документа мовних засобів письма, якими володіє автор, виражаючи свої думки в рукоиисі чи машинописному тексті.

До лексичних ознак відносять:

-    словниковий запас (власне лексика);

-    фразеологію;

-    зображувально-виразові знаки.

Словниковий запас - це кількість слів, понять із різних галузей знань, якими оперує автор і які відображають рівень його культури, професіоналізму, начитаності, ерудиції.

Цей запас може бути:

-    великим,

-    середнім,

-    малим (бідність мови).

На бідність лексики вказує така ознака, як невиправдані повтори тих самих слів і виразів.

Що більший словниковий запас, то більш письменною вважається людина, про що свідчить використання лексичних синонімів, фразеологізмів, різноманітних визначень.

Особливістю лексики письмової мови є використання:

• професіоналізмі в (слів-термінів, вживання яких є характерним для осіб певної професії);
• архаїзмів (слів-термінів, що вийшли із сучасного літературного вжитку: чадо - дитина; чолом бити - просити, звертатися з клопотанням тощо);
• нових слів - неологізмів (тобто таких слів, що недавно ввійшли в мову науки, техніки, мистецтва та інші сфери спілкування: нові українці, менталітет, космоплавання тощо);

• історизмів (слів, якими в минулому характеризували певні поняття: предмети, явища, але вже сьогодні не існують: опричники, волосний писар тощо);
• арготизмів - жаргонні слова (слова-терміни з таємного жаргону певних соціальних груп, злодіїв, волоцюг, жебраків тощо, які відрізняються від загальноприйнятої мови наявністю специфічних слів і виразів: соси - гроші, ксива - документ і т. д.);

-    діалектизмів (слів, характерних для мешканців певної територіальної одиниці або запозичених із діалекту цього краю);

-   варваризмів (неправильно вживаних слів чи виразів, запозичених з іншої мови: трапляються тоді, коли автор, виконуючи писання нерідною мовою, пише окремі письмові знаки, слова, а інколи і цілі речення з дотриманням правил граматики рідної мови);

-   вульгаризмів (слів, що несуть різко виражену грубість);

-   ідіом (своєрідних зворотів мови, властивих певній мові та дослівно не перекладуваних на іншу мову).

Фразеологія - сукупність стійких поєднань слів (усталених зворотів) мови, які позначають щось як єдине за змістом (ідіоми, прислів'я, крилаті вирази тощо).

Характер фразеологічних зворотів оцінюється під кутом зору їх розповсюдженості, архаїчності, національного забарвлення, що допомагає встановити вік, умови виховання й рівень освіченості; національність, ерудованість, професію автора, середовище проживання і коло спілкування.

Зокрема, звороти "стрімголов", "ловити рибу в каламутній воді", "танцювати під чужу дуду" - є типовими для будь-якої людини, а ось: "геркулесова п'ята", "лебедина пісня", "сизифо-ва праця" є характерними для освічених і начитаних людей.

Зображувально-виразові засоби - це речення, звороти слів, вирази, що вживаються в переносному значенні (метафори, гіперболи, іронії, порівняння), а також стилістичні фігури (градація, антитеза, риторичні запитання та ін.).

Вони застосовуються для підвищення, підсилення дієвості мови, надання їй образності, сили експресії тощо, створюючи пам'ятний образ: поглиблюють і покращують процес зрозуміння та усвідомлення основного, головного в описуваних подіях і можуть індивідуалізувати письмову мову аноніма.

Ступінь володіння такими засобами дає змогу судити про належність автора до певної групи осіб.

> Стиль викладу (стилістичні ознаки) письмової мови -це сукупність використання лексичних, фразеологічних і зображувальних засобів мови; манера викладення думок, зворотів у реченні, синтаксичній структурі, структурі фраз і побудові тексту в цілому.

До цих засобів відносять:

• характер уживаної мови, залежно від якого стиль (жанр) викладу може бути:

-   науковий;

-    публіцистичний (газетно-журнальний);

-    офіційно-документальний (канцелярський);

-    виробничо-технічний;

-    художньо-белетристичний;

-    епістолярний;

-    жаргонний;

-    розумовий тощо.

Специфіка кожного з названих стилів обумовлюється цільовою скерованістю документа, навичковими особливостями автора виражати думки, що відповідають його індивідуальним, емоційним, психічним, професійним та іншим звичкам, захопленням.

• манеру викладу (лаконічна, багатослівна, багаторазові повтори чи відступи);

•   вибір речень та їхню різноманітність;

• композицію викладу (загальну будову документа): чи пишеться текст за планом, чи поділяється текст на абзаци, чи вирізняються найбільш важливі думки тощо;
• послідовність викладу - висновок, потім факти (докази) чи навпаки;
• використання для передання змісту образних та ідіомотор-них зворотів мови тощо.

Стиль викладу відображає використання мовних засобів у відповідності до функціонального значення мови, він певним чином характеризує особистість автора документа, відображаючи:

-    характер мислення автора,

-    досвід,

-    глибину знань,

-    професію,

-    індивідуальні мовні звички та нахили,

-    культуру,

-    середовище проживання (перебування) тощо.

> Топографічні ознаки (розташування тексту і його частин на папері, тобто ознаки просторової орієнтації засобів письма), а також інші незначні звички письмової мови:

• поля (марґінеси): їх розташування (ліве, праве); розмір; конфігурація; напрям (вертикальні, такі, що звужуються чи розширяються);
• абзаци: наявність і кількість; спосіб вирізнення абзаців; розмір абзацних відступів;
• рядки: конфігурація (прямі, вигнуті, ступінчасті); напрям; розташування щодо розлінування на папері; розмір проміжків між рядками;

-   наявність перенесень слів; проміжки між словами;

• особливості закінчення рядків; рівень і розташування знака переносу;
• звернення до адресата (розміщення щодо країв листа паперу і тексту документа);

-   підпис, дата - розміщення на аркуші відносно тексту.

До дрібних (незначних) звичок як загальних ознак письмової мови треба віднести:

-    вирізнення окремих частин тексту;

-    методи внесення виправлень до тексту;

-   спосіб нумерації сторінок, розділів, абзаців, пунктів, частий тощо;

-   спосіб скорочень слів, абревіатури.

Доречно зазначити, що топографічні ознаки письмової мови багато авторів через їхню близькість до ознак почерку відносять до загальних ознак почерку.

Як видається, це не виправдано, оскільки своєрідність розташування тексту на аркуші паперу свідчить не так про особливості графічного оформлення автором своєї думки на папері автоматизованою й координованою системою рухів, як про прояв однієї з важливих його звичок, що залежить від його індивідуально-інтелектуальних (а деякою мірою й естетичних) особливостей, що виступають важливим і додатковим фактором розпізнавання автора документа.