Розглядаючи в Печерському райсуді м. Києва справу за позовом гр. К., зміст якого зумовлювався розподілом спільної часткової власності, один із авторів цієї книги зіткнувся із ситуацією, коли відповідачами змушені були зазначити представників спадкоємців, які діяли за довіреністю, оскільки дійсних спадкоємців за заповітом нотаріус відмовився називати і заходів  щодо охорони спадкового майна вжито не було. Отже, суд прийняв таку заяву і її розглянув, хоча в цьому випадку слід було застосовувати ст. 105 ЦПК 1963 р., в якій передбачалася доцільність заміни неналежного відповідача.

Тому з такою практикою однозначно погодитись важко. Дійсно, спадкоємці, які не володіють встановленим і підтвердженим свідоцтвом про право на спадщину, правоздатністю для участі в цивільному процесі не володіють. Але автор вище зазначав, що спадкоємцям, які довели нотаріусу своє право на отримання спадщини треба надавати статус спадкоємця з цього моменту. А тому виходячи з презумпції, що спадкоємець,який прийняв частину спадщини, вважається таким, що прийняв усю спадщину, буде можливість притягувати його або інших спадкоємців до участі у справі як відповідача з відповідними матеріальними та процесуальними правами. В усякому разі таке положення буде кращим, ніж участь у цивільних справах як сторони виконавця заповіту чи охоронця майна.

У справах про продовження строку для прийняття спадщини предметом доказової діяльності осіб, що беруть участь у справі, є поважність причин пропуску для прийняття спадщини за ст. 1272 ЦК, тобто підлягає розгляду юридичний факт, а не права громадян або юридичних осіб. На цій підставі є можливість віднести цю категорію справ до окремого провадження та внести зміни до ч. З ст. 1272 ЦК, де слово "позов" замінити на "заява".

Практичне значення цього висновку полягає в необхідності конкретизації предмета доведення, що має визначати суть доказової діяльності. У справах цієї категорії предмет доведення складається з юридичних фактів - підстав вимоги, а саме: причин пропуску строку для прийняття спадщини. Фактично, ця категорія справ не може об'єднуватись з іншими. На наш погляд, об'єднання таких вимог, наприклад, з одночасною вимогою про розподіл спадщини, неможливе, оскільки у такому разі лише в остаточному рішенні суду буде зазначено, чи має право спадкоємець, який пропустив строк для прийняття спадщини, на його продовження і одночасно право на спадщину. На цій підставі до такої особи не може бути пред'явлено зустрічний позов, оскільки така особа не володіє на момент розгляду будь-яким правом, крім процесуального - права на об'єктивний розгляд справи.

           Якщо ж у цьому контексті аналізувати ЦК, то можна прогнозувати, що  кількість справ цієї категорії буде збільшуватись. Цей висновок випливає з того, що нині держава не є спадкоємцем останньої черги, як це передбачалося ЦК 1963 p., а отримуватиме відумерлу спадщину через рік (ч. І ст. 1277 ЦК). При цьому для прийняття спадщини спадкоємцям встановлено строк у шість місяців (ч. 1 ст. 1270 ЦК), а для прийняття заяв кредиторів строк продовжено до року, якщо кредитор спадкодавця не знав та не міг знати про відкриття спадщини. За такої умови кредитор має праве пред'явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, протягом одного року від настання строку вимоги (ч. З ст. 1281 ЦК). Отже. : шести місяців до року фактично неможливо буде визначити сторону є справі про продовження строку для прийняття спадщини, а можна говорити про осіб, які мають не права, а інтереси у цій справі.

Ішим процесуальним аспектом, що викликав деякі розбіжності у тлумаченні принципів цивільного процесу можна визначити право щодо надання суду доказів у справі.

Так, під час розгляду справи про продовження строку на прийняття спадщини, фабула якої аналізувалася вище, між представниками сторін виник спір з приводу права подання доказів відповідачем. Але ж які докази можуть свідчити про повідомлення громадянки Л.? Із заяви представника відповідачки про необхідність допиту свідків стало відомо, що такі показання не стосуються предмета доведення, а обґрунтовують необхідність збільшення частки у спадковому майні відповідачки. Тому вони за ст. 58 ЦПК 1963 р. не повинні були б прийматись суддею до розгляду в цій справі, оскільки не є належними до справи. Але при посиланні представника відповідачки на п. 4 ст. 129 Конституції України щодо змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, суддя визнав за необхідне для об'єктивності судового розгляду заслухати показання свідків. Отже, протягом двох днів суд і всі присутні у залі судового засідання були змушені слухати показання сусідів, близьких і далеких родичів про життя, стосунки між суб'єктами спірних правовідносин тощо.

Отже, якщо б предмет доведення було чітко визначено межами окремого провадження, то суд та позивачка були б звільнені від необхідності розглядати обставини, зовсім не пов'язані з розглядуваною обставиною, продовження строку на прийняття спадщини. Якщо ж дивитись на цю обставину об'єктивно, то випливає, що при аналізі доказів, які не стосуються предмета доведення, відбувається порушення прав позивача шляхом витрати часу та встановленням обставин, за розгляд яких мала б сплачувати державне мито інша сторона.

З цього приводу є можливість встановити, що хоча норми Конституції України є нормами прямої дії, але у випадках неналежності доказів до справи має переважати галузева норма, яка не допускає можливості суду приймати їх до розгляду на тій підставі, що вони не мають значення для справи. Тобто демократичним вирішенням цієї ситуації буде застосування конституційного принципу з урахуванням галузевого, тобто свобода осіб у поданні доказів, які стосуються справи. У противному разі суд та всі особи, які беруть участь у судовому процесі, будуть змушені вислуховувати всі непов'язані із справою думки сторони - її пояснення, свідків, кількість яких фактично не може бути обмежена за конституційним принципом і показання яких зовсім не стосуються розглядуваної справи.