Знизити відповідно до частини третьої статті 74 цього Кодексу міри пока­рання, призначені за Кримінальним кодексом України 1960 року, якщо вони перевищують санкції відповідних статей цього Кодексу до максимальних меж покарання, встановлених цим Кодексом. Зменшити відповідно до частини першої статті 55 цього Кодексу до трьох років строк покарання у виді позбавлення пра­ва обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю, призначеного як додаткове покарання. Зменшити відповідно до частин другої та третьої статті 100 цього Кодексу до одного року строк виправних робіт, призначених неповно­літнім, а також розмір відрахування з їх заробітку до 10 відсотків.

             Пункт 5 передбачає три випадки зниження міри покарання, призначеного судом:

а)  загальний випадок, що передбачений ч. 3 ст. 74 КК 2001 р.; б) два спеціальних ви­падки, встановлених ч. 1 ст. 55 та ч. 2 і ч. 3 ст. 100 КК 2001 р.

             Загальне правило полягає в тому, що відповідно до ч. 3 ст. 74 КК 2001 р. при­значена засудженому міра покарання, що перевищує санкцію нового закону, знижу­ється до максимальної межі покарання, встановленої санкцією нового закону. Це означає, що якщо особа вчинила діяння, яке і за КК 1960 р. і за КК 2001 р. визнається злочинним, то суд повинен порівняти призначене за КК 1960 р. покарання із санкцією статті (частини статті) КК 2001 р. Якщо буде встановлено, що: 1) санкція статті (час­тини статті) КК 2001 р. передбачає той же вид покарання, що був призначений особі за КК 1960 р. (наприклад, позбавлення волі чи виправні роботи), але призначене по­карання перевищує максимальну межу цього покарання в санкції статті (частини статті) КК 2001 р. (наприклад, призначено покарання у виді позбавлення волі на чо­тири роки, а максимальна межа цього виду покарання в санкції статті КК 2001 р. встановлена три роки), то суд зобов’язаний знизити особі покарання до максимальної межі покарання, встановленого КК 2001 р. (у даному випадку у виді позбавлення волі до трьох років); 2) санкція статті (частини статті) КК 2001 р. передбачає більш м’який вид покарання (ст. 51 КК 2001 р.), ніж той, що був призначений особі за КК 1960 р. (наприклад, особі призначене позбавлення волі, а найбільш суворий вид покарання в санкції нового закону - обмеження волі), то суд зобов’язаний замінити призначене особі покарання максимальним розміром найбільш суворого покарання із санкції статті нового закону (у даному випадку - максимальним передбаченим в санкції роз­міром обмеження волі).

             Оскільки ч. 1 ст. 55 КК 2001 р. передбачає, що додаткове покарання у виді по­збавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю може бути призначене на строк від одного до трьох років, то суди зобов’язані зменшити до трьох років строк цього покарання всім засудженим, якщо зазначене покарання як додатко­ве було призначене на строк понад три роки.

             Стаття 29 КК 1960 р. не розмежовує призначення виправних робіт (їх строку та розміру) між неповнолітніми та дорослими злочинцями, а встановлює загальний строк покарання від двох місяців до двох років із відрахуванням із заробітку засудженого в дохід держави у розмірі, встановленому вироком суду, але не більше 20 відсотків. Частини 2 та 3 ст. 100 КК 2001 р. встановлюють, що виправні роботи можуть бути призначені неповнолітньому у віці від 16 до 18 років на строк від двох місяців до одного року із відрахуванням із заробітку неповнолітнього в дохід держави в межах від п’яти до десяти відсотків. Отже, п. 5 встановлює, якщо неповнолітньому за КК 1960 р. встановлено покарання у виді виправних робіт понад один рік або розмір від­рахування встановлений понад 10 відсотків, то суд зобов’язаний відповідно зменши­ти строк виправних робіт до одного року чи зменшити розмір відрахування до 10 відсотків заробітку.

             Осіб, які відбувають покарання за вироком суду у виді позбавлення волі на строк до п’яти років в колоніях-поселеннях, вважати такими, які відбувають покарання у виді обмеження волі, передбачене статтею 61 цього Кодексу.

             Частини 4 та 5 ст. 25 КК 1960 р. встановлювали, що чоловіки та жінки, засудже­ні уперше до позбавлення волі, відбувають покарання у колоніях-поселеннях для осіб, які вчинили злочин з необережності, й у колоніях-поселеннях для осіб, які вчинили умисні злочини, перелічені в абз. 3 ч. 4 ст. 25 КК.

             Пункт 6 встановлює: якщо зазначені вище засуджені відбувають за вироком суду покарання у виді позбавлення волі на строк до п’ яти років включно, то вони вважа­ються такими, що відбувають покарання у виді обмеження волі.

Це пояснюється тим, що ст. 67 КК 2001 р. визначає покарання у виді обмеження волі як тримання особи в кримінально-виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов’ язковим залученням засудженого до праці строком від одного до п’яти років.

             Особи, позбавлені батьківських прав відповідно до статті 38 Кримінально­го кодексу України 1960 року, можуть бути поновлені в цих правах лише в по­рядку, передбаченому Кодексом про шлюб та сім’ю України. Особи, засуджені до покарання у виді громадської догани (стаття 33 Кримінального кодексу України 1960 року), якщо у них до набрання чинності цим Кодексом не була погашена судимість, вважаються такими, що не мають судимості.

             Пункт 7 передбачає долю осіб, засуджених до двох видів покарань, які не перед­бачені КК 2001 р., а саме: позбавлення батьківських прав та громадська догана.

             Якщо особа відповідно до ст. 38 КК 1960 р. була позбавлена вироком суду бать­ківських прав, то поновлення в цих правах можливе лише в порядку, передбаченому СК. По суті це положення було закріплено і в ч. 2 ст. 38 КК 1960 р.

             Якщо особа була засуджена вироком суду на підставі ст. 33 КК 1960 р. до по­карання у виді громадської догани і на 1 вересня 2001 р. у неї не сплив однорічний строк погашення судимості (п. 4 ч. 1 ст. 55 КК 1960 р.), такі особи з 1 вересня 2001 р. вважаються такими, що не мають судимості.

             Не приводити у виконання вироки судів в частині конфіскації майна і стягнення штрафу, якщо до набрання чинності цим Кодексом конфісковане май­но не було вилучене і реалізоване, а штраф не був стягнутий у разі, якщо за даний злочин цим Кодексом конфіскація майна і накладення штрафу не передбачені.

Пункт 8 передбачає ситуації, при яких: 1) особа була засуджена за вчинений злочин за КК 1960 р. до покарання у виді конфіскації майна або штрафу; 2) на 1 вересня 2001 р. конфісковане майно не було вилучене і реалізоване, а штраф не був стягнутий;

           санкція нового КК 2001 р. за вчинений злочин не передбачає відповідно такі види покарання, як конфіскація майна і штраф. Тільки за наявності зазначених умов ви­роки судів у частині конфіскації майна і стягнення штрафу не підлягають виконанню з 1 вересня 2001 р.

             З дня набрання чинності цим Кодексом не є особливо небезпечними реци­дивістами особи, визнані такими відповідно до статті 26 Кримінального кодексу України 1960 року. Якщо ці особи продовжують відбувати призначене їм пока­рання, то вироки судів щодо них підлягають зміні в частині визнання їх особли­во небезпечними рецидивістами. У разі потреби змінюється кваліфікація вчине­них ними злочинів, а також зменшується покарання відповідно до частини третьої статті 74 цього Кодексу. Якщо особи, зазначені в першому реченні цього пункту, відбули призначене їм покарання, але мають незняту судимість, то по­гашення судимості у цих осіб здійснюється за правилами, передбаченими стат­тями 89 і 90 цього Кодексу.

Пункт 9 регулює питання, пов’язані з тим, що на відміну від КК 1960 р. КК 2001 р. відмовився від такої категорії злочинців, як особливо небезпечний рецидивіст.

По-перше, особи, які були визнані судом особливо небезпечними рецидивістами на підставі ст. 26 КК 1960 р., з 1 вересня 2001 р. більше не визнаються такими.

По-друге, якщо на 1 вересня 2001 р. зазначені особи продовжували відбувати при­значене їм покарання (наприклад, відбували покарання у виді позбавлення волі в коло­ніях особливого режиму або в тюрмі), то вироки щодо них підлягають зміні в частині визнання їх особливо небезпечними рецидивістами.

По-третє, якщо, наприклад, дії зазначених осіб були кваліфіковані за статтями (частинами статей) КК 1960 р. за ознакою вчинення злочину особливо небезпечним рецидивістом (наприклад, крадіжка, вчинена особливо небезпечним рецидивістом, -

ч.  4 ст. 81 КК 1960 р.), то в разі необхідності суд зобов’язаний змінити кваліфікацію (наприклад, кваліфікувати крадіжку за ч. 3 ст. 81 КК 1960 р. - крадіжка з проникнен­ням у приміщення). Разом з тим якщо потреби в зміні кваліфікації немає (наприклад, дії особи були кваліфіковані за ч. 4 ст. 81 КК 1960 р. за ознаками вчинення крадіжки у великих розмірах і особливо небезпечним рецидивістом), то суд зобов’язаний лише виключити із обвинувачення вказівку на ознаку вчинення злочину особливо небез­печним рецидивістом без зміни кваліфікації. При цьому слід мати на увазі, що ви­ключаючи з кваліфікації злочину вказівку на вчинення його особливо небезпечним рецидивістом, суд може змінити кваліфікацію скоєного тільки відповідно до тих ознак, які були інкриміновані особі, не допускаючи погіршення становища засудженого (див. ВВСУ. - 2003. - № 1. - С. 29).

У випадку зміни кваліфікації на іншу статтю (частину статті) КК суд зобов’ язаний зменшити призначене покарання за умов, передбачених ч. 3 ст. 74 КК 2001 р. (див. коментар до п. 5).

По-четверте, якщо на 1 вересня 2001 р. особи, за КК 1960 р., визнавалися особливо небезпечними рецидивістами і вони відбули призначені їм покарання, але мають не зняту судимість (п. 8 ст. 55 КК 1960 р.), то погашення судимості у цих осіб здійсню­ється за загальними правилами, встановленими статтями 89 та 90 КК 2001 р. Судимість з таких осіб також може бути і знята відповідно до ст. 91 КК 2001 р.

             Переглянути всі справи про злочини осіб, які вчинили розкрадання дер­жавного або колективного майна у великих чи особливо великих розмірах, перед­бачене частиною четвертою статті 81, частиною четвертою статті 82, частиною четвертою статті 84, частиною другою статті 86, статтею 86[57] Кримінального ко­дексу України 1960 року, для вирішення питань про зміну кваліфікації дій цих осіб на відповідні частини і статті цього Кодексу (статті 185, 186, 187, 190, 191).