1.  При призначенні покарання за незакінчений злочин суд, керуючись поло­женнями статей 65-67 цього Кодексу, враховує ступінь тяжкості вчиненого особою діяння, ступінь здійснення злочинного наміру та причини, внаслідок яких злочин не було доведено до кінця.
2.  За вчинення готування до злочину строк або розмір покарання не може перевищувати половини максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого санкцією статті (санкцією частини статті) Особ­ливої частини цього Кодексу.
3.  За вчинення замаху на злочин строк або розмір покарання не може пере­вищувати двох третин максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого санкцією статті (санкцією частини статті) Особ­ливої частини цього Кодексу
4.  При призначенні покарання співучасникам злочину суд, керуючись поло­женнями статей 65-67 цього Кодексу, враховує характер та ступінь участі кож­ного з них у вчиненні злочину.

(Стаття 68 в редакції Закону України № 270-УІ від 15 квітня 2008 р.)
 

1.  Як відомо, суспільна небезпечність готування чи замаху більш низька порівня­но із закінченим злочином, хоча б тому, що не були ще вчинені всі дії чи не настали наслідки, передбачені в диспозиції статті Особливої частини КК. Однак ступінь тяж­кості самого незакінченого злочину також може бути різним, бо залежить і від кате­горії тяжкості (ст. 12 КК) вчиненого особою діяння (готування до злочину середньої тяжкості чи до особливо тяжкого), і від характеру вчиненого (замах на крадіжку чи на вбивство), і від інших обставин справи (спосіб вчинення злочину, його мотивація, наявність чи відсутність кваліфікуючих ознак тощо). Тому в ч. 1 ст. 68 КК і наголо­шується на необхідності врахування судом ступеня тяжкості незакінченого злочину.
2.  Урахування судом ступеня здійснення злочинного наміру припускає, що при призначенні покарання за незакінчений злочин суд має врахувати: а) вид незакінче- ного злочину, тобто ту його стадію, на якій злочин було перервано; б) ступінь реалі­зації злочинного наміру в межах однієї й тієї ж стадії незакінченого злочину.
3.  Вочевидь, що готування до злочину є менш небезпечним порівняно із замахом на вчинення того самого злочину, а небезпечність закінченого (невдалого) замаху є вищою порівняно з незакінченим (перерваним), що і має позначитися на обраній судом мірі покарання. Проте і в межах однієї й тієї самої стадії одного злочину сту­пінь небезпечності вчиненого може бути різним залежно від розміру (обсягу) запо­діяної шкоди, способу вчинення та характеру й інтенсивності вчинених дій. Так, готування до крадіжки може полягати лише у з’ ясуванні того, у який час потерпілий відсутній вдома, а може проявитися й у ретельній розробці плану цієї крадіжки, підшукуванні співучасників, створенні злочинної групи, виготовленні знарядь зло­му тощо. При закінченому замаху наслідки злочину можуть або взагалі не настати (промах при пострілі з метою вбивства), або настати, але в меншому обсязі (роз­мірі), ніж передбачено у диспозиції (внаслідок того ж пострілу потерпілому були заподіяні лише тяжкі тілесні ушкодження). Зазначені обставини істотно впливають на ступінь тяжкості вчиненого діяння, характеризують різний ступінь реалізації злочинного наміру і тому повинні бути враховані судом при призначенні покарання за незакінчений злочин.
4.  При кримінально-караному незакінченому злочині причини, внаслідок яких його не було доведено до кінця, не залежать від волі винного, проте впливають на ступінь небезпечності діяння і (або) особи винного і тому мають враховуватися при призна­ченні покарання. Зазначені причини можуть бути пов’язані чи, навпаки, не пов’язані з поведінкою самого винного і з цієї точки зору належать до причин суб ’єктивного чи об’єктивного порядку. Перші (суб’єктивні) характеризують ступінь активності самого винного при вчиненні злочину, інтенсивність та цілеспрямованість його зло­чинної поведінки, рівень його оснащеності та підготовленості до злочину, здатність долати перешкоди і домагатися бажаного результату. Другі (об’єктивні) свідчать про те, що злочин не був доведений до кінця не тому, що сам винний не мав достатнього «злочинного» досвіду чи необхідних «злочинних навичок», а через певні зовнішні обставини (активний опір потерпілого, втручання сторонніх осіб, своєчасне затри­мання винного тощо). Названі причини в кожному конкретному випадку свідчать про різний ступінь небезпечності як діяння, так і особи винного, і, отже, повинні бути враховані судом при призначенні покарання за незакінчений злочин.
5.  Якщо в ч. 1 ст. 68 КК закон називає ті чинники, які повинен урахувати суд при призначенні покарання за незакінчений злочин, то в частинах 2 і 3 ст. 68 КК встанов­люються ті граничні (максимальні) межі покарання, у яких воно може бути призначене судом у цих випадках. Зазначені максимальні межі покарання диференційовані в законі залежно від стадії незакінченого злочину, тому за готування до злочину (ч. 2 ст. 68 КК) строк або розмір покарання складає половину, а за замах на злочин (ч. 3 ст. 68 КК) - дві третини максимального строку (розміру) найбільш суворого виду покарання, перед­баченого санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК (п. 61 ППВСУ від 24 жовтня 2003 р.; СПВССУ. - С. 89-109; СПВСУ 2010. - С. 74-75).
6.  Слід ураховувати, що встановлені в частинах 2 і 3 ст. 68 КК вимоги закону сто­совно обмеження максимуму покарання за незакінчений злочин мають імперативний характер і тому суд зобов ’язаний їх дотримуватися у всіх випадках призначення пока­рання за готування до злочину чи за замах на нього, незалежно від характеру і тяжкості вчиненого діяння, обставин конкретної справи і даних про особу винного. Саме з таких позицій виходить і ВСУ у своїх рішеннях, висновки по яких є обов’язковими (п. 1 ч. 1 ст. 445, ч. 1 ст. 458 КПК) для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності ст. 68 КК, та для всіх судів України (СПВСУ. - Кн. 1. - С. 45-46, 81-86; РВСУ. - 2012. - Вип. 2(25). - С. 68-71).
7.  При застосуванні правил призначення покарання, передбачених у частинах 2 та 3 ст. 68 КК, слід виходити з того, що вони використовуються:

•  лише у разі вчинення особою незакінченого злочину - готування або замаху, але обходять готування до злочину невеликої тяжкості, яке згідно з ч. 2 ст. 14 КК не тягне за собою кримінальної відповідальності;
•  лише стосовно основних видів покарань і обходять додаткові. Тому, якщо в санкції поряд із основним передбачено й додаткове покарання, то при застосуванні частин 2 і 3 ст. 68 КК останнє до уваги судом не береться і призначається за загальними правилами;
•  лише стосовно таких видів основних покарань, які мають строковий вимір (на­приклад, позбавлення волі) або призначаються у певному розмірі (наприклад, штраф) (РВСУ. - 2009. - Вип. 2 (19). - С. 101-103; СПВСУ 2010. - С. 75-76). Тому застосу­вання положень частин 2 і 3 ст. 68 КК виключається у разі призначення покарання за незакінчений злочин за тими статтями КК, у санкціях яких найбільш суворим видом покарання є довічне позбавлення волі (ст. 112, ч. 2 ст. 115, ч. 3 ст. 258, ч. 3 ст. 3211, статті 348, 379, 400, ч. 4 ст. 404, ч. 2 ст. 438, ч. 2 ст. 439, ч. 1 ст. 442, ст. 443 КК), бо останнє має безстроковий (невизначений строком чи розміром) характер (п. 61ППВСУ від 24 жовтня 2003р.; ВВСУ. - 2010. - № 2. - С. 28; № 5. - С. 19; РВСУ. - 2012. - Вип. 1 (24). - С. 68-72; СПВСУ. Кн. 1. - С. 37-38, 59-65). Виняток із цього правила становлять лише випадки застосування положень частин 2 і 3 ст. 68 КК до осіб, яким згідно з ч. 2 ст. 64 КК покарання у виді довічного позбавлення волі призначено бути не може (наприклад, до неповнолітніх) і до яких у зв’язку з цим правила частин 2 і 3 ст. 68 КК застосовуються обов’язково, але виходячи вже з встановленої в санкції мак­симальної межі позбавлення волі на певний строк (п. 61ППВСУ від 24 жовтня 2003 р.);
•  лише стосовно найбільш суворого виду основного покарання, яке передбачене у відповідній санкції. Тому, якщо санкція є альтернативною, суд зобов’язаний засто­сувати правила частин 2 і 3 ст. 68 КК стосовно максимального строку (розміру) лише найбільш суворого виду основного покарання з числа тих декількох, які у цій санкції передбачені. Інші ж (менш суворі) види основних покарань, передбачені в альтерна­тивній санкції, призначаються судом у межах тих строків (розмірів), які встановлені для них у цій санкції (п. 63 ППВСУ від 24 жовтня 2003 р.). Так, якщо призначається покарання за замах на крадіжку, то строк найбільш суворого виду покарання, перед­баченого в санкції ч. 1 ст. 185 КК (позбавлення волі до трьох років) згідно з вимогами

ч.  3 ст. 68 КК не може перевищувати двох третин максимальної його межі (два роки), тоді як інші види покарань (штраф, громадські, виправні роботи, арешт) признача­ються судом у межах, установлених для них в санкції ч. 1 ст. 185 КК.

1.  При застосуванні правил частин 2 і 3 ст. 68 КК і вирішенні у зв’язку з цим питання про те, який вид основного покарання з числа декількох, передбачених в аль­тернативній санкції, є найбільш суворим, слід також ураховувати і положення ч. 3 ст. 56, ч. 2 ст. 57, ч. 3 ст. 60, ч. 3 ст. 61, ч. 2 ст. 64 КК, згідно з якими окремі види по­карань не можуть бути застосовані до певних категорій осіб. Так, хоча в санкції ч. 1 ст. 190 КК і передбачені такі виді покарань, як штраф, громадські, виправні роботи і обмеження волі, однак, якщо готування до цього злочину чи замах на нього було вчинено, наприклад, неповнолітнім, то при застосуванні правил частин 2 і 3 ст. 68 КК найбільш суворим видом покарання будуть вважатися у цьому випадку виправні ро­боти, а не обмеження волі, бо останнє хоча і передбачено в санкції ч. 1 ст. 190 КК, але згідно з ч. 3 ст. 61 і ч. 1 ст. 98 КК до неповнолітнього застосоване бути не може.
2.  У разі застосування правил частин 2 чи 3 ст. 68 КК і визначення для цього мак­симальної межі найбільш суворого виду основного покарання, передбаченого у відпо­відній санкції, слід також ураховувати, що у статтях 99-102 КК встановлені знижені максимальні межі тих видів покарань, які можуть бути призначені неповнолітнім. Ці вимоги закону мають імперативний характер і ними зобов’язаний керуватися суд у всіх випадках призначення покарання щодо неповнолітніх. Із цього випливає, що для цієї категорії осіб максимальна межа найбільш суворого виду покарання завжди (в усіх ви­падках) дорівнює тому його максимуму, який встановлений не в санкції, а у статтях 99-102 КК. Тому, якщо в санкції статті Особливої частини КК передбачений такий максимум найбільш суворого виду покарання, який є більш високим, порівняно з мак­симальною його межею, встановленою у статтях 99-102 КК, при застосуванні положень

ч.  2 і ч. 3 ст. 68 КК слід виходити з тих максимальних строків (розмірів) покарання, які встановлені не в санкції, а визначені у статтях 99-102 КК. Наприклад, у санкції ч. 2 ст. 122 КК максимальний строк позбавлення волі становить п’ять років, але згідно з п. 2

ч.  3 ст. 102 КК неповнолітньому за цей злочин середньої тяжкості позбавлення волі може бути призначене на строк не більше чотирьох років. Саме з останнього строку слід ви­ходити і у разі призначення (зниження) покарання за незакінчений злочин щодо непов­нолітнього за правилами частин 2 і 3 ст. 68 КК.