Зважаючи на те, що строк позовної давності має рахуватися з моменту, коли особа  довідалася або повинна була довідатися про порушення своїх прав або про  особу, яка їх порушила, тому у такому разі строк позовної давності для розглядуваної ситуації має бути передбачено у три роки з моменту, коли громадянці Л. було роз'яснено, що вона пропустила строк для прийняття спадщини. Враховуючи також презумпцію Закону України "Про нотаріат"  щодо  змісту діяльності нотаріуса, розрахованої на юридично необізнаних громадян, що випливає із ст. 5 Закону, тому слід говорити про об'єктивність  умов пропуску строку для прийняття спадщини. Отже, на підставі того, що встановлений шестимісячний строк для прийняття спадщини було пропущено  заявницею з поважних причин, а також беручи до уваги, що її не було повідомлено своєчасно про вжиття необхідних заходів, на підставі норм ЦК  та враховуючи статті 5, 63 Закону України "Про нотаріат", є можливість, на думку  авторів, у цій конкретній справі констатувати реальність та необхідність  продовження строку для прийняття спадщини.

         Небезінтересним, мабуть, буде розглянути теоретичну полеміку з приводу можливості застосування до цих правовідносин загальновідомої фрази: незнання закону не звільняє від відповідальності. Саме так відповідачі намагалися відстояти власну позицію. На погляд авторів, у такому разі мова  йде не про обов'язки, а про права громадянки Л., що вже виявляє некоректність вислову до цих правовідносин. А крім того, незнання закону не  може вважатись достатньою підставою для позбавлення громадян їхніх прав, оскільки тоді ставитиметься під сумнів необхідність існування нотаріату, який саме для охорони прав юридично необізнаних громадян запроваджено державою. Це положення прямо суперечить також принципу визначення строку позовної давності, а саме з моменту, коли особа дізналась про порушення її прав. Отже, якщо вона не знала про свої права, то цей строк рахується з моменту, коли особа про них дізналась. Так, особа, яка не знає про відкриття спадщини, не може вчасно прийняти її.

У судових дебатах представники сторін обмінялися також такими цікавими  репліками:

• Представник відповідачки: "Позивачка повинна була для прийняття спадщини в будь-якому місці (Москві, Мінську, Криму) лише подати заяву про бажання отримати спадщину і цього було б достатньо для встановлення цього факту".

Представник позивачки: "По перше, отримання спадщини - це не обов'язок, отже, вона не повинна, а вправі подати заяву; по-друге, якщо в межах Києва державна нотаріальна контора не повідомила спадкоємця про відкриття спадщини, хоча з матеріалів справи видно, що знала про місце проживання спадкоємиці, то сподіватись на таке повідомлення в інших країнах або регіонах України немає підстав".

З вищенаведеного є можливість зробити основний висновок, що нотаріус зобов'язаний повідомити про відкриття спадщини тих спадкоємців, місце проживання або роботи яких йому відоме, чи зробити виклик спадкоємців шляхом публічного оголошення або повідомлення про це у пресі. Це положення зумовлює необхідність говорити про виділення додаткового нотаріального провадження, що в остаточному рахунку має бути підставою для його розвитку та вдосконалення. Але вжиття заходів щодо розшуку спадкоємців, як свідчить судова практика, - це реальна необхідність не тільки в інтересах спадкоємців, а й заповідача. Заповідач визначив спадкоємців, яким залишив власне майно, і не можна змінювати його останню волю без об'єктивних на те підстав. У сучасній же практиці пропонується спадкоємцю обґрунтовувати об'єктивні підстави, що спричинили пропуск строку для прийняття спадщини, тобто діяти навпаки.

Іншим інтересним процесуальним аспектом цієї цивільної справи є заява представника відповідачки про те, що позивачці слід ставити питання не про продовження строку для прийняття спадщини, а про стягнення з державної нотаріальної контори збитків, що виникли через неповідомлення її про відкриття спадщини і саме це призвело до неотримання спадщини. Але з цим аргументом погодитись важко. Як зазначалося вище, нотаріальну дію оскаржити неможливо, а була можливість ставити питання в суді про невідповідність Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України нормам Конституції. Ставити питання про невідповідність чинного Закону України "Про нотаріат" функції захисту прав та інтересів громадян перед судом загальної юрисдикції реально неможливо, оскільки невелика кількість суддів наважиться у подальшому звертатись до суду вищої інстанції, а потім до  Конституційного Суду України. Наскільки авторам відомо, "прецедентів" відшкодування шкоди, завданої громадянину внаслідок недосконалості закону, в Україні не існує. Тому запропонований процесуальний спосіб захисту прав позивачки не тільки новітній і складний, але на сьогодні і нереальний.

Крім того, представником позивачки констатувалось фактичне прирощення спадкових частин за ЦК України. Оскільки реальне прирощення  спадкових частин відбувається і констатується лише видачею свідоцтва про право на спадщину, то неможливо до видачі свідоцтва про право наспадщину визнати здійсненим перехід спадкового майна від одних спадкоємців до інших. Навіть розглядаючи питання про те, що ці спадкоємці прийняли спадщину і управляли нею, це положення не свідчить про прирощення спадкових частин.