Спадкування права на вклад у банку (фінансовій установі) регламентовано у ст. 1228 ЦК.

Аналізуючи ч. 1 ст. 1228 ЦК України, можна зробити висновок про існування двох видів вкладів:

 1)із спеціальними вказівками вкладників;

 2)вклади, в яких не зроблено розпорядження банку (фінансовій установі).

Щодо п. 1 вкладник має право розпорядитися правом на вклад у банк; (фінансовій установі) на випадок своєї смерті, зробивши відповідне розпорядження банку (фінансовій установі). Щодо складення заповіту, то у ньому вкладник може зазначити також про розпорядження вкладом.

У даній нормі законодавець фактично прирівнює заповіт і відповідне розпорядження вкладника банку (фінансової установи), з чим однозначно можна погодитися. Але треба розглядати два випадки складання такого розпорядження:

1) якщо заповіт складено після того, як було зроблено розпорядження банку (фінансовій установі), то він повністю або частково скасовує його якщо у заповіті змінено особу, до якої має перейти право на вклад, або якщо заповіт стосується усього майна спадкодавця;

2) якщо розпорядження складено пізніше заповіту, то воно повнієте: коли заповіт зроблено тільки на вклад, або частково скасовує останній. У разі відсутності заповіту вклад спадкується за зробленим вкладником розпорядженням з урахуванням права на обов'язкову частку. У випадку відсутності і заповіту, і розпорядження, вклад спадкується на загальних підставах спадкоємцями за законом.

Положення про те, що право на вклад входить до складу спадщини незалежно від способу розпорядження ним, визначає, що право на частину вкладу можуть отримати й спадкоємці за правом на обов'язкову частку, навіть якщо існує заповіт та зроблене вкладником розпорядження банку.

Слід зазначити, що у чинному ЦК порівняно із ЦК 1963 p. встановлено, як бачимо, нові правила спадкування вкладів у банку (фінансовій установі). Якщо звернутися до історії спадкування вкладів, то багато суперечливих позицій при дії ЦК 1963 p. було висловлено вченими з приводу спеціальної вказівки вкладника. Така спеціальна вказівка трактувалася спрощеною формою заповіту або як договір на користь третьої особи. Остання думка стала домінуючою, оскільки більше відповідала складному змісту цих правовідносин. Тому прийняття внеску кредитною установою з умовою видачі після смерті вкладника третій особі розцінювався як договір, де кредитор - вкладник, а боржник - кредитна установа. Моментом укладання договору був момент прийняття внеску. Але така позиція фактично підвищувала статус банківського вкладу до рівня цивільно-правової угоди, що мало переваги над іншими видами спадкування, з чим, на наш погляд, однозначно погодитись було неможливо.

Деякі вчені надавали банківським вкладам певні характерні риси:

1) для одержання такого внеску не потрібно було отримувати свідоцтво гро право на спадщину;

2) для його одержання не потрібно було чекати закінчення якогось визначеного терміну з моменту смерті вкладника і водночас не передбачався максимальний термін для одержання внеску;

3) з такого внеску не могли бути задоволені претензії кредиторів небіжчика;

4) особи, що одержали такий внесок, звільнялися від зобов'язань щодо відшкодування витрат по догляду за спадкодавцем під час його хвороби, а також на його похорон (ч. 2 ст. 552 ЦК). Сама видача вкладу могла мати різні підстави і переслідувала різні цілі, що для боржника (банку) не мало значення, тому що договір абстрактний і його дійсність не ставилася в залежність від мети угоди.

В.К. Дроніков свого часу трактував ці правовідносини також фрагментарно, а саме: з моменту смерті вкладника внесок належить третій особі. Зона не є спадкоємцем, а лише набувачем вигоди, і тому не відповідає за боргами спадкодавця.

Автори даної роботи свого часу аналізували теоретичні концепції та ЦК 1963 p. щодо специфіки спадкування банківських вкладів та були противниками особливого їх статусу, пропонували розглядати їх як відокремлене майно, щодо якого може бути зроблено спеціальну вказівку, а по суті - окремий заповіт, який не має ніяких переваг перед іншим можливим волевиявленням заповідача (заповітом), але має певні переваги перед спадкуванням за законом. Вважали, що "приховування" майна з "дозволу" держави за банківською таємницею від спадкоємців за заповітом неодмінно призведе до приховування спадкового майна від нотаріуса і від спадкоємців за правом на обов'язкову частку, а це суперечитиме закону. Тому пропонували в Законі України "Про нотаріат" передбачити прерогативу нотаріуса витребувати від банківських установ усі відомості про наявність у конкретної особи вкладу у зв'язку з її смертю. Автори горді тим, що їх наукові прогнози сьогодні втілені в життя, тобто у новий ЦК, де передбачено, що право на вклад входить до складу спадщини незалежно від способу розпорядження ним (ч. 2 ст. 1228 ЦК).