Забезпечення прав і свобод людини означає насамперед їх захист від зловживань публічної влади. Влада не є чимось відокремленим від суспільства. Використання особами повноважень, наданих їм державою, у своїх власних інтересах або в інтересах свого оточення, порушує загальні принципи моралі й справедливості, посягає на інтереси інших людей, породжує соціальну напругу та підвищує конфліктність влади й народу. Одним з головних таких зловживань є корупція. Своїм існуванням вона суттєво обмежує конституційні права і свободи людини, непоправно шкодить моральним засадам нації, іміджу нашої держави, її владним потенціям як в національному, так і в міжнародному вимірі. За висловом Л.Д.Кучми, "…будь-який факт корупційних діянь… має розглядатись не просто як порушення чинного законодавства, а, передусім, як злісне посягання на суспільну стабільність, як брутальне ігнорування основних положень Конституції у частині захисту прав і свобод громадян" [1]. Більше того, криміналізація суспільства і вплив організованої злочинності та корупції на суспільні процеси включені ним до дванадцяти викликів сучасній Україні [2].

         Проведене нами дослідження нормативно-правової бази та наукових публікацій останніх років дозволяє зробити висновки про деякі суттєві позитивні зрушення у галузі боротьби з корупцією. По-перше, цей напрям діяльності віднесено до найбільш важливих для української держави; по-друге, його визнано стратегічним, таким, що потребує державної політики та визначення місця у боротьбі з цим явищем правоохоронних та інших державних органів; по-третє, саме реалізація антикорупційної політики стала поштовхом для активізації роботи усіх правоохоронних органів та прискорення їх реформування; по-четверте, фактично створена і практично діє система антикорупційного законодавства та вперше прийнятий ряд програмних документів, які визначають стратегію і тактику протидії цьому явищу; по-п'яте, розширилася практика співробітництва боротьби з організованою злочинністю та корупцією України й інших держав; по-шосте, відмічається зростання наукового інтересу до вказаної проблематики, що проявляється в першу чергу в проведенні комплексних досліджень у цьому напрямі.

Однак, незважаючи на заходи щодо протидії корупції, темпів її зростання зупинити не вдалося. Закон "Про боротьбу з корупцією" від 5 жовтня 1995 р. [3], покликаний упередити прояви корупції та встановити ефективний механізм відповідальності за їх скоєння, діє недостатньо ефективно, а окремі його норми не застосовуються взагалі. Серед причин, які породжують таке становище, виділяють: 1) недооцінку життєвої необхідності позбавити організовану злочинність та корупцію їхнього економічного підґрунтя; 2) суттєві недоліки в організації інформаційно-аналітичного, розвідувального забезпечення комплексного управління відповідними силами, в координації та взаємодії державних, у тому числі спеціальних правоохоронних структур; 3) інертність в розробці та впровадженні в правоохоронну діяльність сучасного правового, технічного та технологічного інструментарію, а також світового досвіду; 4)незавершеність і гальмування проголошених реформ відповідних державних структур, низька виконавча дисципліна; 5) недостатній рівень професіоналізму правоохоронних органів[1].

Основним негативним наслідком розвитку корупційної ситуації стало сприйняття України у світі як корумпованої держави, керівництво якої не здатне забезпечити в повному обсязі права і свободи людини, суттєве зменшення іноземних інвестицій в економіку країни та віднесення нашої країни до групи держав з високим рівнем впливу корупції на суспільні відносини. Тому, підвищення тиску на корупцію з боку правоохоронних органів, активізація загальнодержавної антикорупційної політики свідчить про фактичне визнання боротьби з корупцією важливим аспектом забезпечення національної безпеки нашої країни.

До найбільш об'єктивних джерел, що містить дані про корупційну ситуацію в нашій державі, необхідно відносити показники офіційної статистики, яка формується як на рівні МВС України, так і на рівні інших державних структур: Генеральної прокуратури, Міністерства юстиції України, Державної судової адміністрації України, а також правоохоронних органів. Звертає на себе увагу те, що забезпечення офіційного обліку корупційних правопорушень є не лише проблемою нашої держави. Так, хабарництво, що у більшості країн світу розглядається як одна з форм корупції, по різному обліковується в статистичній звітності окремих країн. Зокрема, у США воно враховується за арештами підозрюваних і фігурує лише у графі "всі інші злочини". У статистиці Франції хабарництво розглядається в графі економічних і фінансових злочинів, у Німеччині - у графі про посадові злочини. Більшість країн (Великобританія, Франція, Італія, Швеція, Греція, Швейцарія, Іспанія, Фінляндія й ін.) приводять дані про осіб, притягнутих до кримінальної відповідальності за хабарництво або засуджених за це правопорушення. Деякі держави (Канада, США, ФРН і ін.) не заповнювали графи про хабарництво і корупцію. І лише Болгарія, Україна, Росія, Туреччина, Польща, Норвегія, Ізраїль, Чехія, Австрія, Японія повідомляють про зареєстровані випадки корупції [4, с.79-80].

Система статистичних даних про корупцію в нашій державі, складається з інформації про корупційні правопорушення, відповідальність за які настає відповідно до Закону України "Про боротьбу з корупцією" та деякі види злочинів, що віднесені офіційною, переважно відомчою, звітністю до категорії корупційних. Так, облік осіб, які притягалися до відповідальності у відповідності з Законом України "Про боротьбу з корупцією", здійснюється у порядку, передбаченому Постановою Кабінету Міністрів України від 27 вересня 1999 р. №1785 "Про подання органами виконавчої влади звітів про виконання вимог Закону України "Про боротьбу з корупцією"" [5]. Проведений нами аналіз статистичних даних за період з 1999 по 2003 рр. свідчить про те, що найбільша кількість офіційно зареєстрованих корупційних правопорушень була у 2001 р. Зокрема, судами України було розглянуто з ухваленням постанови справи стосовно 8692 осіб (у 1999 р. - 6233; у 2000 р. - 6653; у 2002 р. - 6983; 2003 р. - 5686). У той же час кількість осіб, на яких було накладено адміністративне стягнення (особливо в порівнянні з 2002 та 2003 роками) такою динамікою не відрізняється. Так, у 1999 р. їх було 1990, у 2000 р. - 2514, у 2001р. - 3123, у 2002 р. - 3093, у 2003 р. - 3033. Крім того, необхідно відмітити, що найбільша кількість справ, щодо яких провадження було закрито, також відповідає 2001 р. Зокрема, таких справ було: у 1999 р. - 4288, у 2000 р. - 4139, у 2001 р. - 4835, у 2002 р. - 3385, у 2003 р. - 2048. Співвідношення між направленими протоколами про адміністративно-карані корупційні правопорушення та кількістю осіб, котрі притягалися до адміністративної відповідальності у вигляді штрафу, наступне: 1999 р.-34,8%, 2000 р. - 41,4%, 2001 р. - 41,2 %, 2002 р. - 49,2%, 2003 р. - 61,6%. Наведені нами дані дозволяють зробити висновок, що найбільш ефективною у цій сфері слід визнати діяльність правоохоронних органів у 2003 р. [Додаток В, Табл. В.1].

Звертає на себе увагу, що за останні три роки близько 6,5% осіб, притягнутих до відповідальності корупційні проступки, складають працівники правоохоронних органів [Додаток В, Табл. В.3]. Така кількість правопорушників серед працівників СБУ, МВС, податкової міліції свідчить про необхідність активізації профілактичної діяльності підрозділів внутрішньої безпеки цих органів та вжиття заходів щодо формування антикорупційної культури у правоохоронців.

Масив даних щодо другої категорії корупційних злочинів формуються з даних про осіб, засуджених за ряд службових злочинів, окремих різновидів розкрадань майна державної або колективної форми власності шляхом зловживання посадовим становищем та злочинів, скоєних організованими злочинними угрупуваннями з корумпованими зв'язками. Так, за злочини, які умовно входять до групи корупційних, було засуджено у 2001 р. - 6786 і 4914 осіб, у 2002 р. - 3879 та 3767 осіб, у 2003 р. - 3668 і 3664 осіб відповідно [Додаток В, Табл. В.2].

Стосовно інформації про виявлені в Україні корумповані організовані злочинні групи, то їх кількість протягом вказаного періоду була наступною: 1999 р. з 1166 організованих злочинних груп (ОЗГ) 14 або 1,2 % були корумпованими; у 2000 р. - з 960 ОЗГ 38 або 3,95 % мали корумповані зв'язки; у 2001 р. - з 770 ОЗГ - 28 або 3,63 % мали такі зв'язки; у 2002 р. - з 722 ОЗГ 29 або 4,01%, у 2003 р. - 27 ОЗГ або 4,12 % з 655 були корумпованими [Додаток Д, Табл.Д.3]. При цьому згідно з методичними рекомендаціями зі складання статистичної звітності 1‑"ОЗ" "Про результати боротьби з організованими злочинними групами", прийнятими МВС України у 1994 р., як обов'язкову ознаку "організованої корумпованої групи" було визначено "співучасть у протиправних діях представників влади та управління, правоохоронних і господарських органів" [6].

Здійснене нами узагальнення цих даних дозволяє зробити висновок не лише про динаміку вказаної категорії правопорушень, а й про наявність певних позитивних змін у діяльності правоохоронних органів нашої держави. Необхідно також зауважити, що існуюча система обліку корупційних діянь, не дозволяє охопити увесь їх масив у межах держави. Треба погодитися з думкою Б.В. Романова про те, що такі статистичні дані характеризують лише один бік цієї проблеми - активність правоохоронних органів [7, с. 35].

Про ставлення населення до корупції в нашій країні говорять численні соціологічні дослідження громадської думки, які проводяться як національними, так і закордонними організаціями. Зокрема, широко відомі опитування проведені соціологічною службою Українського центру економіко-політичних досліджень (УЦЕПД), службою "Соціс-Гелап", Українським інститутом соціальних досліджень і центром "Соціальний моніторинг", аналітичним центром "Академія" та деякими іншими організаціями [8, с.84-88; 9; 10, с.4; 11; 12; 13; 14; 15, с.5].

Проведене нами анкетування понад 230 державних службовців, а також посадових осіб органів місцевого самоврядування щодо розповсюдженості корупції серед працівників державних структур показало, що на це явище найбільш поширене у лікарських закладах (23,9% опитаних), далі за рейтингом у навчальних закладах (17,3%), потім в міліції (16,5 %), органах місцевої влади (14,3%), вищих органах влади (9,5%) та ДПА (8,6%). Незначну поширеність корупції респонденти відмічають у прокуратурі (5,65%) та судах (3,9%) [Додаток А, Табл. А.2].

Це анкетування показує також, що на думку 53,18 % опитаних державних службовців, за останні п'ять років кількість корупційних правопорушень збільшилася, а 12,27 % відмічають зменшення таких правопорушень [Додаток А,Табл.А.1]. Цікавим є те, що лише 47,27 % опитаних вважають корупцію злочином, 27,72 % - адміністративним правопорушенням, 5 % - дисциплінарним проступком, і лише 8,18 % розуміють корупцію як сукупність цих трьох правопорушень. Певний зв'язок з цими даними має і розуміння державними службовцями правової основи відповідальності за скоєння корупційних діянь: 66,56% з них вважають основним нормативно правовим актом Закон України "Про боротьбу з корупцією", 11,36 % - Закон України "Про боротьбу з корупцією", Кримінальний Кодекс України та Кодекс України про адміністративні правопорушення, 6,81% - Кримінальний Кодекс України [Додаток А, Табл. А. 1].

Вивчення результатів вказаних соціологічних опитувань свідчить про достатньо низький опір населення України корупційній експансії та психологічну готовність вчиняти корупційні дії більшістю з них, відсутність у нашій країні прозорих управлінських механізмів та значну корумпованість владних структур на всіх рівнях, а у зв'язку з цим - значний рівень недовіри населення до влади.