Підсумовуючи наведене, зауважимо, що соціологічне праворозуміння збагатило правову науку розумінням того, що суспільство не може розглядатися лише як сукупність статичних передумов, на фоні яких індивід, народний дух чи держава "творять" право. З іншого боку, некритичний аналіз права, розчинення права у суспільстві приводить, як це можна побачити у вже згадуваного Г.Д. Гурвича, до ототожнення нормативних порядків, якими є право і релігія. Як зазначає Р. Ципеліус, усяка спроба звести право до фактичних регулярностей ігнорує своєрідність права як структури норм поведінки [303, с. 76].

         Своєрідний шлях праворозуміння пройшла радянська юриспруденція, методологічною основою якої була марксистська теорія права. Остання характеризується трьома основними моментами: по-перше, обумовленість права економічним ладом, виробничими відносинами (право є "надбудовою" над економічним "базисом"); по-друге, нерозривний зв'язок з державою, з публічною владою, з органами, на які покладається обов'язок забезпечити дотримання правових приписів відповідними суб'єктами права; по-третє, класова сутність права (право виражає інтереси економічно пануючого класу). За влучним зауваженням С.С. Алексєєва: "марксистська догма про економічний базис і право є лише своєрідним варіантом перенесеної на соціальне життя природно-правової концепції у її спрощеній вульгарно-економічній інтерпретації" [7, с. 94]. Ця догма поєднується з позитивістською тезою про виключність положення держави у виведенні права з виробничих відносин та майже релігійною ідеєю про "месіанську" місію пролетаріату у побудові суспільства справедливості.

         У 20-30 роках минулого століття зазначені вище положення здобувають різноманітне трактування у вигляді концепції права як засобу класового панування П.І. Стучки, права як засобу розподілу позитивних благ у суспільстві та боротьби з соціальними ризиками Я.М. Магазинера, "мінової" теорії Є.Б. Пашуканіса, поєднання теорії класового права з психологізмом М.О. Рейснера тощо. Проте зазначене розмаїття не в повній мірі відповідало гіпертрофованій ролі радянської держави у правовстановленні, в результаті чого наприкінці 30-х років ХХ столітті була сформована офіційна радянська правова доктрина, яку яскраво характеризує підкреслено етатистське визначення права А.Я. Вишинського. На думку останнього, право - це "сукупність правил поведінки, що виражають волю панівного класу, встановлених у законодавчому порядку, а також звичаїв і правил співжиття, санкціонованих державною владою, застосування яких забезпечується примусовою силою держави з метою охорони, закріплення і розвитку суспільних відносин і порядків, вигідних і бажаних панівному класові" [48, с. 138]. Не важко побачити, що держава або пов'язані з нею явища згадуються у наведеному визначенні п'ять разів. Таке праворозуміння здобуло в науці назву "вузьконормативного". Його представниками з певними модифікаціями були М.Г. Александров, М.О. Аржанов, М.С. Строгович тощо.

         На хвилі ідеологічної відлиги з середини 50-х років у радянській науці відбувалися спроби протиставити "вузьконормативному" розумінню права його "широке" тлумачення - як єдності правової норми і правовідносин (С.Ф. Кечекьян, О.О. Піонтковський), правової норми, правовідносин і правосвідомості (Я.Ф. Миколенко, О.К. Стальгевич), суб'єктивного і об'єктивного у праві (Л.С. Явич). Цей процес супроводжується спробою повернутися до економічної обумовленості права, зробити наголос на його об'єктивності, що можна побачити у працях П.С. Ромашкіна, П.О. Недбайла, В.О. Туманова та ін. Проте, методологічний монізм позначився на продуктивності таких спроб. Показовою у цьому плані є позиція Л.С. Явича, який вважає, що для набуття нормою правового характеру, вона має бути матеріально детермінованою, відображати поведінку, яка становить зміст особливих відносин, а їх сторони повинні мати відповідні права і обов'язки, які вимагають офіційного визнання. При цьому свою об'єктивацію юридичні норми здобувають у державних актах [326, с. 117-121], що, як справедливо вказується в літературі, повертає автора до ототожнення права і законодавства [81, с. 154]. Подібна тенденція залишається остаточно не подоланою і зараз, що можна побачити в роботах М.Й. Байтіна, А.Б. Венгерова, М.І. Матузова та ін.

         Наведені недоліки призводять до обмеженості застосування спадщини радянської школи права у нашому дослідженні. Проте, детальна розробка формальної сторони права, інституціональності, мови права, його джерел тощо будуть використані нами в процесі аналізу відповідних ознак права і релігії.

         Сучасні теорії праворозумінння в українській та російській юриспруденції характеризуються двома ознаками. Першою з них є їх плюралістичність, розвиток за рахунок звернення до нових чи повернення до старих парадигм. Не принижуючи значення усіх запропонованих українськими і російськими вченими концепцій, зупинимось лише на деяких з них.

Так, природно-правовий напрямок використовується і розвивається П.М. Рабіновичем, який обґрунтовано пов'язує право з правами людини і визначає його як реальні можливості учасників соціального життя, що об'єктивно обумовлені існуючим рівнем розвитку суспільства і повинні бути загальними і рівними для всіх однойменних суб'єктів [224, с. 15]. Щоправда, останнім часом цей вчений, вказуючи на нездоланність плюралізму у праворозумінні, доповнює таке загальносоціальне визначення право спеціальносоціальним (юридичним), відповідно до якого право - це система "формально-обов'язкових загальних правил фізичної поведінки, які встановлені або санкціоновані державою, виражають загальносоціальні інтереси, а також інтереси насамперед домінуючої частини соціально неоднорідного суспільства, спрямовані на регулювання суспільних відносин та забезпечуються організаційною, ідеологічною й, у разі необхідності, примусовою діяльністю держави" [226, с. 34]. Нормативістське (у розумінні радянської науки) визначення, на недоліки якого ми вже звертали увагу, пропонує М.Й. Байтін, відповідно до якого "право - це система загальнообов'язкових, формально-визначених норм, що виражають державну волю суспільства, її класовий і загальнолюдський характер, видаються або санкціонуються державою, охороняються державним примусом і є владно-офіційним регулятором суспільних відносин" [13, с. 215]. Соціологічний напрямок представлений І.Л. Честновим, який вважає, що право є засобом забезпечення цілісності (виживання, самозбереження, відтворення) суспільства за допомогою нормативного регулювання суспільних відносин [306, с. 15]. Плідним у цій концепції є зв'язок загальнообов'язковості права з його ефективністю. Проте намагання в дусі соціологізму пов'язати нормативність права безпосередньо із суспільним буттям, навіть на інтерсуб'єктивній основі, змішує право з іншими регулятивними системами.

         Іншою ознакою сучасного праворозуміння є його інтегральність, тобто спрямованість багатьох досліджень на концептуальне об'єднання позитивних рис різних наукових поглядів. Поєднання рис позитивізму і юснатуралізму спостерігається у поглядах М.В. Цвіка, на думку якого, право є мірою свободи і рівності, що відображає панівні уявлення про справедливість і потреби суспільного розвитку, основи яких складаються в процесі повторюваних суспільних відносин, що визнаються, схвалюються та охороняються державою [300, с. 10]. У подальших дослідження цей вчений наголошує на тому, що природне право є діючим без врахування того, чи закріплені його положення в законодавстві, проте санкціонування норм природного права державою обумовлює їх найбільш повну реалізацію [301, с. 20]. Своєрідним примиренням природно-правової школи і позитивізму є лібертатна теорія В.С. Нерсесянца, згідно з якою "право - це формальна рівність; це загальна і необхідна форма свободи у суспільних відносинах людей, яка офіційно визнається і встановлюється як закон" [206, с. 188, 189]. Зазначимо, що сутнісний зв'язок права та свободи й рівності є беззаперечним і важливим, проте така конструкція без включення до неї елементу соціальної справедливості може нівелюватися соціальним контекстом і бути фактором реальної нерівності і несвободи. Спроба інтеграції соціологізму і позитивізму спостерігається у поглядах Р.О. Ромашова (вчений називає свою теорію "реалістичний позитивізм"), який під правом розуміє регулятивно-охоронну систему, що складається із загальнозначущих норм (правил), які приймаються з метою забезпечення стабільності, безпеки, розвитку і здійснюють результативний вплив на суспільні відносини. Вимога результативності обумовлює визнання правом лише системи діючого права, первинним елементом якої є нормативно-правовий акт [241, с. 6-8]. Вважаємо, що таке праворозуміння є невдалою та некритичною спробою модернізувати радянський підхід, що приводить до змішування не тільки форми та змісту в праві, але й права та інших нормативних регуляторів, а також позбавляє права будь-якого ціннісного виміру, що відкриває шлях до будь-якого свавілля, виправданого потребою "забезпечення стабільності, безпеки, розвитку". У той же час, нами підтримується загальна тенденція до інтегральності в осягненні правової дійсності, що дозволяє найбільш адекватно використати наукову спадщину світової юридичної думки.

         Виділення основних надбань та недоліків провідних напрямків у праворозумінні дозволяє сформулювати власне поняття та визначення права, які мають відображати чотири елементи природи права: походження права, обґрунтованість (легітимність) права, призначення та внутрішня будова права, зовнішній вираз права. Зазначені елементи нами будуть розглянуті крізь процес формування права.

         Слід погодитись з М.В. Цвіком, який зазначає, що передумовою і основою суспільного регулювання є характер суспільних відносин, які об'єктивно складаються на базі взаємодії окремих осіб та їх об'єднань і підтримуються та захищаються державою [300, с. 3]. Різноманітний соціальний досвід, який стихійно акумулюється у суспільстві, набуває характеру повторення, що створює підстави для його нормативізації, визнання його свого роду матрицею для подальшого регулювання людської поведінки.

         Природа права та інших регуляторів не виводиться напряму з фактичних відносин, що виникають між певними суб'єктами, оскільки тоді потрібно було б визнати, що правова реальність, як світ належного, виводиться безпосередньо з сущого, що позбавляє нас можливості відповісти на питання, чому індивід має підкорюватися праву. Очевидно, що для набуття повторюваними відносинами нормативного характеру потрібне, у першу чергу, їх суспільні схвалення, визнання цінними і корисними для соціуму. У протилежному випадку, слід було б визнати, що, наприклад, корупція, у разі її широкого розповсюдження, повинна кваліфікуватися як правова норма. З іншого боку, тільки тісний зв'язок, обумовленість права суспільними відносинами дозволяє говорити про його ефективність, нагальність та значущість у житті суспільства, відповідність потребам розвитку останнього. Таке розуміння витоків права є, на наш погляд, більш науково обґрунтованим, ніж спроби вивести право з правових ідей окремих індивідів, що позбавляє право соціального змісту та надає йому атомістичного характеру, або з волі держави без спроб його ціннісної аргументації.