Більшість нормативних установок, які складаються в результаті схвалення суспільством повторюваних відносин, розвиваючись, втілюються в життя на основі саморегулювання у вигляді моральних настанов, релігійних заповідей, звичаїв та підтримуються внутрішнім переконанням, відчуттям священного, звичкою, суспільним впливом і відповідними інститутами. Проте, для завершення процесу формування права цього недостатньо. Забезпечення ефективності та результативності правового впливу на конфліктні за характером відносини (така конфліктність детермінована політичними, економічними, ідеологічними, у тому числі, релігійними, антагонізмами, що існують між індивідами), які наповнені взаємними правами і обов'язками, обумовлює потребу в підтримці та захисті цих норм з боку особливого суспільного інституту - держави, що надає праву характер повноцінної дійсності та загальнообов'язковості, що дозволяє не протиставляти право і закон, а розглядати їх у єдності правового змісту та форми.

Слід наголосити, що у даному випадку йдеться, перш за все, саме про необхідність забезпечення норм, що вже склалися. Це означає, що на стадії формування основ правового регулювання функція держави полягає у санкціонуванні (оформленні) практики, яка схвалена суспільством, а не встановленні якихось принципово нових норм. Звичайно, що логіка історичного розвитку, не дає підстав розглядати державу як свого роду "статиста", роль якого зведена до закріплення схвалених суспільством норм. Через свій владний характер держава здатна значною мірою впливати на формування права, визначати його розвиток шляхом видання загальнообов'язкових приписів. Проте, для держави, що визнала себе демократичною та правовою, санкціонування основ правового регулювання набуває характеру обов'язку, що означає, зокрема, дію норм природного права, незалежно від того, чи закріплені його положення у законодавстві. В літературі обґрунтовано зазначається, що санкціонуватися можуть також і релігійні, моральні норми, звичаї, що, як правило, виникають раніше права; правові норми, запозичені шляхом рецепції тощо [301, с. 19-21], у разі визнання державою їх значущості і здатності відповідних відносин до правого регулювання.  Відхилення державного санкціонування від суспільно схвалених моделей поведінки, що відбувається достатньо часто, є проявом активності правової форми щодо змісту і, у незначних обсягах, може сприяти оптимізації соціального розвитку, набуваючи значного характеру веде до виникнення диспропорцій між правом і правозастосуванням, коли суспільна свідомість не сприймає певних встановлених державою норм. Це призводить до появи "мертвих" норм, зниження ефективності права тощо.

У той же час, процес суспільного схвалення і санкціонування державою постійно повторюваних відносин не закінчується прийняттям закону. Перманентна змінюваність та виникнення нових суспільних відносин, а також трансформація уявлень про справедливість обумовлює постійність руху правоутворення. Це можна проілюструвати на прикладі санкціонування відносин з приводу польотів у космос, зміни правового регулювання у галузі генної інженерії, плануванні сім'ї, евтаназії тощо.

Отже, основи правової системи складаються об'єктивно, схвалюються суспільством, визнаються і захищаються державою. Але цього недостатньо для повноцінного правового регулювання. Як вказує О.О. Лукашкова, у будь-якій системі "зустрічаються норми, що не несуть етичного (а ширше - духовного) навантаження" [206, с. 203] і відповідно не здобувають суспільного схвалення і санкціонування з боку держави. Такі норми визначають різноманітні правові процедури (зокрема, порядки ліцензування, вчинення нотаріальних дій, реєстрація підприємств), встановлюють конкретні ставки податків, види та розміри покарань чи стягнень, процесуальні строки тощо. Ці правила прямо встановлюються державними органами в межах їх компетенції і повноважень. Проте, і вони не можуть суперечити загальному "духові" права. Наприклад, очевидно, що закон про встановлення кримінального покарання за дрібну крадіжку у вигляді десяти років позбавлення волі або визначення великих ставок державного мита, що сплачується за розгляд позовної заяви у суді, не буде відповідати сучасним уявленням про справедливість.

Таким чином, формування права складається з трьох етапів: виникнення нормативної основи права, легітимованої суспільством (схвалення суспільством соціального досвіду відповідно до пануючих уявлень про соціальні цінності), правозакріплення (санкціонування державою нормативів, що склалися на першому етапі, що виражається у формалізації права), правовстановлення (деталізація, уточнення та конкретизація правової системи шляхом видання владних приписів).

З урахуванням проведеного аналізу літератури, викладеної аргументації щодо розуміння природи права, а також виділених для цілей дослідження (оскільки повного, всеохоплюючого розуміння права не здатне надати жодне визначення) ознак останнього, під правом розуміється міра свободи і рівності, що заснована на загальнолюдських та цивілізаційних уявленнях про справедливість і потребах суспільного розвитку, яка в своїй основі складається в процесі повторюваних суспільних відносин, що схвалюються суспільством та визнаються і охороняються державою. Це визначення дозволяє нам у подальшому розглянути право як форму суспільної та індивідуальної свідомості, а також нормативний регулятор, з урахуванням його генезису, сфери регулювання, структури норм, лінгвістичних особливостей, суб'єктного складу, формального, інституційного, функціонального, ціннісного аспектів, необхідних для встановлення співвідношення права і релігії (підрозділ 1.3. цієї праці).