Іншим важливим питанням, яке необхідно вирішити для встановлення співвідношення права і релігії, є з'ясування природи релігії, розгляд її ролі в системі суспільного регулювання. Оскільки наше дослідження не ставить за мету докладно проаналізувати усі сторони феномену релігії, що вже було зроблено в багатьох працях філософського, соціологічного і релігієзнавчого спрямування, ми лише наведемо основні підходи до розуміння релігії, які дозволять у наступному сформулювати адекватне нашій роботі її визначення, виокремити її структурні елементи та функції. За ознакою головного пояснювального принципу можна виділити теологічні, філософські, антропологічні, соціологічні, психологічні концепції релігії.

         Теологічні визначення релігії виходять з переконання у реальному існуванні Бога та здатності людини до спілкування з останнім. Релігія - це все те, що поєднує людину з божественним. Вимога релігійності висувається і до її дослідника, оскільки зрозуміти релігію здатна лише релігійна людина, іншим вона просто недоступна. Це погляд на сакральне зсередини, з позиції самої релігії.

         Так, наприклад, протестантський мислитель П. Тілліх вживає поняття Бога як синонім Буття як такого, що не виводиться з буття речей, не зводиться до нього і становить таємницю для розуму. Хвилювання, що відчуває людина в процесі своєї культурної діяльності, її "турбота" про сенс буття свідчать про те, що людина внутрішньо пов'язана з Богом, але відчужена від нього у своєму земному існуванні. Таке відчуження викликає у людини ірраціональне відчуття страху. Релігія за П. Тілліхом виступає засобом подолання хвилювання, який "встановлює межу цьому острахові та підтримує людину в її житті" [274, с. 180].

         Схожу думку з позиції православного богослов'я висловлював П.О. Флоренський, який характеризував релігію як художницю спасіння, яка врятовує внутрішній світ особи від схованого у ньому хаосу. У цьому аспекті релігія виступає як життя Бога в людині, та людини у Богові. Осягнення Бога, що є шляхом до спасіння, ґрунтується не на судженнях чи поясненнях, а, перш за все, на силі Божій. Усе, що спирається не на силу Божу, а на дослідне богопізнання, є сферою людського і не дає нам знань про релігію [285 с. 79]. В українській літературі теологічний підхід представлено у працях А.В. Річинського, на думку якого релігійно-національна культура - це "засіб розв'язання кожним народом вічних питань людського життя, його шлях до Вічності" [238, с. 390].

         Безперечним здобутком теологічних пояснення релігії є привернення уваги до природи людського існування, що обумовлює необхідність пошуку вищого сенсу життя людини, яке не зводиться до реалізації певних біологічних чи соціальних потреб. У той же час, теологічні концепції виходять з реальності божественного начала, яке виступає не продуктом розуму індивіда, а окремою, автономною реальністю, свого роду паралельним світом. Така позиція науково не верифікується, що приводить до схоластичної потреби неаргументативно об'явити істинність певного положення, на якому будується уся інша система суджень. Подібна вада властива і деяким юристам, які досліджують проблеми співвідношення права і релігії [190, с. 1]. Іншим недоліком є яскраво виражена конфесійність богословських підходів. На прикладі А.В. Річинського можна побачити, як на розуміння релігії накладається ідея української автокефальної церкви. Крім того, усі запропоновані вище визначення не можуть бути застосовані до релігій, що не наголошують на наявності надприродного (наприклад, буддизм, окремі язичницькі вірування та ін.).

         Іншим способом пояснення релігії, що звертається до її природи, є філософський. Філософія релігії прагне описати сутність релігії в контексті загальної філософської картини світу. Таким чином, релігія пізнається переважно "ззовні", в рамках певного світогляду, що не обов'язково ґрунтується на вірі у божественне та не ототожнює релігію зі спілкуванням з Богом.

         Так, А. Шопенгауер вважав, що у людини, наділеної розумом, невідворотно з'являється жахлива переконаність у смерті. Але як у природі кожне зло супроводжує засіб до його зцілення, так і та сама рефлексія, яка потягла за собою усвідомлення смерті, допомагає особі створювати такі метафізичні погляди, які її втішають. Подібне втішання є "метою усіх релігій і філософських систем, які представляють собою породжену розумом протиотруту від усвідомлення невідворотності смерті" [317, с. 215].

         Інший німецький філософ та соціолог релігії М. Мюллер виходив з того, що усі людські знання починаються зі сприйняття граничних сутностей, що реєструються органами відчуттів і вказують на нескінчене. Коли сприйняте нескінчене поєднується з моральним відчуттям виникає священне і починається релігія. Така "природна" релігія є основою усіх форм розвиненої релігії, кожна з яких у тій чи іншій мірі містить вічні істини про віру в Бога, безсмертя душі й прийдешнього суду [286, с. 44, 45]. Як і деякі теологи, М. Мюллер був переконаний, що будь-яка людина від народження наділена здатністю інтуїтивно, інстинктивно сприймати сакральні цінності. Проте, на думку вченого, така інтуїція не є особливим одкровенням, а досягається певною підготовкою людського розуму.

         Класична філософська критика релігії представлена у творах К. Маркса. На його думку, справжнє значення релігії міститься у прагненнях соціально і економічно пригнічених мас. Спочатку релігії були властиві певні позитивні риси. Зокрема, вона була спробою революціонізувати суспільство і зруйнувати експлуатацію. Проте, невдача у здійсненні цього зробила релігію скоріше потойбічною силою, ніж земною. Таким чином, релігійне життя - це ознака недосконалості земного існування. Люди намагаються у своєму релігійному житті отримати у фантазіях те, чого в реальності вони не мають: самоповагу, надію, віру в майбутнє тощо. Поняття Бога виражає реальність соціального відчуження. Як тільки суспільство стане справедливим, релігія зникне. З огляду на це, К. Маркс сформулював своє відоме визначення релігії, яке стало канонічним для радянської науки: "релігія - це подих пригніченої тварі, серце безсердечного світу, дух бездушних порядків, опіум для народу" [159, с. 414, 415].

         Серед сучасних філософських напрямів можна виділити феноменологічні дослідження релігії. Феноменологія релігії намагається шляхом вивчення інтерпретації віруючими положень своєї релігії виділити ті ознаки, що характеризують сутність останньої в усіх її проявах. Наприклад, М. Еліаде вважає, що людина є "homo religious", тобто істота мотивована релігійною метою, що виражається у боротьбі за буття, сенс, істину. Така мета спонукає особу до постійних спроб вловити прояви сакрального у профанному (такому, що відноситься до цього світу) житті. Такі спроби та їх використання на благо людини, на думку М. Еліаде, складають сутність релігії [245, с. 63].

         Філософські дослідження природи релігії створюють базис для вивчення прикладних аспектів релігійності, надають їм методологічний інструментарій та світоглядну основу. Без філософського пізнання сутності релігії, остання зводиться до сукупності забобонів, виражених у певних ритуалах, що значно спрощує дослідження співвідношення права і релігії, робить його формальним. Проте, досить часто філософи релігії не враховують розробок соціології, антропології, психології, замінюючи останні певними здогадами, часто емоційного порядку, що досить суттєво знижує наукову цінність багатьох філософських конструкцій. Це яскраво проявляється у працях К. Маркса, метафоричне, полісемантичне визначення релігії якого більш нагадує проповідь нової віри, замість власне критики релігійної форми суспільної свідомості, якої прагнув цей автор.

         Розвиток етнографічних і культурологічних досліджень, поява еволюційної теорії Ч. Дарвіна обумовили формування антропологічного підходу до феномену релігії. Антропологи головним чином розглядають релігійність у стародавніх племінних спільнотах, намагаючись дослідити появу примітивних вірувань та їх розвиток у складні доктринальні системи.

         Так, Л. Леві-Брюль вважав, що мислення первісних людей було якісно іншим, ніж мислення цивілізованої людини. На думку вченого, воно було пра-логічним, нездатним відрізнити причину від наслідку. Зважаючи на це, релігія виникає як засіб пізнання та пояснення дійсності, в якій перебуває індивід [286, с. 31]. Батько сучасної антропології Е. Тейлор під релігією розумів віру у божественні істоти [245, с. 27]. При цьому даний автор не виділяв соціальних передумов виникнення релігії, вважаючи її наслідком помилки, омани, закладеної у психіці будь-якої "дикої" людини. Іншу еволюційно-антропологічну теорію запропонував Дж. Фрезер. На думку останнього, протягом всієї історії людина бажає пояснити та опанувати навколишній світ. Першою фазою таких намагань виступає магія як спонтанне прагнення людини підпорядкувати природу власним бажанням силою чар та заклинань. Визнавши марність магічних засобів, люди звертаються до іншої "неправильної" форми застосування розуму - релігії, тобто "спроби задобрити сакралізовану природу (яка стає божеством) молитвою та жертвоприношенням" [287, с. 68]. Згодом, після відкриттів різноманітних законів існування світобудови, релігійні пояснення поступаються місцем науці. На зв'язок магії (примітивного містицизму) і релігії (розвиненого містицизму) вказував і український вчений В. Липинський [107, с. 212].

         Антропологічні дослідження відіграли важливу роль у з'ясуванні проблеми генезису релігії. Усі соціологічні і психологічні концепції, що з'явились згодом, так чи інакше спирались на дані антропології та етнографії. Проте, як бачимо, застосовувана наведеними вище авторами конструкція "первісної людини", "дикуна" своєю абстрактністю та схематичністю нагадує міфологему "природного стану" у філософії права Т. Гоббса, Дж. Локка, Ж.-Ж. Руссо і фактично ігнорує соціальні корені релігії. Це унеможливлює встановлення місця релігії в системі соціальних норм і, зокрема, співвідношення її з правом.

         Вивченню впливу релігійної віри на суспільство, соціокультурних передумов появи релігії присвячена соціологія релігії. Остання проблему пошуку дефініції релігії вирішує у функціонально-інституціональній площині.

         Функціональний підхід пов'язаний з розглядом проявів феномену релігійності для суспільства. Наприклад, Е. Дюркгейм, підкреслюючи інтегруючу функцію релігії, визначав її як солідарну систему вірувань і практик, що відносяться до речей священних, тобто речей відокремлених і заборонних, вірувань і практик, які об'єднують в одну спільноту усіх, хто їх дотримується [245, с. 33]. Сучасний релігієзнавець М. Форвард зазначає, що "релігія - це не стільки особисте благочестя, скільки те, що об'єднує людей спільними обрядами, ритуалами і віруваннями" [286, с. 21].