В історичному вимірі найбільш повно була реалізована концепція атеїстичної релігійності комунізму. Свідомо чи не свідомо, але соціалістичне вчення з самого початку замислювалося як до певної міри релігійне. В.І. Ленін у своїх зауваженнях до книги Й. Діценга "Дрібні філософські праці" згадує про сформульовані останнім заповіді нової релігії соціал-демократизму, яка може бути осягнута і зрозуміла не лише відчуттям і серцем, але і розумом [134, с. 368]. Для західного світу ця ідея так і залишилась на рівні філософської концепції. Проте, вона була у повній мірі реалізована на благодатному ґрунті тогочасної Російської імперії, до складу якої входила більша частина України. Не останню роль у здійсненні глобального комуністичного експерименту, на наш погляд, відіграла доктрина православ'я. Останнє, як відомо, на відміну від католицтва, не визнає концепції "чистилища", поділяючи світ на дві опозиційні частини, добру та злу, справедливу і несправедливу тощо. Подібне різке несприйняття можливості існування навіть якоїсь міри зла у світі, поєднане із заглибленістю у внутрішній світ людини та майже повністю підпорядкованим становищем офіційної православної церкви державі, наприкінці 19 століття вилилось у цілий ряд течій політичного характеру ("Народна воля", есери тощо). Вони виправдали, "освятили" застосування будь-яких засобів (у тому числі вбивство сакральної особи - царя) у боротьбі за революцію, майбутній безкласовий світ та нового месію (народ, пролетаріат). Це призвело до сакралізації теорій марксизму, перетворення їх на віровчення, яке ставило за мету не заперечити не традиційну релігію, а створити її аналог (на релігійне забарвлення деяких тезисів Маркса  звертав увагу ще П.І. Новгородцев [180, с. 212-215]), оскільки як справедливо зауважує А. Ігнатов, потреба у вірі залишалася не викорененою, а традиційний християнський шлях до її задоволення був закритий [88, с. 27]. У дусі марксової критики В.І. Ленін емоційно називає релігію "несказаною мерзенністю" та "труполозтвом" [135, с. 226], хоча жодної аргументованої мотивації такого твердження не наводить. Спроби розвитку саме раціонального, позбавленого релігійної складової марксизму, наближення його до утилітаризму (щодо права це можна побачити, наприклад, у Є.Б. Пашуканіса [193, с. 150]) були різко відкинуті офіційною наукою. Цікавим є обґрунтування боротьби комуністичного світогляду з релігією, що наводиться у радянській атеїстичній літературі. Так, М.П. Мчедлов зазначає, що особливістю марксизму-ленінізму є те, що останній бореться не з віруючими, а за них, за подолання в їх свідомості помилкових уявлень, що заважають їх усебічному розвитку, духовному багатству та реальному щастю [174, с. 243]. Не важко побачити, що фактично йдеться не про намагання розвіяти "опіум для народу", а про боротьбу однієї релігії з іншою за відданість своїх адептів. Звичайно, що рівень релігійності прихильників такого релігійного еквіваленту був нижчим, проте пояснюється це не якісними відмінностями у характері віри у певну політичну ідеологію або у Христа [234, с. 48], переживаннях християнина і комуніста щодо своїх об'єктів поклоніння, а значно більшою історією розвитку, вкоріненістю у суспільну та індивідуальну свідомість традиційних вірувань.

         Заперечивши Бога, потойбічний світ, вічне життя, душу, комунізм у той же час ніби наслідує (або, можливо, пародіює) православну систему. Він не визнає трансценденції, проте замінює його історицизмом. Комуністичний релігійний еквівалент також має свою есхатологію (комуністичне "Євангеліє" про світле майбутнє), свою дихотомію добра і зла (буржуазія і пролетаріат), свій етичний компонент (комуністична мораль, приписи якої Є.М. Пеньков прямо називає заповідями [194, с. 162], у вигляді кодексу будівника комунізму з одночасною забороною творів деяких письменників і філософів, що не вписувались в етику комунізму), свою міфологію (дитячі казки та оповідання про життя Леніна, значною мірою вигадану історію подій Жовтневої революції та громадянської війни), своїх пророків (Плеханов, Бакунін, Горький), своїх апостолів (Маркс, Енгельс, Ленін, Сталін), свій пантеон святих і мучеників (народовольці, С.М. Кіров, Павлик Морозов), свої святині (мавзолей Леніна, Смольний, крейсер "Аврора"), свої сакральні тексти (твори Маркса, Енгельса, Леніна, скорочений курс історії ВКП(б), який навіть має свого роду "апокрифи" - видання, що включають прізвища згодом страчених партійців), свою церкву (партія) з відповідною ієрархією на чолі з Центральним комітетом, свої ритуали і навіть своїх єретиків (так званих "ворогів народу", показові процеси над яким дуже нагадували середньовічні церковні суди з визнанням вини як основним засобом її доказування). Комунізм, як і християнство, навіть позначився на науковому пізнанні, зокрема, і у суспільній сфері. Не заперечуючи очевидних здобутків радянської правової, соціологічної, політологічної школи, не можна не помітити, що у багатьох дослідженнях використовується відверта схоластика, яка полягає у цитуванні К. Маркса, Ф. Енгельса, В.І. Леніна як остаточного аргументу у дискусії, взаємні звинувачення у їх викривленому тлумаченні, намагання узгодити певні суперечності у працях комуністичних класиків, що дало сучасним вченим підстави для визначення офіційної радянської методології у термінах, якими остання, у свою чергу, наділяла релігійний світогляд: розмитість, еклектичність, неясність [164, с. 5]. Наявність такого цілком релігійного комплексу дозволяло комуністичній ідеології досить успішно і довго виконувати усі властиві релігії функції.

         Вважаємо, що викладене вище "широке" розуміння релігії має важливе значення для юридичної науки в цілому та розглядуваної проблеми зокрема. Воно дозволяє: по-новому поглянути на вітчизняну правову традицію, радянській період якої, через це, не можна вважати повністю позбавленим релігійних засобів обґрунтування права; більш виважено підійти до стану відносин держави і церкви в Україні; переосмислити роль релігії у системах соціалістичного права. Цим же, серед іншого, пояснюється швидке відновлення традиційної, особливо, побутової, не пов'язаної з глибоким знанням догматів віри, релігійності в Україні (наприклад, за даними МВС України у богослужіннях з приводу пасхальних свят у 2007 р. взяло участь більше ніж 12 мільйонів українців [304, с. 7]).

         Соціальна роль релігії у суспільстві проявляється у здійснюваних нею функціях і виступає як сумарний результат виконання останніх. Будь-якій концептуально зрілій релігійній системі властиві такі функції: світоглядна, компенсаційна, інтеграційна, комунікаційна, регулятивна, легітимаційна.

         Світоглядна функція релігії полягає у здатності релігії надавати віруючій людині розуміння, відчуття, ставлення до найбільш важливих аспектів дійсності. Релігія формує специфічний спосіб пізнання, який на певних історичних етапах часто є альтернативним науковому і заснований на таких, що розумово не доводяться, посилках. З цього приводу Г. Гегель відмічав, що "як споглядання, почуття, що представляє пізнання й має своїм предметом Бога як необмежену основу і причину, від якої усе залежить, релігія містить у собі вимогу, щоб усе осягалось в такому ракурсі й знаходило в ньому своє підтвердження, виправдання, достовірність" [49, с. 226]. Православний філософ Л.П. Карсавін вказував, для визнання абсолютності й безумовності Бога (тобто для виникнення феномену віри), "Бог має бути усім, бути всеєдністю" [120, с. 24]. Модель світу, яка пропонується релігією, є закінченою, вона містить відповіді на усі, а особливо на головні питання буття індивіда (на думку В. Вундта релігія є найкращою гіпотезою розгадки цього буття [47, с. 100]), формує сенс життя людини, пронизує усі його сторони. Як зазначав Г. Зіммель, релігія є категорією, яка дозволяє "зібрати усю сукупність життя в особливу картину з колоритом, який забарвлює абсолютно усе" [84, с. 120].

         До світоглядної наближена компенсаційна функція, яка полягає у здатності релігії втішати людину, виступати засобом подолання її самотності, відчуженості суспільства, соціальної несправедливості чи невлаштованості. Один із критиків християнства епохи Просвітництва П. Гольбах вказував, що "до Бога удаються тоді, коли не знаходять задоволення у цьому світі" [54, с. 272]. На прикладі первісних вірувань Е. Фромм зазначав, що ідентичність з природою, племенем, релігією дає людині відчуття впевненості [291, с. 31]. Таким чином, релігія виступає свого роду профілактикою смерті, психологічною гімнастикою, мовою М.О. Рейснера, "щепленням від жаху життя" [231, с. 42], сприяє зміцненню і організації характеру та, як правило, дозволяє примиритися з фактом смерті.

         Можливості релігії як засобу об'єднання людей відображає інтеграційна функція. Як вказує О.М. Яковлєв, релігія є "особливим різновидом соціального "цементу" [327, с. 191]. Релігія солідаризує спільноту за ознакою належності до певної віри, на основі спілкування зі священним. Щодо державно-правових інститутів релігія є потужним фактором глобалізації, сприяючи доланню психологічних, історичних, ментальних кордонів між різними народами однієї конфесії. Яскравим прикладом цього є православна ідея соборності, містичне об'єднання усіх православних у просторі і часі. З іншого боку релігія може ставати чинником дезінтеграції, продукуючи конфлікти у поліконфесійних соціальних утвореннях (зокрема, протистояння хорватів (католиків) і сербів (православних) у колишній Югославії, які призвели до розпаду цієї країни, ірландців (католиків) і англійців (протестантів) у Північній Ірландії тощо). У той же час, думка деяких соціологів права і релігії про походження моралі та права внаслідок "емансипації" релігії як від первісного інтегратора видається перебільшенням.

         Релігії притаманна також функція комунікації, що проявляється у забезпеченні спілкування, обміну інформації, сприйняття віруючими одне одного. Релігійне спілкування реалізується як у релігійній, так і нерелігійній діяльності і відносинах та має два плани: спілкування віруючих між собою, а також спілкування зі священним підчас літургії, медитації, молитви тощо.

         Регулятивний бік релігії полягає у можливостях останньої нормувати, упорядковувати суспільні відносини. Як уже зазначалося, до складу будь-якого віровчення входить великий обсяг норм, що визначає поведінку, мотиви, прагнення, цілі прочан як у релігійній, так і мирській сфері. Відсутність у суспільстві релігійного або еквівалентного регулювання зазвичай приводить до релятивізації регулювання морального і правового та девальвації суспільних цінностей. Найбільш яскраво це виражено у відомій формулі одного з героїв роману "Брати Карамазови": "якщо Бога немає, то усе дозволено" [73, с. 592].

         З релігією як засобом соціальної регуляції пов'язана легітимаційна функція релігії, яка означає узаконення релігією певного суспільного, державного, правового порядків, інститутів, відносин, зразків належної поведінки. Як відмічає І.М. Яблоков, релігія висуває максиму, відповідно до якої оцінюються певні явища і формується ставлення до них. Релігія також може виступати засобом або чинником делегітимації соціальних структур, що можна проілюструвати відомими подіями у Польщі початку 80-х років минулого століття, коли католицтво стало ідеологічним базисом спротиву офіційній владі з боку руху "Солідарність".