Радянській, а згодом і вітчизняній та російській науці більшою мірою властивий структурно-інституціональний підхід, який робить наголос на наявності певних формалізованих елементів у структурі релігії (інститутів), покликаних регулювати спільну життєдіяльність людей. На думку С.С. Фролова релігія як соціальний інститут "містить такі елементи: установки і зразки поведінки, символічні культурні ознаки (хрест, ікони, святині), утилітарні культурні ознаки (церковні завдання, реквізит, література), кодекс письмовий та усний, ідеологія" [290, с. 150].

         Соціологічні теорії роблять наголос на суспільній природі релігії, що дозволяє порівняти її з іншими нормативними порядками, зокрема, з правом. З іншого боку, виключно соціологічне розуміння спрощує взаємодію та взаємовплив права і релігії як форм суспільної свідомості, не приділяючи достатньої уваги духовній стороні цих явищ.

         Зазначена вада соціології релігії усувається у психологічних поясненнях релігії, які виводять причини її виникнення з властивостей індивідуальної чи групової психіки. Наприклад, З. Фрейд стверджував, що начала релігії і Бога, етики, суспільства і мистецтва закладені в Едиповому комплексі (сексуальний потяг до матері та любов і одночасна ненависть до батька), який виникає на ранньому етапі історії людства і згодом приводить до формування серії релігійних табу - заборон на інцест. Ідею Бога вчений виводив з образу батька, а релігійну віру пояснює інфантилізмом (колективним повторенням дитячого досвіду захисту від невідомого) і неврозом людини [288, с. 106-112]. Така позиція, до речі, узгоджується із багатьма сакральними текстами (Бог-отець у Старому Завіті, сура "Влада" у Корані та ін.). Згодом, під впливом раціональних засад, на думку мислителя, людина розірве стосунки з ілюзорним світом релігії і виявиться мужньою знайти почуття реальності. Попри певну схематичність фрейдизму, плідним для нас тут є розуміння патерналістського характеру ідеї Бога, а відповідно і патерналізму й авторитаризму як риси релігійної свідомості.

         Більш виваженою є позиція Е. Фромма, який акцентував увагу на протиріччях людського існування, конфліктних ситуаціях, викликаних соціокультурними факторами в суспільстві тоталітарного відчуження (теорію вченого іноді небезпідставно називають марксистським психологізмом).  Характеризуючи типи релігійного досвіду, цей вчений виділяє авторитарну і гуманістичну релігії. Головною рисою першої є наявність зовнішньої вищої сили яка керує людиною; у центрі другої знаходиться сама людина та її сили [292, с. 166-168]. Під релігією Е. Фромм розумів будь-яке служіння ідеалам незалежно від того, кому людина поклоняється - ідолам, богам, вождям, партіям, державі тощо. З цього випливає продуктивний висновок про невідворотну властивість релігійності усім історичним епохам та розрізнення понять безбожність (атеїзм) і безрелігійність. Ця ідея перекликається з висловленою Ф.М. Достоєвським у романі "Біси" думкою про те, що досконалий атеїст займає передостанній верхній щабель до найдосконалішої віри [73, с. 381].

         Психологічні концепції релігії обґрунтовано роблять наголос на тих передумовах виникнення релігії, які закладені у свідомості людини. Саме психологічні характеристики релігійної віри дозволяють зрозуміти особливості нормативного функціонування релігії, особливо у суспільства, що заперечували чи заперечують традиційні форми релігійності.

         Останнім часом у літературі набув поширення інтегральний підхід до вивчення релігії. Так, Н. Смарт вважає, що кожна релігія "містить сім вимірів: практичне і обрядове, емпіричне і емоційне, оповідальне і міфічне, доктринальне і філософське, етичне і правове, соціальне й інституційне і матеріальне" [340, с. 11-22]. У вітчизняному релігієзнавстві подібної позиції дотримується М.Ф. Юрій, який зазначає, що релігія - це система поглядів і переконань, на яких будується світогляд і світовідчуття, а також відповідна поведінка і специфічні дії (культ), які засновані на вірі в існування Бога чи богів, "священного", тобто того чи іншого різновиду надприродного. Така релігія є проявом сутності суспільства, вираженням глибинних суспільних зв'язків; необхідно виникаючим у процесі становлення людини і суспільства аспектом їхньої життєдіяльності; способом існування і подолання людського самовідчуження; відображенням дійсності; суспільною підсистемою; феноменом культури [324, с. 7,8].

         Інтегральне розуміння, на наш погляд, найбільш повно враховує багатоаспектну природу релігії, її особливий, трансцендентний характер та здатність виступати суспільним нормативним порядком, що є важливим для теоретичного дослідження співвідношення права і релігії. Схожу думку висловлює Ю.О. Левада, який зазначає, що теоретичний розгляд релігії повинен відбуватися з урахуванням двох "планів". По-перше, релігійна система ставить життя людей у певний зв'язок з особливим "світом" релігійних образів, уявлень, категорій тощо; а по-друге, релігія є однією з форм комунікації людей у суспільстві, засобом регулювання діяльності соціального організму [129, с. 79].

         Проведений аналіз літератури дозволяє дійти висновку, що головною особливістю релігійного комплексу виступає його сакральний характер, що проявляється у наданні характеру святості певним світоглядним положенням, предметам, істотам, інститутам. Як вказує Л. Виговський, існування релігійної системи можливе лише у вимірі сакрального [37, с. 201]. Не зважаючи на значні відмінності у розумінні та оцінці феномену релігійності, сутність релігії її дослідниками завжди вбачається у наявності особливо шанованих, безумовно виправданих, як для окремої людини так і для суспільства в цілому, цінностей, які конституюють релігійну реальність як особливий, відділений від звичайного, мирського світ.

Для позначення таких цінностей (або характеру їх закріплення) в наукових джерелах використовуються різноманітні терміни. Радянській літературі притаманно пояснення особливостей релігії через її нереальність, неприродність, уявність. Як зазначає Б.О. Лобовик, релігія - це "фантастичне відображення сил, що володарюють над людиною" [137, с. 25]. Ця спроба характеризування релігії, обумовлена приведеними вище ідеями К. Маркса, є невдалою через її, на нашу думку, ненауковий характер. Дорікаючи теології і схоластичному методу тим, що вони намагаються довести те, що розумом не доводиться, радянська (а іноді - і сучасна вітчизняна) філософія і соціологія релігії припускається, на нашу думку, такої самої помилки. Питання фантастичності чи реальності трансцендентного світу, справжності чи умовності його існування не верифікується, не підтверджується і не спростовується засобами наукового пізнання, а тому виходить за межи наукового дослідження. Враховуючи це, вважаємо, що поняття релігії (принаймні у юридичному дослідженні) не може вирішувати питання про наявність чи відсутність потойбічного світу, буття Бога тощо, а має виходити з відображення подібних уявлень у свідомості індивіда або спільноти.

Деякі сучасні релігієзнавці виражають сакральний характер релігії у категорії надприродного, що відображає як віру в єдиного Бога чи богів, у добрих чи злих духів, так і віру в гадання, прикмети, чудеса, пророцтво. Як вказують О.Г. Данільян, В.М. Тараненко, релігія у широкому сенсі - це сукупність духовних уявлень, які засновані на вірі в надприродне. Даний критерій, на думку приведених авторів, дозволяє відрізнити релігійні явища від інших [68, с. 49]. Вважаємо, що такий підхід є не зовсім коректним. Дійсно, християнство, іслам, іудаїзм, релігії Стародавнього Єгипту, меншою мірою вірування античного світу тощо побудовані на визнанні існування Бога чи богів, з якими індивід перебуває у постійному зв'язку. Проте, далеко не всі навіть традиційні вірування пов'язують свою світоглядну систему з сферою надприродного. Наприклад, буддизм хоча і визнає наявність богів, проте не вбачає залежність долі людини від них, вони не здатні звільнити людину від страждань життя. Питання божественності самого Будди взагалі має другорядне значення, оскільки його місія полягала лише в тому, щоб відкрити істину (можливість спасіння людини через само трансформацію). Таким чином, надприродне у даному випадку є скоріше даниною часу створення вчення Будди, і не виступає необхідним фактором релігійного життя. Крім того, розуміння релігії як області надприродного ігнорує закономірності розвитку сучасного соціуму, коли ознак релігійності набувають деякі секулярні ідеології, а також не відображає її функціональної спрямованості.

Також невдалими є спроби визначити сакральність релігії через відчуття благочестя, що можна зустріти у сучасних західних дослідників [286, с. 21]. Таке бачення є своєрідним проявом європоцентризму, оскільки його прихильники намагаються пояснити природу будь-якої релігії через християнську або наближену термінологію.

На наш погляд, найбільш обґрунтованою є позиція тих вчених, які об'єднуючим елементом усіх релігій вважають уявлення про священне, під яким розуміється сила, істота або сфера буття, що складають для віруючих сутнісне ядро життя, яке перетворює їх поведінку та судьбу [245, с. 207]. Саме така інтерпретація основи релігії дозволяє у її дефініції, по-перше, дотриматись критерію науковості, не обговорюючи питання про об'єктивність чи фантастичність світу абсолютного; по-друге, відобразити особливості неаврамістичних релігій, деяких сучасних (зокрема, неоязичеських) релігійних систем, що не акцентують уваги на надприродному; по-третє, підкреслити особливості релігії як регулятивної суспільної системи (оскільки саме святенність релігійних цінностей є основою та умовою ефективності функціонування релігії), так і форми індивідуальної і колективної свідомості (оскільки безумовний, священний характер релігійних догматів вимагає віри суб'єкта в них); а по-четверте, включити до поняття релігії релігійні еквіваленти, зокрема, форми громадянської релігії, тоталітарні ідеології (на цьому питанні ми більш детально зупинимось пізніше).

Священне як основа розуміння релігії дозволяє виділити елементи її структури. Переломлюючись у свідомості людини або людської спільноти, священне набуває характеру духовних уявлень, які в сукупності утворюють релігійну свідомість. Головною рисою релігійної свідомості є релігійна віра, тобто психічний стан суб'єкта, що характеризує безумовну, беззаперечну та тверду переконаність у значущості релігійних цінностей і пов'язаних з ними, прагнень та дій. Ця переконаність не потребує ані інтелектуального пояснення священного, ані його раціонального доведення. Остання особливість обумовлює шляхи релігійного пізнання, яке є історично першим для людини і засноване, головним чином, на методі об'явлення, коли певне положення постулюється як істинне без додаткової аргументації. При цьому, відчуття абсолюту, можливість спілкуватися з ним вимагає від віруючої людини визнання реальності священного (і це яскраво показано у теологічних теоріях). Суб'єкти релігії сприймають Бога, богів чи будь-яких інших надприродних істот, сакральну ідею як окремий, існуючий паралельно світ, що детермінує та визначає мету життя прихильника певної релігії.