Частина українських земель з ХІV ст. перебувала під владою Польщі. Після Люблінської унії 1569 р. поляки домінували і у новоутвореній Речі Посполитій. Польські магнати та шляхта поставили собі за мету здійснити колонізацію українських земель і покатоличити їх населення, що призвело до низки селянських та народних повстань, спрямованих на захист православної віри і відродження української державності. З часом оплотом визвольного руху стала Запорізька Січ - "козацька християнська республіка", де панували ідеали свободи, рівності та поваги до гідності людини.

У постійній боротьбі з королівською владою і магнатами польська шляхта виступала під гаслом верховенства права, здійснення законодавчої влади лише сеймом за умови одностайного прийняття рішення, непорушності шляхетських прав і гідності. Зауважимо, що від Польщі на українські землі прийшли і ідеї шляхетської демократії, наріжним каменем якої були проголошені шляхетська вольність і рівність.

Певний розвиток ідея відшкодування шкоди знайшла і в Російській Імперії, до складу якої входила Україна. Російське дореволюційне законодавство виходило з того, що посадові особи, у тому числі й судді, повинні були нести особисту відповідальність за шкоду, завдану їхніми службовими діями. Держава (казна)  не брала на себе такої відповідальності. Вона відповідала лише за дії посадових осіб - представників казни у разі:

а) здійснення дії посадовою особою в межах її повноважень і в інтересах казни;

б) виступу посадової особи представником казни, а не представником влади;

в) завдання шкоди в зобов'язальних правовідносинах[5] [36].

За шкоду, завдану посадовими особами судового відомства, відповідали самі посадові особи. Це положення було спочатку закріплене в ч. 2 т. XVI Зводу законів карних 1842 р., а потім у ст. 59 Укладення про покарання карні і виправні.

В подальшому цивільно-правова відповідальність вказаних осіб була закріплена у Зводі законів у 1851 р. в ст. 678, згідно з якою судді, що постановили умисно чи з необережності або неуважності до справи остаточний вирок, внаслідок якого поніс покарання невинний, не лише підлягали за це покаранню, визначеному в законі, але й зобов'язувалися разом з тим повернути неправильно засудженого за свій рахунок з місць висилки чи ув'язнення і заплатити покараному таким чином від 100 до 600 рублів, дивлячись на міру покарання, його тривалість та інші обставини, що обтяжували участь засудженого.

Крім того, за його позовом, судді повинні відшкодувати всі понесені ним від цього витрати по майну, а якщо  шкода завдається його здоров'ю, то забезпечити засобами на лікування та утримання під час хвороби невинно покараного. Якщо ж він внаслідок такої хвороби був позбавлений засобів утримувати себе і свою родину, то незалежно від цього судді були зобов'язані забезпечити його існування шляхом надання йому з родиною достатнього утримання.

Однак, це правило мало і деякі винятки. Так, якщо при перегляді справи між суддями не було одноголосності відносно винності засудженого, виправданий лише звільнявся від відбування покарання. Завдані таким правопорушенням збитки не відшкодовувалися (ст. 679, т. Х, ч. І Зводу законів Російської імперії).

Підставою для притягнення суддів до відповідальності, крім засудження невинного, було також визначення покарання "над міру, законом визначеною". Дана норма містилася в ст. 680, т. Х, ч. І Зводу законів. Її особливість полягала в тому, що суддів до відповідальності можна було притягти лише в тому випадку, якщо засудженому був завданий такий майновий збиток або ж шкода здоров'ю, у результаті яких потерпілий був позбавлений можливості утримувати себе. При цьому необхідно було довести, що применшення майна або ушкодження здоров'я відбулося саме внаслідок посилення покарання "мірою, законом визначеною"[6] [81].

Призначення засудженому покарання "мірою, законом визначеною" означало, що покарання виходило за межі санкції статті, яка передбачала відповідальність за визначений злочин. Якщо ж міра покарання не відповідала обставинам вчинення злочину або особистості засудженого, то завдана шкода під час відбування надміру винесеного покарання не відшкодовувалася. Поліцейські чини відповідно до ст. 681 т. Х, ч. І відшкодовували збиток, якщо свідомо або ж по необачності при виконанні вироку покарали особу не засуджену або ж засуджену, але понад ту міру, що була визначена їй вироком.

Викладені у статтях 678 і 681 Зводу законів т. Х, ч. І правила про майнову відповідальність суддів, що ухвалили неправильний вирок, і поліцейських чиновників, винних у неправильному виконанні вироку, поширювалися і на інші особи, по недогляду яких поніс покарання невинний або ж винний був надмірно покараний.

До введення в дію судових Статутів 1864 р. вироки і рішення, що виносились судом, підлягали затвердженню царською адміністрацією (губернаторами, міністрами юстиції, а в деяких випадках Державною радою). За законністю дій місцевих органів управління і посадових осіб здійснювали нагляд губернські прокурори.

Такий зв'язок суду з царською адміністрацією призвів до виникнення норм, закріплених у ст. 681 ч. І, т. Х Зводу законів Російської імперії. За нормами цієї статті губернатори, губернські прокурори і їхні заступники, що пропустили без заперечення неправильні вироки або ж віддали розпорядження, внаслідок яких було покарано невинних чи обтяження надміру участі винного, відшкодовували збитки потерпілому, але лише в тому випадку, якщо судді й інші особи, винні в обтяженні участі підсудного, були неплатоспроможними.

Як видно з вищенаведеного, норми, що передбачали відповідальність посадових осіб судового відомства, не забезпечували відшкодування всіх збитків, що могли бути завдані, а існуючі застереження часом зводили нанівець саму можливість застосування цих норм. Хоча зазначені статті і були покликані стимулювати дотримання посадовими особами законності при відправленні правосуддя, що існувало в Росії, судова система не могла гарантувати навіть елементарного захисту прав і інтересів не тільки незаможним прошаркам населення Росії, але й представникам правлячих класів.

У 1861 р. на території Російської імперії було скасовано кріпосне право, а у 1864 р.  здійснено судову реформу[7] [146].

Законодавче оформлення судова реформа одержала в Кримінальному і Цивільному Статутах судочинства. В них були проголошені принципи судового провадження: гласність, усність, змагальність процесу. Відбулися деякі зміни й в інституті відповідальності посадових осіб судового відомства. По-перше, розширилося коло осіб, на яких покладалася згадана відповідальність: суб'єктами її стали судові слідчі і присяжні засідателі (інститути судового слідчого і присяжних засідателів були введені Статутами).

По-друге, посадові особи судового відомства відповідали не тільки за збитки, завдані неправосудним вироком, але і неправильним рішенням суду з цивільних справ, а також за збитки, завдані при провадженні справи.