З даного питання існувало ще дві точки зору. Представник першої з них - М.Крісті вважав, що судді могли відповідати тільки за ті збитки, що заподіяні неправосудним вироком або рішенням і з'явилися наслідком злочину або провини судді. Тобто, цивільно-правова відповідальність суддів пов'язувалася із здійсненням ними кримінально-карного діяння. За інші випадки завдання шкоди неправильним рішенням або дією по службі, на думку І.Протаса, відповідальність не повинна була передбачатися, мати місця[18] [107]. В.Кройтор, навпаки, вважав, що всі чиновники, у тому числі й у судовому відомстві, повинні відповідати за всякі дії, хоча вони і незлочинні, за ст. 680 Зводу законів, т. Х, ч. І, тобто відповідно до загальних правил відповідальності приватних осіб[19] [7].

На практиці це питання вирішувалося відповідно до визначення З'єднаної Присутності Першого і Касаційного департаменту № 172 від 23 листопада 1895 р., у якому подано тлумачення ст. 1331 Статуту цивільного судочинства. Відповідно до даного визначення судді повинні були відповідати за збитки, завдані як упередженими, так і неправильними діями. До неправильних дій суддів прирівнювалося неправильне тлумачення і застосування закону. Але якщо закон був викладений недостатньо ясно і допускав різні тлумачення, а суддя тлумачив його по "крайньому розумінню, додаючи до цього всі знання і досвідченість", то він не міг відповідати за наслідки[20] [186]. Зрозуміло, що таке роз'яснення вищої судової інстанції надавало широкі можливості посадовим особам судового відомства уникнути цивільно-правової відповідальності за завдані збитки. А усі неясності закону і помилки судових чиновників лягали важким тягарем на потерпілих, якими найчастіше виявлялися представники малозабезпечених верств населення.

Із суто класових позицій вирішувалося питання і про обсяг відповідальності посадових осіб судового відомства. Відповідно до ст. 678 Зводу законів судді, що ухвалили остаточний вирок, повинні були відшкодувати збитки, завдані потерпілим. До збитків відносилися: а) усі збитки по майну; б) кошти, витрачені на лікування, якщо завдавалася шкода здоров'ю потерпілого; в) кошти на утримання потерпілого і його родини, якщо потерпілий у результаті хвороби не міг утримувати себе і свою родину. Крім цього, судді повинні були "повернути неправильно засудженого за свій рахунок з місця відбування покарання (висилки) або ув'язнення".

Поряд з відшкодуванням збитків ст. 678 Зводу законів, т. Х, ч. І передбачала стягнення із суддів, що ухвалили остаточний вирок, штрафу на користь потерпілого. Сума штрафу коливалася від 100 до 600 рублів, а тому, хто поніс виправне покарання, - від 10 до 60 рублів у залежності від тривалості покарання й інших обставин, що обтяжують долю засудженого. Стягнення штрафу або пені було своєрідною формою відшкодування моральної шкоди потерпілому. Однак, в інших випадках завдання шкоди посадовими особами судового відомства стягнення штрафу не було передбачено.

Необхідно звернути увагу й на те, що в історії права України, незважаючи на те, що вона знаходилась в складі Російської імперії, був період, коли виникали умови для створення законодавства, яке б враховувало її національні особливості. Прикладом цього є відомий в історії Кодекс Українського права - "Права, за якими судиться малоросійський народ" (далі - Права).

Кодекс став результатом майже 15-річної напруженої праці кращих правників Гетьманщини і акумулював у собі випробувані життям здобутки вітчизняної правової думки[21] [154].

Розробка проекту цього кодексу розпочалася в 1743 р. і закінчилась у 1756 р. Зволікання з його затвердженням відбувалось аж до ліквідації Гетьманщини в Україні і її автономії, яка зняла питання про офіційне санкціонування цього законопроекту.

Про Права знову згадали після того, як Павло І в 1796 році частково поповнив статутну систему судів і зобов'язав "судити по точній силі малоросійських прав"[22] [175].

У 1807 р. було розроблено новий варіант Прав, за якими судиться малоросійський народ, але й він не був прийнятим, хоча має велике значення для пізнання права України.