На наступний день газети опублікували ще більш лаконічний за формою документ. У ньому зазначалося: "Внести такі зміни у діючі кримінально-процесуальні кодекси союзних республік по розслідуванню і розгляду справ про терористичні організації та терористичні акти проти працівників Радянської влади: 1) слідство по цих справах закінчувати в строк не більш як 10 днів; 2) обвинувальний висновок вручати обвинуваченим за 1 добу до розгляду справи в суді; 3) справи слухати без участі сторін; 4) касаційного оскарження вироків, як і подання клопотань про помилування, не допускати; 5) вирок до вищої міри покарання приводити до виконання відразу після винесення вироку"[28] [205].

У 1939 році було відмінено умовно-дострокове звільнення з таборів, що зробило стан незаконно репресованих абсолютно безвихідним. Майже не застосовувалася амністія.

У грудні 1940 року розширилася судова відповідальність із застосуванням заходів кримінального покарання неповнолітніх, починаючи з 12-річного віку.

Після нападу гітлерівської Німеччини на СРСР особливості внутрішнього життя України визначались Указом Президії Верховної Ради СРСР "Про військовий стан", прийнятим 22 червня 1941 року. У місцевостях, де було оголошено такий режим (а він охопив всю територію України), функції органів державної влади в області оборони, забезпечення громадського порядку і державної безпеки переходили до військових рад фронтів, армій, військових округів, а там, де не було військових рад, - до військового командування військових з'єднань.

Всі місцеві органи державної влади України, республіканські, громадські установи, організації і підприємства сприяли військовому командуванню. Непідкорення розпорядженням і наказам військової влади, як і кримінальні злочини, каралися за законами військового часу.

Щодо судової системи України, то її організація і функціонування головним чином визначались загальносоюзним Положенням про військові трибунали у місцевостях, оголошених у військовому стані.

У тилу ворога, у партизанських з'єднаннях і загонах створювались спеціальні партизанські суди, рішення яких іноді затверджувались загальними зборами партизан, а частіше - їхніми командирами. Але в більшості випадків питання покарання винних вирішувалось командуванням загону чи з'єднання, тобто в позасудовому порядку.

Порядок розгляду справ був максимально спрощений. Санкції прокурора на притягнення до кримінальної відповідальності по певних категоріях справ не вимагалося. Значно розширилася компетенція слідчих і органів дізнання в армії.

Якщо репресивні заходи під час війни ще можна пояснити військовим станом, то застосування їх у мирний час логічному поясненню не підлягає. А все свідчить про те, що ще до початку Великої Вітчизняної війни в СРСР була створена репресивна система, в якій правоохоронні органи перетворилися в каральні, де обвинувачений повністю позбавлявся права на захист, а вже про відшкодування завданої шкоди не було й мови. Чинне законодавство навіть не припускало випадків вини працівників правоохоронних органів. Практика ж свідчила про інше.

Так, читаючи обвинувальний висновок по справі сина видатного українського письменника М.М.Коцюбинського - Ю.М.Коцюбинського, складається враження, що у НКВС у той період часу не знали вимог КПК, а прокурорський нагляд взагалі був відсутній. Звинувачений у контрреволюційній троцькіській діяльності, він був відправлений у заслання рішенням позасудового органу - Окремою Нарадою при НКВС СРСР 17 травня 1935 року, але через рік - 27 травня 1936 року був знову повторно заключений у ВТТ строком на 5 років "за контрреволюційну троцкіську діяльність" постановою тієї ж Окремої Наради при НКВС СРСР. По суті, за одні й ті ж діяння він був покараний в кримінальному порядку двічі - 17 травня 1935 року і 27 травня 1936 року. Нажаль, на цьому не закінчилися поневіряння Ю.М.Коцюбинського.

8 березня 1937 року відбулося ще одне закрите судове засідання Військової колегії Верховного суду СРСР без виклику свідків і без участі обвинувачення і захисту в порядку постанови ЦВК Союзу РСР від 1 грудня 1934 року. Тривало воно усього 15 хвилин. Ю.М. Коцюбинського засуджено до вищої міри покарання - розстрілу. У той же день вирок було приведено до виконання.

До числа фальсифікованих НКВС відноситься і справа по обвинуваченню колишнього заступника Голови Ради Народних Комісарів УРСР Н.М.Марчака, секретаря Київського обкому комсомолу Н.П.Федченка,  видатного діяча українського національного театру Леся Курбаса, відомого українського сатирика Остапа Вишні.

Всі вони, крім Остапа Вишні, були розстріляні, а згодом реабілітовані.

На фоні викладеного можна погодитись з думкою про те, що "вина органів дізнання і досудового слідства в масових репресіях величезна, а глибина морального падіння працівників цих органів, які сліпо чи заради кар'єри виконували "свій борг", не піддається виміру"[29] [205].

Для нас є головним - не допустити повторення нашого трагічного минулого в майбутньому. У демократичній правовій державі повинні бути закони, що забезпечують максимальний захист від незаконного завдання шкоди правоохоронними органами, а у випадку  такого завдання - ефективне відшкодування завданої шкоди, зведення до мінімуму несприятливих наслідків необґрунтованого притягнення громадян до кримінальної відповідальності. Ця гуманна ідея відновлення справедливості, правди та репутації громадянина, що постраждав від сваволі чи судової помилки, закладена в інституті реабілітації.

Поняття реабілітації відноситься, передусім, до невинно притягнутих до кримінальної відповідальності і засуджених. Тому припинення кримінальної справи за іншими підставами - перебіг строків давності, акту амністії, смерті обвинуваченого і іншими - не відноситься до правових   підстав реабілітації. Такі рішення не засвідчують невинності особи у вчиненні злочину.

Спеціальним актом, що регулює питання реабілітації в даний час, є Закон України "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні" від 17 квітня 1991 року. У ньому також закріплені принципові положення, що стосуються відшкодування моральної і матеріальної шкоди невинно засудженим. Цим Законом наша держава немовби спокутує вину за чужі протиправні дії службових осіб країни.

Тільки за 9 місяців після прийняття цього Закону переглянуто 37752 кримінальних справ на 63813 засуджених. Більша частина з них (35280) реабілітовані. Ця робота проводиться і  сьогодні[30] [205].

Однак, реабілітацією неможливо ліквідувати всі несприятливі наслідки незаконних репресій. Неможливо відшкодувати грошима втрачене здоров'я, моральні і фізичні страждання, перенесені репресованими. Для того, щоб хоч якимось чином загладити провину за їх страждання, держава надає реабілітованим ряд пільг, які за своїм змістом є нічим іншим, як відшкодуванням моральної шкоди. Адже їх не можна віднести до збитків, бо на час завдання шкоди потерпілі не мали права на ці пільги, і їх вартість не підлягає грошовій оцінці. Так, стаття 6 Закону України від 17 квітня 1991 року передбачає реабілітованим громадянам, відповідно до статті 1 цього Закону,  зарахування у потрійному розмірі до стажу роботи для призначення трудових пенсій часу тримання під вартою, відбування покарання в місцях позбавлення волі, заслання або перебування на примусовому лікуванні. Реабілітованим громадянам, які потребують поліпшення житлових умов, надається право на першочергове одержання житла. В разі смерті реабілітованого це право зберігається за одним з подружжя, якщо вони не створили нову сім'ю, а також за батьками і дітьми, які проживали спільно до арешту і у зв'язку з застосуванням репресій втратили право на займане жиле приміщення та потребують поліпшення житлових умов. Реабілітовані, що проживають у сільській місцевості, мають право на одержання безпроцентної позики та першочергове забезпечення будівельними матеріалами для будівництва житла. Якщо реабілітований став інвалідом внаслідок репресій або є пенсіонером, йому також надається право на:

         - одержання пільгових путівок для санаторно-курортного лікування та відпочинку;

- безплатне забезпечення автомобілем класу ЗАЗ-968М за наявності відповідних медичних показників;

- безплатний проїзд всіма видами міського пасажирського транспорту (крім таксі) та на автомобільному транспорті загального користування (за винятком таксі) в сільській місцевості в межах адміністративного району;

- зниження оплати жилої площі та комунальних послуг на 50% в межах норм, передбачених чинним законодавством;

- позачергове надання медичної допомоги і 50% зниження вартості ліків за рецептом;

- переважне право на вступ до садівницьких товариств, першочергове право на вступ до житлово-будівельних кооперативів;