У зазначених проектах певна увага приділялась і регулюванню відносин, пов'язаних із завданням шкоди, в тому числі і службовими особами судових органів. Так, у п.1 артикула 12, глави 7 Прав зазначено, що "который бы командиръ, или судія, либо кто другій от судовихъ персонъ, во время произвожденія суда, явно кого безчестними словами обругалъ, // таковый самъ имъетъ быть за то наказанъ шестонеделным арестомъ; а если бы оный командиръ, судія или другій судовый персона, не почитал государева, то есть судебного места, которое заседаетъ, но в немъ гвалтъ или насиліє делал, тамо жъ на суде кого ранилъ, таковаго продерзателя смертію казнить; а если бы досмерти убилъ, за то самого, по суду, не токмо живота, но и чести лишить, а платежъ за увече раненному, или за голову убитого наследникамъ, удвое из именій его жъ доправить. То ж разуметь о писарах, межовщикахъ и других чиновных людях, такожъ и служителяхъ канцелярскихъ"[23] [154]. А в параграфі 174 глави ХІІ книги ІІ "Собрания малороссийских прав" 1807 року передбачено, що "если бы кто насильно, явно или тайно самъ или чрезъ служителей и подданыхъ своихъ, взялъ подъ свой партикулярный арестъ человека невиннаго и судом не обвиненнаго, въ какомъ бы то ни было месте и препровождая его съ одного на другое место, // или и на одномъ месте тайно или же явно держа, изнурялъ заключеніемъ, боемъ и голодомъ, и другимъ каковым-либо образомъ тирански съ нимъ поступалъ; а дети или жена обижаемого, и кто-нибудь из родственниковъ его донесутъ о томъ государю или суду, то прежде долженъ быть освобожденъ таковый человекъ изъ-подъ аресту, потомъ ему удовлетвореніє безъ продолженія  должно быть учинено по приговору суда гродскаго на первомъ роке завитомъ; а полагать позвы на томъ же именіи, на которомъ въ заключеніи оный человекъ найденъ будетъ, или въ ближайшихъ насильника именіях съ означеніемъ срока на четыре недели"[24] [175].

Отже, у дореволюційній Росії, в тому числі і на території України, діяв принцип особистої відповідальності судових чиновників за шкоду, завдану в галузі правосуддя. Але було багато можливостей уникнути такої відповідальності. Як зазначалось вище, безвідповідальність державних органів відкривала дорогу свавіллю і беззаконню. Найбільше безвідповідальність правоохоронних органів негативно позначалася на становищі потерпілих.

По-перше, законом охоплювалися не всі можливі випадки завдання шкоди. По-друге, наявність багатьох застережень, що звільняють службових осіб судового відомства від відповідальності, позбавляла можливості потерпілого компенсувати понесені збитки. По-третє, навіть якщо всі чисельні умови, за яких наставала відповідальність судових чиновників, виявлялися в наявності, повне відшкодування шкоди могло виявитися неможливим, наприклад, у випадку завдання великої за розміром шкоди, неплатоспроможності заподіювача або його смерті.

Після жовтня 1917 року питання, пов'язані із відшкодуванням шкоди, завданої правоохоронними органами, також були в центрі уваги законодавця. Так, комісія ВЦВК під час обговорення першого Цивільного кодексу висловилася проти внесеної пропозиції про встановлення відповідальності установи за шкоду, завдану неправильними службовими діями посадових осіб на загальних підставах[25] [188]. Це безпосередньо вплинуло на зміст ст. 407 ЦК УРСР (1922 р.), за якою відповідальність установ за таку шкоду передбачалася лише у випадках, відокремлених у законі.

16 травня 1922 року ЦК УРСР був доповнений ст. 407-1[26] [120]. На підставі цієї правової норми на установи покладалася відповідальність за дії їхніх посадових осіб, у результаті яких було пошкоджене або знищене, а також розкрадене майно потерпілого, віддане в установу самим потерпілим або на його користь третьою особою на підставі вимоги закону, судового рішення, вироку чи ухвали, або заснованого на них, або на правилах внутрішнього трудового розпорядку державної установи, розпорядження посадової особи. При цьому установа несла відповідальність за службові дії посадової особи, визнані судовим чи адміністративним органами неправильними, незаконними або злочинними.

Таким чином, за ЦК УРСР 1922 року відповідальність установ за шкоду, завдану неправильними (незаконними) діями їхніх посадових осіб, обмежувалася лише випадками, передбаченими в законі. Спеціальних норм права, що регламентують відповідальність правоохоронних органів, прийнято не було. Але обмеження відповідальності державних органів за ст. 407-1 було обумовлено не принциповою позицією законодавця, а фінансовими розуміннями, що були обґрунтованими в момент видання Кодексу[27] [188].

Водночас, уже в період дії ЦК УРСР 1922 року з'явилися норми права, що передбачали відновлення майнового стану громадянина, який був незаконно притягнутий до кримінальної відповідальності або засуджений.

 Розглядаючи історичний аспект питання про відшкодування шкоди, завданої незаконними діями службових осіб дізнання і досудового слідства в системі ОВС України, не можна не згадати про страшні часи репресій, коли працівники органів внутрішніх справ поряд з іншими органами були знаряддям політичної сваволі і слугами деспотичної системи, здійснювали свою діяльність не лише нівелюючи права людини, а й всупереч законам, на сторожі яких повинні були стояти.

         До організаційних передумов сталінських репресій 1928-1933, 1937-1938, 1941-1945, 1948-1952 рр. відноситься створення в країні міцного механізму судових і позасудових репресій. Основна роль у цьому була відведена органам внутрішніх справ і органам державної безпеки, "двійкам", "трійкам", "п'ятіркам", ГУЛАГу і т. ін.

         Так, Президією ЦВК СРСР на засіданні 1 грудня 1934 року було прийнято постанову, якою пропонувалося: 1) слідчим органам - вести справи обвинувачених у підготовці чи здійсненні терористичних актів прискореним шляхом; 2) органам Наркомвнутрішсправ - приводити до виконання вироки з вищою мірою покарання по відношенню до злочинців вищезгаданих категорій негайно за висновками судових органів.