Стаття  1331 Статуту не дає чіткої відповіді на питання: чи на всіх суддів можна покласти відповідальність за збитки, тому що серед мирових суддів розрізнялися дільничні і почесні, а при окружному суді був створений інститут присяжних засідателів; крім того, в Росії існували духовні, комерційні і волосні судді. К.Анненков, посилаючись на кримінально-правові норми, у яких говорилося про відповідальність суддів "узагалі", прийшов до висновку, що за ст. 1331 Статуту суб'єктами відповідальності можуть бути судді "узагалі", навіть якщо вони не займають штатної посади у судовому відомстві, тобто судді комерційних, духовних судів і навіть присяжні засідателі[13] [7].

Хоча в зазначеній нормі і передбачалася відповідальність посадових осіб вищих судових інстанцій, однак на сенаторів першого і касаційного департаментів вона не поширювалася.

Обґрунтовуючи це положення, І.М.Тютрюмов зазначав, що сенатори входять не в систему судових органів, а до складу правлячого сенату. Крім того, подання позову до зазначених посадових осіб у порядку статей 1331-1336 Статуту цивільного судочинства не відповідало тому положенню, що визначається для них у заснуванні Правлячого сенату, у силу якого, "если бы паче чаяния, кто либо из сенаторов, при исполнении его должности преступил пределы установленного порядка, то Министр юстиции обязан донести о том его Императорскому Величеству"[14] [186].

Таким чином, збитки, завдані неправомірними діями сенаторів Першого і Касаційного департаментів при відправленні правосуддя, не відшкодовувалися.

Норми права досліджуваного інституту не містили чіткого переліку тих умов, за яких можна було б покладати відповідальність на суддів за збитки, завдані їхніми неправомірними вироками і рішеннями. Так, з достатньою чіткістю не було визначено, чи можна стягувати збитки, завдані неправильними вироками і рішеннями, що оскаржувалися у звичайному касаційному порядку, чи ж судді підлягають відповідальності лише за такі неправильні вироки і рішення, що винесені остаточно (набувають законної сили негайно) і оскарженню в звичайному порядку не підлягають. Прикладом таких рішень є рішення за позовами, ціна яких не перевищувала 30 рублів - ст. 1420 Статуту громадянського судочинства.

У зв'язку з цим виникало питання, чи буде відповідати суддя за збитки, якщо вони завдані неправильними вироком або рішенням, коли даний вирок або рішення не оскаржувалися у касаційному порядку, хоча могли бути оскаржені. Іншими словами, чи несе відповідальність суддя, коли сам засуджений по кримінальній справі або зацікавлена сторона по цивільній справі не зробили нічого для виправлення судової помилки.

За ст. 678 Зводу законів, т. Х, ч. І відповідальності за збитки піддавалися судді, що ухвалили остаточний вирок, хоча цей вирок у деяких випадках міг бути також оскаржений. Винятки з цього правила були передбачені в ст. 679 Зводу законів, т. Х, ч. І, відповідно до якої судді не відповідали за збитки, якщо при перегляді справи і при ухваленні (винесенні) вироку в іншому суді виникали розбіжності між суддями щодо винності потерпілого. Суддя, що ухвалив перший вирок, піддавався відповідальності тільки в тому випадку, якщо остаточний вирок було відмінено у встановленому законом порядку. З цих статей випливало таке правило: судді відшкодовували збитки лише в тому випадку, якщо потерпілі використовували всі можливості, надані їм законом, для скасування вироку або рішення за допомогою їхнього оскарження[15] [7].

Таким чином, якщо потерпілий не міг з тих або інших причин оскаржити вирок або рішення, він позбавлявся можливості вимагати відшкодування завданих збитків. Ці правила, насамперед, були невигідні незаможному класу, тому що для оскарження вироку була потрібна кваліфікована допомога адвокатів, послуги яких були недоступні широким народним масам. От чому шкода й у зазначених випадках залишалася невідшкодованою.

Далі варто вказати ще на одну умову відповідальності суддів і інших посадових осіб судового відомства, щодо якої не було чіткого визначення в законі, і тому це викликало суперечки серед учених. За ст. 678 Зводу законів, т. Х, ч. І відповідальність суддів пов'язувалася з ухваленням незаконного вироку навмисне або по необачності і неуважності до справи. По карних законах судді залучалися до відповідальності за ухвалу вироку або рішення з корисливих і інших особистих цілей з явним порушенням закону і "усупереч його змісту, а також за несправедливе рішення або вирок, що були результатом помилки судді або неправильні через непорозуміння у тлумаченні закону".

Н.І.Лазаревський вважав, що судді не повинні відповідати за збитки, завдані сумлінним, але невірним тлумаченням закону. Незважаючи на те, що ст. 1331 Статуту цивільного судочинства допускає пред'явлення до них позову про збитки, завдані "узагалі" їхніми неправильними або упередженими діями при винесенні рішення або при провадженні справи, судді, зазначає Н.І.Лазаревський, не можуть бути винні в тому, що закон допускає можливість різних тлумачень[16] [114]. Цієї ж думки дотримувався і К.Анненков[17] [7].