Конституція України імплементувала всі основні положення міжнародно-правових актів з прав людини і, насамперед, Загальної декларації прав людини, міжнародного пакту про громадянські і політичні права та міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, які є одним з найбільших досягнень людства XX ст. у гуманітарній сфері, справжнім "людським виміром", мірою людської гідності.

Конституція України вперше замість фрагментарного набору прав і свобод визначила систему прав і свобод у всіх основних сферах, передбачивши, зокрема, громадянські, політичні, економічні, соціальні і культурні права і свободи людини і громадянина.

Додатковою гарантією захисту прав і свобод людини є також міжнародні механізми захисту прав людини, до яких долучилася Україна. Важливим кроком у цьому напрямі стала ратифікація 17 липня 1997 року Європейської Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року. Відтепер громадяни України отримали можливість звертатися щодо захисту своїх порушених прав до Європейського суду з прав людини. До того ж, приєднавшись у 1990 році до Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські, політичні та економічні права 1966 року, Україна також визнала і компетенцію Комітету ООН з прав людини щодо розгляду індивідуальних скарг громадян України на порушення їх прав та свобод, гарантованих цим пактом.

Конституція України юридично ліквідувала всі нормативні перешкоди на шляху до забезпечення прав і свобод людини і громадянина, проголосивши, що норми Конституції України є нормами прямої дії і що звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

У світі цих конституційних положень Закон України "Про відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду" від 1 грудня 1994 року закріплює конституційний принцип повного відшкодування шкоди громадянинові у разі незаконних дій службових осіб правоохоронних органів. Врегульовуючи відносини по відшкодуванню шкоди, Закон розвиває інститут позадоговірних відносин, деталізує процедуру застосування його норм на практиці. 

Разом з тим, правовий аналіз положень Закону України від 1 грудня 1994 року, причин виникнення і правової природи відносин з відшкодування громадянинові шкоди, завданої службовими особами правоохоронних органів, практика застосування норм цього Закону свідчать про необхідність удосконалення як правових норм цього інституту правовідносин, так і норм самого Закону.

Це стало однією із передумов запровадження у Цивільному кодексі України від 16 січня 2003 року (далі - ЦК України) окремої статті, яка б безпосередньо врегульовувала зазначені правовідносини. Так, ст.1176 ЦК України виокремлює із загальних правил відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду. У цій статті ЦК України законодавець чітко визначив дії службових осіб органів дізнання та досудового слідства, якими можна завдати шкоду фізичній особі, а відповідальність за відшкодування завданої шкоди поклав на державу, незалежно від вини службових осіб органів дізнання та досудового слідства.

Таким чином, підсумовуючи етапи історичного розвитку в нашій державі інституту відповідальності за шкоду, завдану незаконними діями органів дізнання та досудового слідства, можна сказати, що цей інститут правовідносин має глибоке історичне коріння. Норми права, що врегульовують відповідальність за шкоду, завдану громадянину незаконними діями правоохоронних органів, створювались спільними зусиллями багатьох поколінь. Гуманістичні принципи, які стверджують ідеї прав людини, захист цих прав, спрямованих на справедливе вирішення взаємовідносин суспільства і особи, держави і громадянина, які стали здобутком попередніх поколінь, покладені в основу вітчизняного законодавства, що регулює відносини з відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів дізнання і досудового слідства.