Зрозуміло також, що такий змішаний договір не позбавлятиме права на обов'язкову частку спадкоємців, які за ст. 1241 ЦК мають таке право, якщо смерть дарувальника настане раніше прийняття дарунка обдарованим, про що має повідомити нотаріус заповідача-дарувальника. Останній же має вирішувати, чи погоджується він з настанням таких наслідків, чи реалізує своє право на передачу майна іншим чином. Наприклад, за двосторонніми договорами: довічного утримання чи спадковим договором, дія .яких "превалює" над спадкуванням. Тобто наявність спадкового договору або договору довічного утримання зумовлює перехід прав власності на об'єкт договору до набувача, а не до спадкоємців.

Тепер досить встановити у такому договорі дарування з відкладальною умовою, що право власності на корпоративне право переходить до набувача або спадкоємця за наявності певних умов, і вважається, що такий договір може мати місце в юридичній практиці. Наприклад, такий змішаний договір може застосовуватися щодо акцій корпоративного підприємства, але не у тих випадках, коли право учасника на відчуження власних прав обумовлюється згодою інших співвласників.

Метою діяльності корпоративного підприємства, зазвичай, є отримання прибутку. Тому при написанні заповіту можна передбачити можливі спори між спадкоємцями з приводу подальшого розподілу спадкового .чайна, до складу якого входять права на корпоративне підприємство.

На практиці в Україні до останнього часу не застосовувалося положення ЦК про те, що корпоративне право може бути залишене у власності одного із спадкоємців із залишенням права на довічне отримання дивідендів у інших спадкоємців, наприклад, за заповідальним відказом. Це положення є доцільним, коли інші спадкоємці є особами похилого віку і мають право на обов'язкову частку.

Для того, щоб батько не турбувався про долю своїх дітей, які, отримавши компенсацію належної йому частки повного учасника командитного товариства, її швидко втратять, наприклад, через гру у казино тощо, можливим варіантом охорони їхніх інтересів може стати грамотно складений заповіт. Так, автор вважає, що заповідач, який є повним учасником командитного товариства, вправі обумовити у заповіті, якщо інше не встановлене у статуті підприємства, що спадкоємець не може отримати одночасно всю компенсацію за належну йому за правом спадкування частку у командитному товаристві. Тут мається на увазі можливість, якщо це буде передбачене установчим договором, не включати спадкоємців до складу повних учасників, а залишати належну їм компенсацію у підприємстві як вклад.

Зрозуміло, що така умова є доцільною, коли заповідач впевнений у подальшій перспективі розвитку підприємства, а також виважено ставиться до здібностей своїх нащадків. Вона дозволить і підприємству належним чином розвиватися і не залежати від "голосу" повного учасника, який не здатен розумно і дисципліновано брати участь у керівництві підприємством. Тому у такому разі заповідач вправі, на наш погляд, передбачити певні негаразди і обумовити їх у заповіті. Зміст заповіту, в якому заповідач сам проситиме інших учасників повного товариства про виведення своїх спадкоємців(ця) зі складу повних учасників, дозволить зберегти накопичений ним капітал, оскільки, як відомо, повні учасники відповідають за наслідки своєї діяльності належним їм майном (частини 1, 3 ст. 119 ЦК).

Альтернативним варіантом є зміст заповіту, в якому спадкоємці за волевиявленням заповідача будуть позбавлені права вести справи товариства (ч. 1 ст. 122 ЦК). Зрозуміло, що таке волевиявлення заповідача може мати місце у заповіті і має враховуватися іншими учасниками корпоративного підприємства при вирішенні питання про допуск до участі в управлінні підприємством спадкоємця. Більше того, автор вважає, що таке волевиявлення заповідача може мати місце й з умовою, наприклад, до досягнення певного віку спадкоємець не допускається до участі в управлінні підприємством. Крім того, у заповіті можна обумовити, наприклад, здобуття вищої освіти за певним необхідним для здійснення підприємницької діяльності фахом. Такий критерій є необхідним для фармацевтичної промисловості та інших видів господарської діяльності.

У цьому зв'язку важко погодитися зі ст. 1242 ЦК, що умова, визначена у заповіті, має існувати на час відкриття спадщини. Це положення істоти: обмежує право заповідача, але виходячи із змісту ст. 6 ЦК, в якій ідеться про свободу договору, можна констатувати, що ця норма не має імперативного характеру, тому може бути змінена заповідачем. Заповіт за своєю суттю є одностороннім договором, а тому на нього має поширюватися положення ст. 6 ЦК. Виникає запитання: що є важливішим -- "сліпа" статтею закону чи адресне волевиявлення конкретної особи? На думку автора, розробники ЦК правильно надали суб'єктам цивільного права повноваження самим вирішувати свою долю і встановили принципом цивільних правовідносин свободу договору. У такому разі самі громадяни мають обумовлювати правовідносини, в які вони вступають, а також відповідати за наслідки своїх дій. Лише чіткі імперативні норми ЦК встановлюють певні обмеження, які мають гарантувати наше суспільство від свавілля одних осо: щодо інших.

Наведені автором гіпотези здебільшого не враховуються при складанні первісного змісту установчого договору, коли засновники лише створюємо підприємство і намагаються його розвинути. Однак при погіршенні стадну здоров'я чи досягненні похилого віку більшість громадян починає думати про заповіти. У конкретному випадку заповідач-підприємець має дбати й ясо те, щоб відповідні положення внести і в установчий договір. Інакше заповіт не матиме правового значення і не враховуватиметься при визначенні питання про правонаступництво належної кожному учаснику колективного підприємства частки. Наприклад, не буде суперечити закону положення установчого договору про можливість врахування думки заповідача-учасника товариства, викладеної у заповіті, при вирішенні питання про правонаступництво належної йому частки підприємства у випадку його смерті.

Отже, остання пропозиція автора про внесення змін і доповнень до змісту установчого договору щодо положення про врахування останньої волі учасника корпоративного підприємства може мати місце на практиці й після створення підприємства. Вважаємо, що всі громадяни є потенційними спадкодавцями, а тому їх мають цікавити питання про правонаступництво належних їм прав на участь у підприємстві.

Тому цілком імовірно, що питання про участь у підприємстві нащадків членика буде вирішено позитивно із врахуванням можливості спадкування з частки корпоративного підприємства та останньої волі заповідача.

Для більшої впевненості у реалізації права на спадкування корпоративного права і гарантування корпоративних прав від свавільних дій його директора доцільно також призначати виконавцем заповіту того із спадкоємців, який здатен керувати діяльністю підприємства, має відповідну кваліфікацію тощо.

Формально згідно із законодавством виконавцем заповіту може стати юридична особа, але у законодавстві не сформовано можливості ускладнення спадкових правовідносин відносинами, які фактично можуть зумовлюватися попередньою діяльністю спадкодавця як учасника певного підприємства. Припустимо, що спадкодавець, який володів контрольним пакетом акцій певного підприємства, має намір доручити підприємству виконувати його заповіт. Які заперечення з цього приводу можна знайти у законодавстві та які можуть виникнути на практиці? У цьому разі виникатиме правова ситуація, коли підприємству буде заповідано частину майна та на нього може бути покладено заповідальний відказ, який стосуватиметься забезпечення матеріальних прав інших спадкоємців спадкодавця-учасника. Наприклад, прийняття до складу учасників одного із спадкоємців та надання певної частини доходу, який належав спадкодавцю, його спадкоємцям тощо.