Конституція України 1996 р. є демократичною, оскільки вона виходить із приорітету прав особи. У ст. 3 Конституції встановлена офіційна концепція прав людини в Україні. Ця стаття, розвиваючи положення преамбули та ст. 1, що Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою, закріплює сучасне підґрунтя української державності: людина визнається в Україні найвищою соціальною цінністю, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Ст. 5 Конституції України продовжує виклад гуманістичних засад українського конституційного ладу: носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює владу безпосередньо та через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Це положення відповідає концепції обмеження держави волею народу. На думку           Ю.М. Тодики, верховенство українського народу, закріплене у ст. 5 Конституції, обмежує державну владу. Межі владних можливостей державних структур не є абсолютними, і те, що народом не делеговано державній владі, те залишається за народом [242, с. 113]. Суверенітет українського народу отримує практичне здійснення через реалізацію кожним громадянином своєї волі в політичному житті країни [98, с. 148]. Відповідно до ст. 15 Конституції, суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності, і держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України. Ці характерні риси демократичної правової держави у концентрованому вигляді виражені в такому суб'єктивному конституційному праві, як право громадян брати участь в управлінні державними справами, що закріплене в ч. 1 ст. 38 Конституції України.

Втілення в життя ідеї народовладдя гарантується реальною можливістю здійснення кожним громадянином належних йому політичних прав і свобод. Здійснюючи такі права, громадяни беруть участь в управлінні державними справами. Можна сказати, що політичні права і свободи взагалі об`єднані в одну групу на тій підставі, що всі вони безпосередньо пов`язані з участю громадян в управлінні державними справами. За допомогою здійснення політичних прав долається відчуження громадян від влади та держави. Б. Чичерін писав, що політичні права належать громадянам як "учасникам влади" [259, с. 200].

Конституційні норми про право громадян на участь в управлінні державними справами та інші політичні права, які закріплені у другому розділі Конституції України (ст. 36-40), конкретизуються і розвиваються в поточному конституційному законодавстві та підзаконних нормативних актах (указах Президента України, постановах Кабінету Міністрів України тощо).

У цьому підрозділі дисертаційного дослідження ми ставимо за мету розглянути питання конституційно-правової регламентації права брати участь в управлінні державними справами та інших політичних прав, що охоплюються цим загальним правом. Висвітленню проблем здійснення, гарантування та механізму реалізації досліджуваного права присвячений другий розділ цього дисертаційного дослідження.

Право брати участь в управлінні державними справами закріплене у системі політичних прав і свобод. Воно належить лише громадянам України і розвиває та поглиблює положення Конституції про народовладдя, що має відправний, узагальнений характер. Це суб`єктивне право характеризується вченими-конституціоналістами як таке, що юридично забезпечує включення громадян у сферу прийняття і здійснення державних рішень, у сферу політики [177, с. 153], виражає зміст і сутність демократії як народовладдя [260, с. 67], має фундаментальне значення в усій групі суспільно-політичних прав [262, с. 72], посідає центральне місце в системі прав і обов`язків громадян у сфері суспільно-політичного і державного життя [35, с. 277], як "узагальнююче, стрижневе" [29, с. 19], "найважливіше" [274, с. 177], "об`єднуюче" [83, с. 268], "пріоритетне" [171, с. 25], "інтегруюче" політичне право громадян, як важлива ознака демократизму держави. Навіть у конституціях тоталітарних держав це право проголошується, хоча і має формальний характер [239, с. 148].

В.В. Речицький називає це право центральною частиною єдиного комплексу політичних конституційних прав і свобод, яка реалізується в єдності з ними і являє собою інтегральну частину політико-правового статусу громадян як підсистеми єдиного конституційного статусу громадян. У функціональному розумінні, тобто в аспекті забезпечення розвитку демократії, це право є основним вузлом механізму народовладдя. Воно займає домінуюче положення в рамках підсистеми політичних прав і свобод громадян, що утворюють особливий правовий інститут [202, с. 54, 55].

Новим у Конституції України 1996 р. є те, що у системі політичних прав закріплене право громадян України брати участь в управлінні тільки "державними" справами, а не "державними і громадськими", як це було встановлено у Конституції УРСР 1978 р. Вивчення причин цієї розбіжності дозволяє зробити наступні висновки.

У радянській літературі не існувало чіткого розмежування державних і громадських справ [85, с. 33; 125, с. 32; 161, с. 108], увага акцентувалася на поєднанні державного і громадського начал у системі демократії [80, с. 135; 256, с. 23]. Такий підхід можна пояснити тим, що, по-перше, згідно з Основним Законом СРСР, КПРС була ядром політичної системи, усіх державних і громадських організацій. Останні не протиставлялися органам державної влади, а складали з ними єдине ціле. Тому говорити про самостійну участь громадських організацій тих часів (професійних спілок, комсомолу тощо) у громадських (недержавних) справах неможливо. По-друге, концепція громадянського суспільства, з якою в сучасній науці асоціюється здійснення громадських, недержавних справ, за радянських часів офіційною владою була визнана буржуазною вигадкою.

Ю.О. Тихомиров використовував поняття "суспільні справи" як більш широке відносно "державних справ", не як "недержавні", а як справи всього суспільства, загальні, колективні справи. "При соціалізмі державні справи і є основні справи суспільства. Обсяг їх розширюється, і використовується поняття "управління справами держави і суспільства" для позначення двох головних сфер впливу. В цілому ж здійснюється управління суспільними справами, хоча неможливо ототожнювати сукупність справ суспільства із сукупністю об'єктів управлінського впливу" [237, с. 5].

Досліджуючи питання участі громадян в управлінні, Б.М. Лазарєв зазначав, що у Конституції СРСР 1977 р. говориться спочатку про "управління всіма суспільними справами", "управління справами суспільства". Це управління далі розділяється на "управління державними справами" й "управління громадськими справами" (ст. 7 про участь громадських організацій в управлінні державними і громадськими справами; ст. 9 про участь громадян в управлінні справами держави і суспільства; ст. 48 про право брати участь в управлінні державними і громадськими справами та ін.). До "управління державними справами" вчений включав законодавчу діяльність, державне управління, народний контроль, правосуддя, прокурорський нагляд і державний арбітраж [125, с. 67, 68]. На думку        В.І. Новосьолова, державні справи - це справи, які вирішуються державою; державна діяльність в основному здійснюється державними органами та їх посадовими особами, однак у ній беруть участь і громадські організації [159, с. 4].

У термінології сучасної науки конституційного права "громадський" означає "недержавний", такий, що стосується кола осіб, об'єднаних у громаду, та інститутів громадянського суспільства, сутнісною характеристикою якого є "перш за все автономія від держави і первісного традиційного суспільства" [120, с. 22]. Сьогодні стверджують, що за тоталітарного режиму суспільство і держава фактично збігаються, оскільки держава встановлює тотальний контроль, практично скасовує суспільство і займає його місце. При демократії громадянське суспільство і правова держава існують у відносно автономному режимі, не тільки не заважаючи, а й забезпечуючи життєздатність один одного [151, с. 175]. Таким чином, право на управління громадськими справами сьогодні має самостійний характер [156, с. 155]. У сучасній Конституції України воно регулюється статтями про об`єднання громадян (політичні партії, громадські організації), про місцеве самоврядування.

Також з огляду на те, що право брати участь в управлінні державними справами належить до системи політичних прав і не стосується в даному випадку прав особистих, соціально-економічних, культурних, цілком обґрунтованим і таким, що повністю відповідає сучасному етапу розвитку українського конституційного ладу, вбачається при закріпленні у Конституції України зазначеного політичного права вживати термін суто "державні справи".

Дискусійним є питання про сутність, природу участі в управлінні державними справами: це загальний конституційний принцип чи суб'єктивне право громадян?

До прийняття Конституції СРСР 1977 р. у радянському конституційному законодавстві згадувалося лише загальне положення, принцип про необхідність залучення все більш широких мас трудящих "поголовно" до управління державою і суспільством. Тільки у Конституції СРСР 1977 р., і, відповідно, у Конституції УРСР 1978 р., уперше в історії радянського конституційного законодавства було закріплено участь в управлінні державними і громадськими справами як окреме конституційне суб'єктивне право. Конституція України 1996 р. (як і конституції більшості країн СНД) за принципом наступництва закріпила за своїми громадянами право брати участь в управлінні державними справами, що, імовірно, було зроблено не механічно, а прагнучи підкреслити провідну роль громадян у здійсненні влади у новій демократичній державі.

Усупереч такому нормативному закріпленню ідеї участі громадян в управлінні в сучасному конституційному законодавстві, у науці існує інший підхід до цієї проблеми. Його прихильники (Ю.А. Дмитрієв,                       А.А. Златопольський, В.Є. Чиркін, С.О. Кондратьєв) вважають участь в управлінні справами держави основоположним принципом взаємовідносин між демократичною державою та її громадянами, а не правом, яке має самостійне значення. Згідно з цією думкою, правомочності, які складають це право, являють собою самостійні політичні права і свободи громадян, і, отже, право на участь в управлінні суспільством і державою не має самостійного значення. Якщо припустити гіпотетичну ситуацію, коли громадяни будуть позбавлені всіх політичних прав і свобод, за винятком лише права на участь в управлінні державними і громадськими справами, то це право залишиться декларативним і не зможе бути реалізоване у зв'язку з відсутністю конкретних правомочностей щодо участі в управлінні [168, с. 8; 219, с. 292].

І далі: якщо все ж таки припустити, що це суб'єктивне право існує й охоплює практично всі політичні права і свободи, фактично змінюється статус останніх із самостійних суб'єктивних прав до форм здійснення чи методів забезпечення основного політичного права. У такому разі традиційні права і свободи громадян позбавляються гарантій свого існування і забезпечення, втрачаючи значення "невід'ємних" і основних [92, с. 26]. Тому, на думку зазначених учених, це не конкретне право, а загальний принцип, що має безліч форм (вибори, референдум і т.д.) і передбачає інші конкретні права [53, с. 154; 221, с. 154].