Відповідно до Закону "Про звернення громадян" (ст. 1), громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб (на рівні Конституції вказані лише такі адресати звернень, як органи державної влади, органи місцевого самоврядування, посадові і службові особи цих органів) відповідно до їх функціональних обов'язків (у тому числі до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, Конституційного Суду України) із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення.

Згідно зі ст. 20 цього Закону, звернення розглядаються і вирішуються у термін не більше одного місяця з дня їх надходження, а ті, які не потребують додаткового вивчення, - невідкладно, але не пізніше 15 днів від дня їх отримання. У необхідних випадках строки розгляду можуть бути продовжені керівником відповідного органу з обов'язковим повідомленням про це відповідній особі, але загальний термін вирішення не може перевищувати   45 днів. За порушення передбаченого законом порядку розгляду звернень, а також за переслідування громадян, що подали звернення, законодавством України встановлюється юридична відповідальність.

Таким чином, коло осіб, які мають право на звернення, в Україні не обмежене. Положення ст. 40 Конституції стосується не тільки громадян України, відповідним правом наділяються також іноземці та особи без громадянства. Необмеженим є також коло установ та посадових осіб - адресатів такого звернення; не регламентоване коло питань, що можуть бути предметом звернень; не передбачена можливість обмеження встановленого права. Тут законодавець надає широкий простір для впливу громадян на прийняття державних рішень.

Для забезпечення реалізації права на участь в управлінні державними справами важливим є право на об`єднання. Це право відоме у міжнародному співтоваристві як свобода союзів і асоціацій. Відповідно до ч. 1 ст. 36 Конституції України, громадяни України мають право на свободу об`єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, визначених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров`я населення або захисту прав і свобод інших людей. Згідно з ч. 2 цієї статті, політичні партії в Україні сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах. Членами політичних партій можуть бути лише громадяни України.

Положення щодо цього політичного права конкретизуються в Законі України "Про об'єднання громадян" від 16 червня 1992 р. [189] (зі змінами), який визначає об'єднання громадян як добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод (ч. 1 ст. 1). Об'єднання громадян, незалежно від назви (рух, конгрес, асоціація, фонд, спілка тощо), відповідно до цього Закону, визнається політичною партією або громадською організацією (ч. 2 ст. 1).

Оскільки є особливості, пов`язані з утворенням та функціонуванням окремих видів об`єднань громадян, їх діяльність регулюється спеціальними законами. Так, Закон України "Про політичні партії в Україні" від 5 квітня 2001 р. [190] визначає політичну партію як зареєстроване згідно з законом добровільне об'єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах (ст. 2). Політичним партіям гарантується свобода опозиційної діяльності (ч. 2 ст. 12).

Таким чином, згідно з конституційним законодавством України політичні партії, на відміну від інших об`єднань громадян, утворюються з метою впливу на прийняття владних рішень, беруть участь у виборчих кампаніях та залучені до вирішення питань державного значення. Інші об`єднання громадян утворюються з неполітичними цілями, хоча й можуть впливати на прийняття політичних рішень, наприклад, шляхом формування громадської думки, і тому відносно них право на об`єднання втрачає політичний характер.

Тісно пов'язана з правом брати участь в управлінні державними справами ст. 39 Конституції України, що закріплює право громадян збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування.

Конституційні норми мають загальний характер, а на рівні законів питання проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій в Україні не врегульоване. До прийняття Закону про порядок проведення мирних зборів, на території України залишається чинним (в частині, що не суперечить Конституції України) Указ Президії Верховної Ради СРСР "Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР" від 28 липня 1988 р., № 9306-XI. Проведення зборів громадян також регламентується Положенням про загальні збори громадян за місцем проживання в Україні, затвердженим Постановою Верховної Ради України від 17 грудня 1993 р. [186], згідно з яким загальні збори громадян за місцем проживання є важливою формою безпосередньої участі населення у вирішенні питань, віднесених до відання місцевого самоврядування. Але ці нормативні акти не цілком відповідають ст. 39 Конституції України, де встановлено реєстраційний, а не дозвільний порядок проведення зборів, можливість обмеження цього політичного права лише за рішенням суду у випадках, визначених Основним Законом.

В Україні також діють нормативні акти, що встановлюють відповідальність за порушення порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій - Указ Президії Верховної Ради УРСР "Про відповідальність за порушення встановленого порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій" від 3 серпня 1988 р. [182] зі змінами та Кодекс України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984 р. [82] (ст.ст. 185-1, 185-2). Але, як уже зазначалося, відсутній закон, який би визначав саме цей порядок. Отже, не існує нормативної гарантії реалізації зазначеного права, що повинно бути виправлено прийняттям відповідного Закону України. Такий Закон має визначити процедурні питання реалізації конституційного права на збори та усунути наявні прогалини конституційно-правового регулювання цього виду політичної активності. Наприклад, формулювання про "завчасне" сповіщення про проведення зборів, вжите у ч. 1 ст. 39 Конституції, є оціночним і потребує конкретизації у поточному законодавстві.

Зазначимо, що у ст. 39 Конституції України йдеться про публічні збори та інші публічні заходи зі суспільно значущих питань [239, с. 149]. І в інших країнах приватні зібрання правом не регулюються. Для зібрання у закритому приміщенні не потрібний ні дозвіл властей, ні їх сповіщення [220, с. 153].

В Україні, згідно з Конституцією, право на мирні збори для проведення мітингів, походів, демонстрацій належить тільки громадянам, хоча ст. 21 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права не встановлює такого обмеження ("визнається право на мирні зібрання"), а в ст. 11 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод йдеться про "кожну людину". Водночас, ст. 16 Європейської конвенції дозволяє встановлювати у національному законодавстві такі обмеження.

Загальна декларація прав людини (ст. 20) та конституції деяких країн поєднують два суб`єктивні права в одному формулюванні: "кожна людина має право на свободу мирних зборів і асоціацій". Конституція України, оперуючи поняттями "свобода мирних зборів" і "право на об'єднання" розводить їх по різних статтях (ст. 36, 39) на зразок Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (ст. 21, 22). Така регламентація підкреслює специфічність кожного з них і передбачає регулювання комплексу питань реалізації цих прав окремими законами.

Участь громадян у здійсненні правосуддя є одним із демократичних принципів організації і діяльності державної влади взагалі, і зокрема, судової влади. Ч.5 ст. 32 Конституції РФ закріплює, що громадяни мають право брати участь у відправленні правосуддя. Конституція України не має у другому розділі спеціальної вказівки на це право, але в ряді її статей містяться конституційні основи такої участі, а саме: народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних (ч. 4 ст. 124); правосуддя здійснюють професійні судді та, у визначених законом випадках, народні засідателі і присяжні (ч. 1 ст. 127); судочинство провадиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних (ч. 2 ст. 129). Порядок обрання народних засідателів, формування суду присяжних, їх повноваження, порядок діяльності та підсудність справ суду присяжних мають визначатися законодавством.

Порядок формування списків народних засідателів, їх відбору, строки залучення їх до виконання обов`язків у РФ визначені спеціальним Законом "Про народних засідателів федеральних судів загальної юрисдикції РФ".       В Україні визначити ці питання покликаний Закон "Про судоустрій України" та процесуальне законодавство.

Відповідно до Закону "Про судоустрій України" від 7 лютого 2002 р. [196], народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних. Участь народних засідателів і присяжних у здійсненні правосуддя є їхнім громадянським обов'язком (ч. 3 ст. 5). Суди присяжних утворюються в Україні для розгляду судових справ по першій інстанції у загальних апеляційних судах (крім Апеляційного суду України). Народні засідателі вирішують у складі суду справи разом з професійними суддями, присяжні - лише залучаються до здійснення правосуддя, забезпечуючи згідно з Конституцією України безпосередню участь народу у здійсненні правосуддя. Народним засідателем або присяжним може бути громадянин України, який досяг 25-річного (щодо присяжних - 30-річного) віку і постійно проживає на території, на яку поширюється юрисдикція відповідного суду (для присяжних - на території відповідної області).

При вирішенні всіх питань, пов'язаних з розглядом справи і винесенням судового рішення, народні засідателі мають такі самі права, як і професійний суддя. Щодо присяжних, такого положення в Законі немає. Гарантії незалежності і недоторканності професійних суддів, передбачені законом, поширюються на народних засідателів і присяжних на час виконання ними обов'язків по здійсненню правосуддя, за час виконання обов'язків у суді їм має виплачуватися винагорода (останнє питання регулюється Постановою Кабінету Міністрів України від 11 жовтня 2002 р. № 1506 "Про затвердження Порядку виплати винагороди та відшкодування витрат на проїзд і наймання житла, виплати добових народним засідателям і присяжним за час виконання ними обов'язків у суді").