Представляється, що визнання принципу участі громадян в управлінні державними справами і відповідного права не є взаємовиключними. По-перше, в Конституції України 1996 р. ні у преамбулі, ні у розділі І "Загальні засади" не закріплений власне принцип участі громадян в управлінні державними і громадськими справами. Ідея цього принципу фактично втілена в положенні ч. 2 ст. 5 Конституції України про те, що єдиним джерелом влади в Україні є народ, і що народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Суб`єктом цієї влади є не кожний окремий громадянин, а народ як певна спільнота. Закріплення такого принципу як однієї з засад конституційного ладу означає, що він поширюється на всі суспільні відносини, які можуть виникнути у державі: не тільки політичні, а й економічні, соціальні, культурні тощо. Право ж брати участь в управлінні державними справами композиційно закріплене в Конституції України в системі політичних прав і стосується політичної системи суспільства, як основоположне у системі саме політичних прав.

По-друге, дійсно, більшість політичних прав за своєю природою є правомочностями, які входять до права на участь в управлінні державними справами: це й право вільно обирати і бути обраними, і право брати участь у всеукраїнському та місцевих референдумах, і рівне право доступу до державної служби, і право на звернення. Це "правомочності політичного характеру, що розкривають зміст загального права громадян на участь в управлінні" [202, с. 60]. Якщо зазначені вище політичні права не були б безпосередньо закріплені у Конституції, відповідні правомочності існували б у межах єдиного права на участь в управлінні державними справами, без яких воно дійсно не може бути реалізовано. В силу великої самостійної значущості та важливості кожної з перелічених правомочностей, всі вони закріплені у Конституції України як окремі політичні суб'єктивні права.  Тому вважаємо, що наявність визначеного конституційного принципу не позбавляє право брати участь в управлінні державними справами "права на існування".

Право участі в управлінні державними справами є комплексним і різнобічним явищем. За словами В.В. Речицького, у певному сенсі право брати участь в управлінні виступає і як узагальнена модель поведінки, тобто провідний правовий принцип усього інституту конституційних політичних прав, і як елемент змісту універсального принципу Конституції - народовладдя, і як гарантія, елемент принципу гуманізму, і як інститут, що забезпечує всебічність і послідовність реалізації всієї сукупності прав і свобод особи, її законних інтересів (у цьому виявляється правозабезпечувальний відносно інших прав і свобод характер) [202, с. 51].

За твердженням М.В. Цвіка, так само, як демократія, будучи формою держави, одночасно характеризується як принцип демократизму, деякі інститути демократії можуть у певному аспекті виступати як принципи. Такими є інститут виборів і принцип виборності, інститут федерації і принцип федералізму, інститут контролю і принцип підконтрольності тощо [255, с. 76]. Те саме можна стверджувати відносно права громадянської участі та принципу участі в управлінні.

Таким чином, право брати участь в управлінні державними справами є не тільки основоположним принципом взаємовідносин між державою та громадянином, але й одним з найважливіших суб'єктивних політичних прав громадян.

Більшість учених погоджуються, що право участі в управлінні державними справами є комплексним і об`єднує майже всі інші політичні права і свободи громадян [35, с. 278; 92, с. 5; 102, с. 154; 177, с. 153; 260,       с. 67]. Мають на увазі право громадян брати участь у референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади (ч. 1 ст. 38 Конституції України), рівне право доступу до державної служби (ч. 2 ст. 38); право на звернення (ст. 40); право брати участь у відправленні правосуддя. Останнє право не закріплене Конституцією України в системі політичних прав (на відміну від Конституції РФ). Воно навряд чи охоплюється правом доступу до державної служби, оскільки посадовими особами є судді, народні засідателі є тимчасовими посадовими особами, й це не стосується присяжних. У Конституції України право громадян брати участь у відправленні правосуддя закріплене у восьмому розділі "Правосуддя", і не окремо, а в декількох статтях. Але ми вважаємо за необхідне включити це право як одну з важливих правомочностей з участі в управлінні державними справами.

Участь в управлінні державними справами здійснюється громадянами насамперед через вибори і референдуми. Конституція України безпосередньо закріплює право громадян України вільно обирати і бути обраними, брати участь у референдумах у ч. 1 ст. 38, а також у ІІІ розділі "Вибори. Референдум": народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії (ст. 69), право голосу мають громадяни України, які досягли на день їх проведення вісімнадцяти років (ч. 1 ст. 70), вибори є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування (ст. 71). Визначаються суб`єкти призначення всеукраїнського референдуму та можливість його проведення за народною ініціативою (ст. 72) та встановлюються межі щодо предмета всеукраїнського референдуму (ст. 73, 74).

Конституційне законодавство про вибори в Україні складають такі Закони України: "Про вибори народних депутатів України", "Про Центральну виборчу комісію" [197], "Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів", "Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим", "Про вибори Президента України" [181].

Базовим серед них є Закон про вибори народних депутатів, оскільки він регламентує найбільш важливу форму реалізації безпосередньої демократії, а також визначає головні елементи представницької демократії. Відносно активного і пасивного виборчого права щодо виборів Президента та органів місцевого самоврядування, то, незважаючи на деякі відмінності, елементи участі громадян у таких виборчих процесах збігаються.

Як бачимо, у Конституції закріплені найбільш загальні положення, які конкретизуються в конституційному законодавстві. На рівні Основного Закону в Україні навіть не закріплений тип виборчої системи щодо виборів народних депутатів України (мажоритарна, пропорційна, змішана). Отже, для заміни порядку формування єдиного законодавчого органу в державі не застосовується ускладнена процедура внесення змін до Конституції України, для цього законодавцю достатньо прийняти виборчий закон України у новій редакції.

Закон "Про вибори народних депутатів України" від 18 жовтня 2001 р. [179] визначив основні принципи і процедури для проведення виборів народних депутатів, що відбулися у березні 2002 р. На сьогодні співвідношення суспільно-політичних сил в Україні склалося на користь чергової зміни виборчого законодавства і виборчої системи України зі змішаної на суто пропорційну. І вже прийнято новий Закон "Про вибори народних депутатів України" від 25 березня 2004 р. [180] (набирає чинності     з 1 жовтня 2005 р.), в основу якого покладена пропорційна система виборів.

Засади участі громадян у всеукраїнському референдумі визначаються Законом України "Про всеукраїнський та місцеві референдуми" від 3 липня 1991 р. [183], який у нормативному та процесуально-процедурному регулюванні не відповідає сучасним вимогам і теж потребує переробки і правового вдосконалення.

Складовою права брати участь в управлінні державними справами є закріплене в ч. 2 ст. 38 Конституції України рівне право доступу громадян до державної служби. Рівний доступ до державної служби покликаний забезпечити нормальну змінюваність і поновлення чиновництва, не допустити його "перетворення у касту" [11, с. 221]. Не дивлячись на те, що право на рівний доступ до публічних функцій і посад було сформульовано вже в межах буржуазного конституціоналізму ХVІІІ ст., в Україні воно є конституційним нововведенням. Поява цього демократичного права у Конституції України обумовлена прагненням запобігти бюрократичним тенденціям у державному апараті.

Відносини державної служби в Україні, окрім Конституції, також регулюються Законом України "Про державну службу" від 16 грудня 1993 р. [184], який має визначати порядок доступу громадян до такої служби. Державна служба в Україні - це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів (ст. 1 Закону).

Таке право не означає абсолютної рівності. Хоч як би широко (на перший погляд) Конституція України не визначала право рівного доступу громадян до державної служби, це не означає, що будь-яка особа, якій заманеться стати державним службовцем, може ним стати. Ст. 4 Закону роз`яснює поняття рівності: право на державну службу мають громадяни України незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань, місця проживання, які одержали відповідну освіту і професійну підготовку та пройшли у встановленому порядку конкурсний відбір, або за іншою процедурою, передбаченою Кабінетом Міністрів України. Отже, на державну службу може бути прийнятий кожний громадянин (головне - особа повинна бути громадянином України), але за умов, що він має певні знання, досвід, відповідає кваліфікаційним та іншим законним вимогам, компетентний у відповідній галузі чи сфері управління, а також пройшов конкурсний або інший відбір.

Важливим правом, що забезпечує участь в управлінні державними справами, є право громадян на звернення до органів державної влади, їх посадових і службових осіб. Законодавець в Україні не використовує термін "петиція". Натомість у Конституції та нормативних актах вживається поняття "звернення". Відповідно до ст. 40 Конституції України, усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів. Гарантією реалізації цього права є обов`язок зазначених суб`єктів розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.

Звернення можуть містити як особисті питання, так і суспільні (громадські). Звернення зі суспільно значущих питань називають пропозиціями, або "петиціями" [83, с. 270]. Закон України передбачає можливість звертатися з викладеною в письмовій або усній формі пропозицією (зауваженням), заявою (клопотанням), скаргою у будь-який орган і до будь-якої посадової особи аж до Президента України і обов`язок посадової особи дати відповідь на це звернення.

Процедура подання і розгляду звернень громадян регламентується  Законом України "Про звернення громадян" від 2 жовтня 1996 р. [187]           (зі змінами), Указами Президента України "Про заходи щодо забезпечення конституційних прав громадян на звернення" від 19 березня 1997 р.             (№ 241/97) і "Про додаткові заходи щодо забезпечення реалізації громадянами конституційного права на звернення" від 13 серпня 2002 р.     (№ 700/2002). Зокрема, в останньому зазначена особлива роль звернень громадян до органів державної влади у забезпеченні постійного зв'язку між державою та громадянином, вирішенні життєво важливих проблем окремої людини і суспільства в цілому, реалізації конституційних прав і свобод людини і громадянина.