Публічна корпорація звичайно створюється тоді, коли парламент вважає за необхідне надати об'єднанню певний рівень автономії. Вона представляє собою самостійну правову категорію. Законом можуть бути надані публічній корпорації такі функції, при яких її діяльність може виходити за межі діяльності служб Корони. Звідси виникає можливість здійснення багатьох урядових експериментів, під час яких центральний та місцевий контроль та незалежність у діяльності корпорацій можуть співвідноситися в різних пропорціях. У тому випадку, коли корпорація здійснювала повноваження публічно-правового характеру її дії юридично можуть бути переглянуті в тому ж порядку, що і дії інших органів. Ця риса, на нашу думку, дозволяє розглядати публічні корпорації Великобританії як органи, що здійснюють часткове управління державним сектором економіки.

З метою запровадження дієвого механізму, який би не давав публічним корпораціям використовувати своє положення на шкоду суспільства, була впроваджена посада генерального директора, який призначається Державним секретарем та має повноваження по регулюванню діяльності підприємств з врахуванням потреб споживачів. В його обов'язки окрім цього входить сприяння ефективності та економічності виробництва, а також розвитку конкуренції. Директор має широкі повноваження. Звільнити його з посади може тільки Державний секретар у випадку скоєння проступку або неможливості виконувати свої обов'язки. Дії директора можуть бути переглянуті у судовому порядку на підставі закону.

Корпорації, які складають частину адміністративного управління соціальними службами, звичайно більш уважно контролюються відповідними міністерствами, ніж ті корпорації сфера діяльності яких знаходиться в галузі промисловості та комерції.

У Великобританії існують також корпорації, які наділені значним ступенем автономії. Так, Британська корпорація радіомовлення (ВВС) діє на підставі статутної ліцензії, яку отримала від міністра внутрішніх справ на підставі Закону про радіомовлення 1949 року. Разом з тим, ліцензія містить декілька обмежуючих умов: а) члени корпорації призначаються Короною; б) від корпорації можна витребувати передачу яких-небудь урядових повідомлень; в) Міністр внутрішніх справ вправі вимагати, щоб корпорація утримувалась від повідомлень з певного кола питань.

ВВС користується практично повною незалежністю і отримує тільки постійні вказівки, які забороняють давати власні коментарі подій, що відбуваються. Вони також обмежують партійні, політичні програми та забороняють передачу висловлювань певних терористичних організацій та їх членів.

Міністр внутрішніх справ, не дивлячись на широкі повноваження, звичайно відповідає тільки за додержання загальних принципів роботи корпорації. Існує чимало публічних корпорацій урядового характеру, які діють фактично незалежно від компетентних державних органів (наприклад, Управління цивільної авіації, Незалежна телевізійна комісія).

Вплив на корпорації з боку уряду, як вбачається, для різних видів корпорацій є неоднаковим, хоча треба визнати, що для переважної їх кількості він є досить значним, оскільки призначення керівництва корпорації, надання директив з найбільш важливих питань, а також контроль за капіталовкладеннями обмежують самостійність корпорацій.

Слід відзначити, що хоча кількість націоналізованих галузей сьогодні в Великобританії скорочується, а разом з тим зменшується кількість публічних корпорацій, значна частина акцій цих компаній продовжує належати державі, що вказує на зацікавленість з її боку у можливості впливати на певні найбільш значні для суспільства сфери економіки.

В США широко розвинуто застосування державних корпорацій, які отримали назву незалежних агенцій і представляють собою особливі незалежні правові інститути, які організуються під контролем парламентів. Основним призначенням таких інститутів є організація та стимулювання певних галузей економіки.

На нашу думку, в контексті даного питання окремо варто зупинитись на правовій регламентації діяльності господарських об'єднань за кордоном. Відомо, що на правові системи окремих європейських країн величезний вплив здійснюють директиви Ради Європи, які застосовуються з метою зближення законодавств її членів. Характерно, що спочатку передбачається зближення правових приписів окремих держав, а не створення нового, спільного для всієї Ради Європи права. Такий підхід дозволяє впроваджувати необхідні зміни поступово, уникаючи потрясінь, які можуть бути викликані невідповідністю нового законодавства існуючим суспільно-економічним умовам у державах. Таке зближення є однією з головних напрямків діяльності органів Ради Європи. (стаття 3h Договору про заснування ЄЕС) Цьому слугують також ті приписи, які безпосередньо регулюють діяльність холдингових компаній. Зокрема, стаття 54 абзац 3g зобов'язує Раду та Європейську комісію розробляти норми, які впорядковують функціонування компаній в окремих державах та які стосуються захисту інтересів акціонерів. Для холдингів певне значення має також директива про гласність[98]. Відповідно до неї залежні компанії, які розташовані в інших країнах, повинні публікувати свої річні звіти, як і самостійні організації. З метою запобігання дискримінації філій прийнята директива з питань обов'язкової публікації їх звітів[99].

Важливу роль в розвитку правової бази функціонування холдингів відіграла підготовка першопочаткового проекту директиви Ради міністрів ЄЕС про концерни (1984р.), а також офіційного проекту директиви про придбання акцій (від 16.02.1989 р.; в яку внесені зміни 10.09.1990р [100].

Проект директиви про концерни передбачав введення в окремих державах ЄЕС єдиного правового поля у сфері, що розглядається. Оскільки на той момент відносно комплексне законодавство про холдинги мали тільки ФРН та Португалія, то в окремих країнах її прийняття потягло б за собою не уніфікацію приписів (що є метою директиви), а створення зовсім нового правового регулювання діяльності таких господарських організацій.

Запропонований проект стосувався тільки акціонерних товариств холдингового типу. Однак він знаходився під впливом норм німецького права, тому такі держави, як Великобританія, Франція та Італія не погодились включати його в своє законодавство. Даний документ був кардинально перероблений і тільки опосередковано буде впливати на прийняття окремими держави ЄЕС законодавства про холдингові компанії.

Серед європейських країн правовому регулюванню інституту господарських об'єднань достатньо приділено уваги Німеччиною. Однак й в німецькому праві відсутні комплексні правові акти з цього питання. Німецький законодавець визначає декілька типів об'єднананих підприємств.

Перший тип - такі підприємства, де одне підприємство має деяку (але незначну) участь в іншому підприємстві, яке також має статус юридичної особи. Такі об'єднання є не дуже сталими.

Другий тип - згідно закону від 1965 року складають структури, в яких один елемент є залежним по відношенню до іншого. Відповідно перший може здійснювати прямий або опосередкований вплив на інший, хоча останній є самостійним в правовому відношенні. При цьому неважливо чи здійснює він фактичний вплив на залежне підприємство, істотна сама можливість впливу. Таке об'єднання повинно мати сталий характер.

Третім типом "об'єднаних підприємств" є концерн. Він відрізняється тим, що підприємства які входять до його складу знаходяться під єдиним керівництвом. Таке об'єднання, також як попередній тип, повинно мати сталий характер. Німецьке право виділяє два види концерну. Вважається, що його можуть створити суб'єкти, які укладають договір про домінацію ("Beherrschung - vertag"), якщо один суб'єкт включений в інший ("Eingliede-rung"), а також якщо між сторонами мають місце відносини залежності - підпорядкування (як при другому типі "об'єднаних підприємств").

Четвертий тип "об'єднаних" складають підприємства, які мають взаємні долі в статутному фонді один одного. Для визнання в цієї якості необхідно, щоб кожне з підприємств мало юридичну адресу у ФРН та не менш 25% участі в статутному капіталі партнера.

У п'ятий тип входять підприємства (акціонерні або командитно-акціонерні товариства), що є сторонами договорів, які закон про акціонерні товариства вважає важливими з точки зору предмету керівництва підприємством. Маються на увазі договори про повне або часткове перерахування прибутку, про оренду підприємства або передачу юридичної особи в розпорядження іншим способом .

Французьке право також займається проблематикою об'єднань підприємств, але даний вид регуляції носить фрагментарний характер. В теперішній час французькі норми в цій галузі стосуються таких інститутів, як філії, підконтрольні компанії, групування економічних інтересів, а також паї, що взаємно перехрещуються.

Згідно французького законодавства, філія - це утворення юридичної особи, яке контролюється материнською холдинговою компанією. Контроль має місце, коли в руках останньої знаходиться більше половини власного капіталу дочірньої структури.

Ще одним типом залежності є компанія, що контролюється. Компанія контролює іншу, якщо вона володіє такою частиною капіталу, яка дає їй більшість голосів на загальних зборах останньої. Аналогічна ситуація виникає й тоді, коли контролююча компанія має більшість голосів в контрольованій компанії на підставі договорів з іншими співвласниками.

Специфічною для французького права формою взаємодії суб'єктів є групування економічних інтересів. Така форма може бути заснована не менше ніж двома суб'єктами з метою підтримання їх господарської діяльності. В силу цього вона може бути заснована без власного капіталу.

З вищезазначеного вбачається, що правові норми, які містяться в законодавстві окремих держав ЄС, по-різному, відносяться до об'єднань підприємств. На наш погляд, найближчим часом директиви загальноєвропейських органів не приведуть до уніфікації цих приписів в межах всього Співтовариства, а будуть регулювати та координувати лише найважливіші для ефективного функціонування об'єднань підприємств сфери права.

Здійснюючи порівняльно-правовий аналіз діяльності державних холдингових компаній за кордоном, на нашу думку, доцільно приділити окрему увагу російському досвіду у цій сфері, оскільки саме Росія, з урахуванням семидесятирічного досвіду співіснування, є найближчим стратегічним партнером України як в економічній так і правовій сферах.

Холдингові компанії, які почали формуватися у Російській Федерації ще у 1992 році спеціально для управління деякими галузями економіки, можна розглядати як окремий випадок реалізації делегування повноважень у корпоративний сектор, при якому на федеральному рівні детально визначався порядок представництва держави в органах управління цих структур.

Характерними способами управляючого впливу держави на такі компанії були наступні: