Відомо, що землі Східної Галичини з середини ХІV ст. до 1772 р. перебували під пануванням Польщі, а після чого з першим розподілом польської держави ці землі було передано Австрії. Така ж доля спіткала і Буковину, яку зайняла Австрія в 1775р. З розпадом Австро-Угорської монархії Східну Галичину окупувала Польща, Буковину - Румунія. Ці історичні події зумовили особливості розвитку інституту адвокатури на землях Східної Галичини і Буковини.  
 
В сиву давнину правосуддя на території Польщі і України здійснював князь, володіючи всіма атрибутами монаршої влади (praecipua pars functionis reqial). Якщо сторона в процесі не знала існуючих правових звичаїв чи встановлених норм права, то вона на допомогу собі могла запросити родича, знайомого чи будь-яку іншу особу. Таких осіб у Польщі називали представником, заступником (rzecznik). В документах вони згадуються вже за правління польського короля Болеслава І. Якщо справа торкалася вдів, сиріт чи неповнолітніх осіб, то такого заступника їм призначав сам монарх [19, с.126]. Вже в ХІІІ ст. в Польщі з'являється такий вид представництва як prokurator. Прокуратор мав право представляти особу не лише в суді, але і в адміністративно-владних органах. Повноваження прокуратора оформлялися у письмовому дорученні сторони, засвідчувалося печаткою довірителя, зазначав об'єм його повноважень. Такий порядок оформлення повноважень прокуратора застосовувався головно у цивільному процесі.  
 
Вперше Висліцький Статут 1347 р., який кодифікував давні правові звичаї та писане право, закріпив засаду, що захист є природним правом людини і в зв'язку з цим кожному, хто притягався до кримінальної відповідальності, дозволялося мати захисника. Більше того, Статут вказував, що сторона мусить мати захисника (potest et debet habere suum adwokatum, prokuratorem seu prolocutorem) [14, с.8]. 
У 1578 р. в Польщі було створено Коронний Трибунал, що привело до судової реформи; виник сейм як парламент, з'являються сеймові суди. Проведена судова реформа була надто недосконалою. Досить сказати, що судді трибуналу здебільшого не були спеціалістами в галузі праваКонституція 1588 р. закріпила в своїх нормах не лише право обвинуваченого мати в процесі свого захисника, але й обов'язок суду забезпечити підсудному адвоката, коли той не в змозі був сам його найняти з причин матеріального стану. Адвокату гарантується право знайомитися з усіма матеріалами справи (spatium od deliberanolum) [14, с.13]. 
Помітного розвитку інститут адвокатури в Галичині і Буковині набув після приєднання цих земель до Австро-Угорщини. Історичні джерела ХVІ ст. подають нам декілька прізвищ адвокатів-українців, котрі працювали в Галичині. Так відомий історик Іван Крип'якевич називає Олександра Ігнатовича як українського адвоката, який працював на адвокатській ниві ще до 1546 р. З цих часів згадуються ще адвокати-українці Станіслав Гурський та Жигман [3, c.39]. Але історія поки що неохоче називає імена українських адвокатів, які працювали в Галичині до кінця ХVІІІ ст. Одним з перших як професійного українського адвоката того часу історичні джерела називають Андрія Ангелловича 
 
Для законодавства Австрії характерним було підвищення вимог до адвокатури, починаючи із встановлення диференційованих високих цензів щодо вступу до адвокатури. Вже законом про суд від 1 травня 1781 року [9, с.109] особа, яка мала намір стати адвокатом, повинна була мати вищу юридичну освіту, ступінь доктора права, проходити стажування в адвоката без визначення строку та складати не прості іспити. Крім того, кандидат до адвокатури повинен був мати незаплямовану репутацію, не мати жодних боргів, бездоганно поводитись у приватному житті та ін. Цісарським декретом з 1802 року [9, с.109] для особи, котра мала намір стати адвокатом, введено нову вимогу - після проходження стажування у адвоката кандидат мав ще отримати від цісаря дозвіл на складання адвокатського іспиту. Фактично це було не що інше, як регулювання кількості адвокатів у монархії. На той час адвокати поділялися на: двірцевих і судових, двірцево-військових у Відні; судових - у великих центрах; земельних - у головних містах провінцій; гірничо-судових та інших. 
Першим тимчасовим положенням про адвокатуру від 16 липня 1849 р. вже передбачалося створення адвокатських палат як органу самоврядної адвокатури, що займалася всіма питаннями внутрішнього життя і діяльності адвокатури: розглядом дисциплінарних проступків адвокатів, відстороненням від виконання функцій адвоката тощо. 
Рух за надання адвокатурі автономії в Австрії завершився прийняттям 6 липня 1868 р. постійного положення про адвокатуру, яке вперше закріпило самоврядність і автономію адвокатури.  
 
Положення встановлювало оновлені вимоги до кандидатів в адвокатуру: австрійське громадянство, правоздатність і дієздатність, юридична освіта і 7-річна юридична практика. Звання доктора права і складання адвокатського іспиту не були обов'язковими.

1 квітня 1872 р. в Австрії був прийнятий адвокатський дисциплінарний статут, який передбачав створення при кожній адвокатській палаті дисциплінарної палати, що обиралася всіма адвокатами палати строком на три роки.

Львівську палату адвокатів створено в 1863 р. [19, с.78]. Адвокатські палати виникли також у Перемишлі, Тернополі, Самборі, Золочеві і Станіславі. Ці палати налічували невелику кількість адвокатів. Приміром, у 1869 р. Тернопільська палата мала лише 16 адвокатів, а Самбірська - 6 [9, с.110]. Згодом невеликі палати об'єдналися у Львівську палату адвокатів. 
У період ,весни народів, та українського національного відродження різко збільшується кількість українських адвокатів, які дедалі частіше ставали лідерами політичних партій, очолювали боротьбу українського народу за свої права. Переломним став 1890 рік, коли мережа канцелярій українських адвокатів охопила майже всі міста Галичини [2, с.80-81]. Українські адвокати ставали надійними захисниками політичних прав свого народу.