По-друге, сторони зобов’язані здійснювати завантаження (вивантаження) вантажів у встановлені строки. Так, відповідно до ч. 2 ст. 918 ЦК України завантаження (вивантаження) вантажу, що здійснюється відправником (одержувачем) вантажу, має провадитися у строки, встановлені договором, якщо такі строки не встановлені транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них.

Нормативно-правові акти, що регулюють перевезення вантажів автомобільним транспортом, не встановлюють таких строків, відповідно строки стоянки автомобілів під завантаженням і розвантаженням сьогодні встановлюються в договорі, а не, як це було раніше, в нормативному порядку (в Правилах застосування єдиних тарифів). І це, на наш погляд, правильно, тому що до кожного контрагента за договором автоперевізник має підходити в індивідуальному порядку, встановлення строків завантаження і розвантаження автотранспорту в нормативних актах гальмувало б розвиток ринкових відносин в процесі автоперевезень.

Встановлення строків на виконання вантажно-розвантажувальних робіт в пунктах завантаження та розвантаження вантажів мають встановлюватися в залежності від способу їх здійснення (механізований чи немеханізований), типу та вантажності рухомого складу, а також роду вантажу, що підлягає перевезенню.

Завантаження (вивантаження) вантажів у встановлені строки має важливе значення для забезпечення ефективності використання транспортних засобів, прискорення доставки вантажів та забезпечення договірної дисципліни. Скорочення часу стоянки рухомого складу під вантажно-розвантажувальними роботами прискорює їх обіг і дає можливість автоперевізникам використовувати свій автопарк з більшою ефективністю,  що дуже важливо для автоперевізників в умовах ринкової економіки.

За радянським законодавством з метою стимулювання прискорення вантажно-розвантажувальних робіт встановлювалася знижка з суми оплати за перевезення. Знижка встановлювалася за кожну хвилину скорочення знаходження рухомого складу в пунктах завантаження та розвантаження в порівнянні навіть із встановленими додатковими нормами часу при немеханізованому способі завантаження та розвантаження. А.М. Рубін називав її “премією” [131, с. 158]. Зараз сторонам договору не забороняється встановлювати схожі стимули в договорах перевезення вантажів автомобільним транспортом. Більш того, на наш погляд, доцільно закріпити в законодавчому порядку чіткі критерії стимулювання скорочення строків вантажно-розвантажувальних робіт та строків простоїв транспортних засобів під час таких робіт.

Головним обов’язком автоперевізника, що випливає з договору перевезення, є доставка вантажу в пункт призначення та видача його вантажоодержувачу. Тому окремо розглянемо права та обов’язки, пов’язані з транспортуванням та видачею вантажу одержувачу. По-перше, перевізник зобов’язаний доставити вантаж в пункт призначення протягом відведеного для цього строку. Як вже зазначалось, дотримання термінів доставки визначене на законодавчому рівні. Так, відповідно до загального для усіх видів перевезень вантажів правила, що міститься в п. 1 ст. 919 ЦК України, “перевізник зобов’язаний доставити вантаж до пункту призначення у строк, встановлений договором, якщо інший строк не встановлений транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них, а в разі відсутності таких строків – у розумний строк”. В п. 69 САТ також визначено обов’язок автотранспортного підприємства і організації  здійснювати доставку вантажів у міжміському сполученні (чомусь лише) в установлені строки. О.О. Карлов дає таке поняття строку доставки: це “…відрізок часу, протягом якого перевізник повинен виконати всі необхідні операції, починаючи з приймання вантажу до перевезення і закінчуючи передачею його одержувачеві” [75, с. 45]. На думку ж Х.І. Шварца, ці операції закінчуються доставкою вантажу до місця призначення [181, с. 78], що є, на наш погляд, неправильною, тому що доставка (транспортування) вантажу, яка не закінчується передачею вантажу одержувачу, не має значення для договору, тому що за визначенням договору перевізник зобов’язується доставити та видати вантаж.

Строки доставки вантажів  при  міжміських  перевезеннях обумовлюються  спільно  сторонами договору,  виходячи  із дорожніх умов між пунктами приймання  вантажу  для  перевезення  і видачі його в пункті призначення. (п. 28.4. Правил).

Строк виконання служить обмеженням у часі: лише з його закінченням у кредитора виникає право вимагати виконання, а у боржника – обов’язок виконати зобов’язання. Таким чином, на думку Брагінського М.І., із строком виконання пов’язане “дозрівання” відповідних прав та обов’язків [18, с. 325]. Слід мати на увазі, що разом з обов’язком боржника здійснити певну дію існує відповідне йому зобов’язання кредитора прийняти виконання, яке також пов’язане із строком виконання. Ця обставина повинна враховуватися щодо питання дострокового виконання боржником свого зобов’язання.

Дотримання відповідного строку відповідає інтересам обох контрагентів. На практиці в автомобільних перевезеннях строки встановлюються сторонами в договорі.  При цьому сторони мають враховувати відстань, швидкість перевезення, в деяких випадках рід вантажу і т. п. Такий порядок встановлення строків перевезення заперечень не викликає, однак сторони в договорах практично не передбачають права перевізника на ініціативу, спрямовану на скорочення строків, а також не враховують матеріальних стимулів щодо цього. Скорочення строків перевезення сприяє ефективному використанню перевізних засобів, прискоренню обігу коштів, що дуже важливо в умовах ринкової економіки. Дострокове перевезення вантажів практично у більшості випадків буває вигідним для одержувача, тому уявляється доцільним закріплення в договорах права перевізника на дострокову доставку вантажів одержувачу та встановлення матеріального стимулювання для автоперевізників за скорочення строків перевезення вантажів. Якщо кредитор згоден прийняти дострокове виконання договору, то досягнута сторонами таким чином згода означає зміну договірної умови про строк. Отже, виконання зобов’язання раніше зазначеного початково в договорі строку, визнається належним, а порушення узгодженої заново умови робить виконання неналежним.

Але якщо зміна строків договору порушує стан роботи вантажоодержувача або тягне за собою небажані наслідки, то таке право в договорі встановлювати недоцільно. 

По-друге, перевізник зобов’язаний перевозити вантажі по найкоротшому маршруту. Цей обов’язок автоперевізника закріплений в ст. 70 САТ: автоперевізники зобов’язані перевозити вантажі по найкоротшому маршруту, відкритому для  руху автомобільного транспорту,  а в регулярному міжміському сполученні по найкоротшому маршруту,  відкритому  для  регулярних  перевезень вантажів у міжміському сполученні,  за винятком випадків,  коли за дорожники умовами більш раціональним є перевезення  із  збільшенням пробігу. Автоперевізники зобов’язані при необхідності  довести  до  відома  вантажовідправника  про збільшення  відстані  перевезення. 

По-третє,перевізник зобов’язаний забезпечити збереження вантажу, що перевозиться. Виконання перевізником цього обов’язку набуло особливого значення у зв’язку з тим, що протягом всього рейсу, який у ряді випадків триває протягом кількох днів, охорона і супроводження вантажу покладається, як правило, на перевізника. Безпосереднім виконавцем цього обов’язку є водій. Навіть тоді, коли вантажі супроводжуються представником вантажовідправника, перевізник відповідає за їх збереження аж до видачі їх вантажоодержувачеві. Цей обов’язок перевізника встановлюється в ст. 14 Закону України “Про транспорт”, ст. 63 Закону України “Про автомобільний транспорт”.  

Доставка вантажу в пункт призначення без втрат, на думку В.Т. Смирнова, є головним обов’язком перевізника, виконання якого вимагає від перевізника прояву максимальної турботи про збереження вантажу на всіх етапах транспортування. Вже при наданні перевізних засобів, як вже зазначалось, він повинен привести їх в такий стан, який забезпечує зберігання вантажів, що перевозяться. І в процесі завантаження, якщо воно здійснюється за участю перевізника, він також повинен здійснювати контроль за дотриманням правил завантаження, розміщення та кріплення. Але на цих стадіях перевезення заходи по забезпеченню збереження вантажів, що перевозяться, лише сприяють виконанню інших обов’язків перевізником або вантажовідправником і не відокремлюються в самостійну послугу транспортної організації. Такі риси вони набувають лише з моменту прийняття вантажу до перевезення, коли перевізник зобов’язаний застосовувати спеціальні заходи по забезпеченню зберігання вантажів і дотримуватись встановлених з цього приводу правил, а саме, підтримувати певну температуру (при перевезенні рефрижераторних вантажів), здійснювати у визначені строки провітрювання вантажних приміщень і т.п. З моменту прийняття вантажу до перевезення і до видання його одержувачу перевізник несе відповідальність за збереження  вантажів, що перевозяться [137, с. 74].

Порядок транспортування вантажів регулюється в розділі 12 Правил.

Вантажі, які підлягають спеціальній  охороні  та супроводу за переліками, що затверджуються в установленому Законом України “Про транспорт” порядку, а також вантажі, що швидко псуються, приймаються  для  перевезення  і супроводжуються представником вантажовідправника. У товарно-транспортній накладній зазначається відомості про  представника вантажовідправника та документ,  згідно з яким він уповноважений супроводжувати вантаж.

При супроводженні  вантажу  на нього  покладаються  такі   обов’язки:   приймання   вантажу   від відправника,  охорона,  нагляд за кріпленням та укриттям вантажу й запобігання його псуванню і пошкодженню,  а також здача вантажу  в пункті призначення одержувачу.

По-четверте, перевізник зобов’язаний здати вантаж одержувачу, зазначеному в договорі. Порядок видачі вантажу одержувачу при автоперевезенні регулюється САТ і розділом 13 Правил.

Перевізник несе цей обов’язок як перед вантажовідправником, так і перед одержувачем вантажу як третьою особою, на користь якої був укладений договір. Але, як показує судова практика, досить часто перевізники не виконують з тих чи інших причин цей обов’язок, і, як наслідок несуть відповідальність за це [145, 146, 147].

Якщо вантажоодержувач  не  може  прийняти  вантаж  від перевізника,  інший  пункт  призначення  та умови доставки вантажу визначаються за погодженням з вантажовідправником (п. 13.11. Правил). Якщо  перевізник  не  одержав  від  вантажовідправника відомостей про зміну пункту призначення вантажу або  не  згоден  з новими умовами доставки вантажу, він зобов’язаний повернути вантаж вантажовідправнику.  Вартість   перевезення   вантажу   при   його поверненні сплачує вантажовідправник (п. 13.12. Правил).